— А мій подарунок де? Чи я вже не жінка?
— Чесно? Для мене ви непроханий гість. Нехай вам ваша дочка дарує подарунки…
…У Олени стискалося серце від хвилювання, але вперше в житті вона висловлювала тітці все, що вона думає про неї. Шкода тільки, що це збіглося з таким світлим святом.
Мати стояла в передпокої з оберемком червоних троянд і коробкою з новими парфумами. Якісними, оригінальними.
Тітка ж зависла в дверному отворі кухні. Вона була чорніша за хмару. Та й за силуетом така ж неосяжна.
— Зоя… — мати розгублено подивилася на свою сестру. — Ну вона ж все-таки до мене приїхала, маму привітати…
— А я для неї що, порожнє місце? — Зоя примружилася, дивлячись на племінницю як на ворога.
— Ну це ви загнули. Порожнє місце і те краще буде. Воно тихіше і без претензій, — огризнулася Олена.
— Ну і виховання! Яку ж хамку ти виростила, Наталю! — сердито кинула Зоя і пройшла повз, презирливо поглянувши на дівчину. — Буду розумнішою. Не хочу брати участь у цьому балагані.
Мати легенько натиснула Олені на ногу, кинувши суворий погляд. Наталя завжди була миротворцем у родині. І завжди поблажливо ставилася до дивацтв сестри.
А ось Олена та її батько такими терплячими не були….
Зоя майже не брала участі в житті Олени. А ще — була неймовірно скупою і жадібною. Прямо як Скрудж із «Різдвяної пісні».
Олена з дитинства знала: чекати подарунків від тітки Зої — це як вірити в Діда Мороза після тридцяти років.
Ні, іноді тітка навіть приносила щось. Але це завжди було за принципом «на тобі, Боже, що нам не гоже».
У чотири роки Олена отримала від неї світильник у вигляді червоних жіночих губ. У шість — облуплену статуетку грошової жаби з відбитою лапою.
Чоловічі шкарпетки, прострочені набори для душу, розкрита коробка постільної білизни з кривими мультяшними курчатами… Було все.
Одного разу Зоя навіть притягла брудне, наполовину лисе кошеня в якості подарунка. Явно підібрала на вулиці.
Батьки виставили б його за двері, якби не слізні прохання Олени залишити малюка. У підсумку через пару днів його нібито віддали знайомим, а саму Олену потім лікували від лишаю. Сліз було… мама не горюй.
Через десять років батько проговорився дочці, що нікуди вони кошеня не віддавали, просто воно сильно хворіло і не впоралося, незважаючи на всі їхні зусилля.
Загалом, ця історія залишила дуже гіркий післясмак. Неприємно було досі.
Про жадібність Зої знали навіть подруги Олени. Одного разу дівчатка разом пішли з вечерею до сусідів і родичів і зайшли до Зої.
Та десять хвилин бігала по дому і щось шукала, в результаті видала їм пакетик з жменькою цукерок.
— Фу-у, якась гидота, — скривилася одна з дівчаток, спробувавши «частування» вже на вулиці. — Схоже, твоя тітка вирішила отруїти нас.
Ці цукерки побили всі рекорди огидності. З білим нальотом, залежані, з гіркими зернами кави всередині. Було очевидно, що вони провели в засіках кілька років, чекаючи своєї черги.
Олені було соромно за тітку. Хоча здавалося б — а при чому тут вона?
З роками краще не ставало. Якщо Зоя приходила на свята, а приходила вона майже завжди, то відразу з пакетами і контейнерами.
— Ой, поклади мені свого пирога, будь ласка, — просила вона Наталю. — Хоч Вітьку і Алінку пригощу, якщо вже вони не змогли прийти.
І м’яса, якщо можна. А то ми востаннє м’ясо нюхали, напевно, місяць тому або більше… Я в шоці, так ціни на нього злетіли.
Наталя була тільки рада цьому.
— Що, сподобалося? — посміхалася вона, накладаючи побільше. — Приводь їх наступних вихідних, а то я Алінку сто років не бачила.
У ресторанах Зоя теж не губилася і розкладала їжу по контейнерах вже сама. Причому могла пройтись і уточнити в інших гостей зі спільного столу, чи будуть вони доїдати свою порцію.
На сімейних застіллях тітка раз у раз нила. Основних тем було три: ціни, зарплати і податки.
Яким же було загальне здивування, коли одного разу Зоя похвалилася тим, що купила другу квартиру в іншому місті.
— Там нерухомість коштує майже стільки ж, а оренда — дорожче, — діловито міркувала тітка. — Правда, їздити туди накладно, але у мене там аж дві подруги, доглядають і допомагають.
Тим часом батьки Олени вже років п’ять відкладали на ремонт і все ніяк не могли відкласти. Їхня бідна родичка виявилася в рази багатшою.
Коли Олені було п’ятнадцять, тітка Зоя переїхала в інше місто. Якраз у ту саму квартиру.
Аліна вступила до інституту, і мати вирішила піти за нею. Тоді і Олена, і її батько видихнули з полегшенням. Їм ця вічна гостя вже набридла.
А ось мати засмутилася.
— Сестра все-таки… — зітхнула вона.
І ось, через сім років, Зоя знову з’явилася. Вона приїхала погостювати до матері, як завжди — без нічого. Ні торта, ні букета, ні навіть дешевого рулету з супермаркету.
Зате за столом Зоя сиділа так, ніби їй зобов’язані все приготувати і подати.
І час теж вибрала не випадково — початок березня. Незадовго до свята. Зоя завжди вміла вчасно опинитися поруч, коли пахло подарунками.
Тітка з роками не змінювалася, зате змінилася сама Олена. Вона вже не була боязкою дівчинкою, яка чекала на диво.
Дізнавшись про візит Зої, вона принципово вирішила: вітати тітку вона не буде. Навіть якщо це загрожує скандалом…
…Батько, коли Зоя зникла з поля зору, посміхнувся і показав дочці великий палець. Мовляв, молодець, так і треба. Мати зітхнула і запросила всіх до столу.
Втім, довго сумувати тітка не стала і прийшла на запах запеченої індички. Виглядала Зоя при цьому так, ніби вона робить всім послугу. Ображено стиснуті губи, похмурий погляд, нога за ногу…
Олена вирішила потягнути тітку за останній нерв. Ну, і заодно підготувати грунт.
Наближався її день народження, і Олена не дуже хотіла вислуховувати новини про ціни на бензин на своєму святі.
— Мамо, я тут хотіла запитати… Щодо мого дня народження.
Зоя миттєво пожвавішала. Де свята, там і пишні застілля.
— Ой, у тебе день народження? А коли? — запитала вона вже поблажливо-в’їдливим тоном.
— Післязавтра.
— Правда? А я й забула! Ну, значить, разом всі зберемося, так? Треба ж відсвяткувати як годиться! А потім вже й додому поїду.
У голосі Зої було неприховане передчуття. Напевно, тітка вже подумки розкладала по контейнерах частування з майбутнього столу.
— Не вийде. Я цього року вирішила святкувати з друзями. Мамо, ви ж не образитеся?
Посмішка Зої застигла. Іскорки в її очах згасли, обличчя здивовано витягнулося.
Вона зрозуміла, що ніякої вигоди тут не буде, хіба що збитки. Хоча, знаючи тітку Зою, вона згадає сьогоднішнє і нічого не передасть на подарунок.
Батько ж спостерігав за розгортанням картини з цікавістю.
— Ех ви, молодь… Забуваєте про нас, старих, — засмутилася мати. — Не ображуся, звичайно. Але хоч заглянь до нас. Я, може, приготую щось на стіл.
— Та я ось про що хотіла попросити… Чи зможете приїхати і допомогти мені з прибиранням і готуванням? Заодно і побачимося.
А то у мене роботи по горло, вихідних два тижні не було, я вже зашиваюся. А так нас четверо буде, швидко впораємося. А вже в неділю я і до вас приїду, посидимо.
Зоя вся здригнулася, її погляд бігав між сестрою і племінницею. Олена ледве стримала посмішку.
— Звичайно, донечко. Приїдемо, допоможемо. Ти тільки на нас сильно не розраховуй, тато недавно спину потягнув…
На тому й домовилися. Недобре запідозрив лише батько, який зголосився провести Олену і прямо запитав у неї:
— Ти все це серйозно? Щодо дня народження?
— Ні. Але іншим це знати необов’язково, — тихо прошепотіла дівчина і підморгнула батькові.
Олена думала, що тітка зляже з запаленням хитрості. Вона надто добре знала Зою: та в житті не поїде туди, де потрібно попрацювати безкоштовно.
Але вийшло навіть краще. Буквально наступного дня батько зателефонував Олені повідомити про останні новини.
— Дякую тобі. Ти нас врятувала.
Як з’ясувалося, Зоя поїхала. Рівно напередодні свята. Метушливо зібрала речі, навіть як слід не попрощалася.
Мама провела її до вокзалу, заплакала, але потім визнала: від вічних скарг і вимог сестри втомилася навіть вона.
Кожен залишився при своєму. Зоя — зі своєю жадібністю. Олена — з підтримкою близьких і рідних, а ще — з прорізаною повагою до себе.
Дівчина сподівалася, що на наступну поїздку тітка зважиться ще не скоро. Ну, а якщо і зважиться, то справи для неї завжди знайдеться.
