Проблеми почалися, коли він уперше запропонував взяти Єгора на цілий день.
— Я просто хочу провести з ним більше часу, — пояснював він їй, а Олена відчувала підступ.
— Ти хочеш познайомити його зі своєю дівчиною? — запитала вона прямо.
— Олена, не починай.
— Олег, ні. Я не хочу, щоб мій син бачив якусь чужу жінку.
— Вона не чужа, ми давно разом.
— Для мене вона чужа. І для Єгора теж…
…Олена ніколи не думала, що її життя стане таким — сповненим тривоги, роздратування та постійного страху, що хтось інший витіснить її з життя власної дитини.
Колись у неї було цілком звичне життя: кохання, родина, очікування дитини, думки про майбутнє, але все це зруйнувалося в одну мить.
Олег пішов, коли Єгорці було три місяці. Просто зібрав речі й пішов, залишивши її саму, втомлену, з післяпологовою депресією та маленьким сином, який плакав ночами.
Тоді вона не просила його повернутися. Не дзвонила, не благала.
Він зробив свій вибір, і Олена теж — бути сильною, виростити сина, не дозволяти собі розсипатися на частини.
Спочатку Олег навіть не з’являвся. Десь на пів року він немов випарувався. Ні дзвінків, ні повідомлень.
Вона не шукала його, не намагалася нагадати про себе і дитину. Та й навіщо?
Їй вистачало турбот, безсонних ночей, пюре, лікарняних, зубів, які різалися так болісно, що Єгорка плакав без зупинки.
Усе її життя звелося до однієї єдиної мети — бути хорошою мамою.
А потім він з’явився.
— Я хочу бачитися з сином, — сказав він їй по телефону, ніби нічого не було.
Ніби не було болю, зради, злості, цієї жахливої втоми, яка накопичилася в неї за ці місяці.
Олена спочатку хотіла відмовити, але розуміла, що це не її право. Вона не могла позбавити дитину батька, яким би він не був.
Та й, можливо, було б краще, якби Олег хоча б іноді забирав Єгора, а у неї з’являлася б можливість перепочити.
Спочатку все йшло більш-менш. Олег приїжджав, забирав сина на пару годин, повертав.
Вони майже не розмовляли. Все було спокійно.
А потім вона дізналася, що у нього з’явилася нова жінка. Аліна.
Її обличчя Олена побачила випадково, у соцмережах. Молода, доглянута, у стильному пальто.
Кожна фотографія — відретушована картинка ідеального життя. Олена тоді навіть посміхнулася — занадто ідеальна.
Можливо, в глибині душі навіть відчула полегшення, ну ось, нехай тепер з цією Аліною будує сім’ю, його проблеми.
Проблеми почалися, коли він уперше запропонував взяти Єгора на цілий день.
— Я просто хочу провести з ним більше часу, — пояснював він їй, а Олена відчувала підступ.
— Ти хочеш познайомити його зі своєю дівчиною? — запитала вона прямо.
— Олена, не починай.
— Олег, ні. Я не хочу, щоб мій син бачив якусь чужу жінку.
— Вона не чужа, ми давно разом.
— Для мене вона чужа. І для Єгора теж.
Олег роздратовано видихнув, але сперечатися не став. Просто пішов.
Вона думала, він зрозумів. Думала, він поважає її межі. Але одного разу почула те, що зруйнувало її впевненість у цьому.
Єгорці вже було півтора року. Вони стояли біля будинку, Олег якраз привів його з прогулянки.
Син щось базікав, як завжди, його мова була поки що незв’язною, але він уже почав намагатися будувати короткі речення.
І раптом він сказав.
— Ма-ма.
Олена автоматично посміхнулася, але в наступну мить її серце стиснулося. Бо він не дивився на неї.
Він дивився на Олега.
— Що ти сказав? — обережно перепитала вона.
— Ма-ма, — повторив він.
— Це він про Аліну, — раптом спокійно сказав Олег.
Їй здалося, що в цю мить у неї з-під ніг зникла земля.
— Що?!
— Олена, не роби з цього трагедію, — він говорив надто буденно, ніби це взагалі не важливо. — Просто він іноді так її називає. Діти повторюють те, що чують.
Вона не відразу змогла заговорити.
— Звідки він міг це почути?
Олег знизав плечима.
— Ну… буває. Ми всі разом гуляємо, вона про нього піклується. Може, він переплутав.
— Ти водиш її до нього? — голос у Олени став хрипким.
— А що такого?
Їй захотілося закричати.
Вона дивилася на свого маленького сина, який щасливо бавився ґудзиком на куртці. Він був маленький. Він нічого не розумів. Він просто чув це слово і повторював.
Але їй здавалося, що її зрадили вдруге.
— Ти обіцяв.
— Та годі, Олена. Він же все одно забуде. Яка тобі різниця?
— Мені не байдуже, що моя дитина називає чужу жінку мамою!
Олег скривився, ніби вона говорила щось абсурдне.
— Боже, розслабся ти. Ну й нехай називає. Яка різниця?
Різниця. Величезна.
Олена не пам’ятала, як зачинила за собою двері. У голові гучно лунало одне слово — «мама».
Її дитина так назвала чужу жінку. Нехай випадково. Нехай повторила за кимось.
Але сам факт цього розривав щось всередині, викликав нудотне відчуття, ніби вона повільно втрачає найдорожче.
Вона посадила Єгора на кухні, поставила перед ним тарілку з нарізаним бананом, але він не поспішав їсти, бавився з машиною.
Олена машинально прибирала зі столу крихти, хоча їх там не було, — треба було щось робити руками, щоб не розплакатися прямо зараз.
Треба було поговорити з Олегом. Прямо зараз.
Вона схопила телефон, натиснула кнопку виклику. Він відповів швидко, ніби чекав.
— Знову ти?
— Так, я, — її голос тремтів, але не від сліз. Від злості. — Ти що собі дозволяєш?
Олег важко зітхнув.
— Олена, ти щойно влаштувала сцену, тепер продовжиш по телефону?
— Ти приводиш до мого сина чужу жінку, і він називає її мамою. Мені не здалося, так?
Він мовчав. Кілька секунд.
— Ну? — її голос зірвався.
— Олена, ти серйозно роздуваєш з цього трагедію. Він же маленький. Він просто почув це слово, повторив, нічого страшного.
— Нічого страшного? — у грудях все стиснулося від люті. — Це моя дитина!
— І моя теж, якщо ти забула.
— Тоді чому ти поводишся так, ніби я тут взагалі ні до чого?
Чому ти не запитав, чи згодна я, щоб він бачив цю… — вона замовкла, бо ледь не видала все, що думає про його «дівчину».
— Тому що це не твоя справа, — його голос змінився, став різким, крижаним. — У мене своє життя. Я зустрічаюся з Аліною, і, повір, це тебе ніяк не стосується.
— Мене стосується все, що пов’язано з моєю дитиною.
— Твоєю і моєю, — нагадав він. — І я не збираюся влаштовувати цирк, коли ми всі гуляємо. Я не бачу в цьому нічого поганого.
Олена стиснула телефон з усієї сили.
— Я не хочу, щоб ти водив до нього цю жінку.
— А я хочу, — він говорив спокійно, але в цьому спокої відчувалася прихована загроза. — Олено, ти не можеш вирішувати за мене, як мені будувати спілкування з сином.
— Я мати!
— І що? Мені до суду подати?
У неї пересохло в роті.
— Ти жартуєш?
— Я серйозний.
Вона почула, як він клацнув запальничкою — мабуть, запалив.
— Я хочу бачитися з сином. Я хочу, щоб він знав не тільки тебе, але й мене.
Я хочу, щоб він звик до Аліни, бо вона поруч зі мною. І якщо ти будеш забороняти, я подам до суду.
Вона не відразу змогла відповісти.
— Ти хочеш, щоб дитина називала її мамою?
Олег завагався.
— Він сам вирішить.
Олена стиснула зуби.
— Він нічого не вирішить. Йому півтора року!
— Олена, ти просто ревнуєш.
— Я?
— Ну так. Тебе дратує, що він із задоволенням йде до мене. Що він грається з Аліною. Що вона добра до нього.
— Боже, ти взагалі розумієш, що ти несеш?
— Це твої проблеми.
Він кинув слухавку.
Олена довго дивилася на телефон, поки екран не згас. У голові була лише одна думка: він хоче витіснити її.
Вона подивилася на сина. Той зосереджено котив машинку по столу.
— Єгор, — тихо покликала вона.
Хлопчик підвів голову.
— Хто така мама?
Він посміхнувся.
— Ма-ма.
І вказав на неї. Олена з полегшенням видихнула.
— А… Аліна?
— Ма-ма, — весело сказав він.
Олена погано спала. Точніше, майже не спала.
Вона переверталася, вслухаючись у рівне дихання сина, намагаючись заглушити думки, які з’їдали її зсередини.
Він забере його. Єгор буде рости з чужою жінкою, називати її мамою. Вона не могла цього допустити.
Вранці Олена зробила те, чого уникала довгий час, — почала шукати інформацію.
Вона читала статті про права батьків після розлучення, про судові розгляди, про випадки, коли суд вирішував на користь батька.
Вдивлялася в розповіді жінок, які програли і тепер бачили дітей лише у вихідні.
У грудях піднімалася паніка. Вона розуміла, що Олег не просто так кинув слухавку. Він задумав щось серйозне.
За сніданком Єгор возився з ложкою, відмовлявся їсти кашу, розмазуючи її по підносу.
— Що з тобою, синку? — Олена провела рукою по його світлому волоссю.
Він посміхнувся.
— Ма-ма.
— Мамочка тут, — вона поцілувала його в маківку.
— Ма-ма… Аліна.
У неї всередині щось вибухнуло.
— Що ти сказав?
Єгор не помітив її напруги, просто повторив.
— Аліна.
Олена встала з-за столу так різко, що стілець заскрипів.
— Ми закінчили.
Вона прибрала тарілку, не звертаючи уваги на незадоволене бурмотіння сина.
Тепер все. Він уже не просто повторював щось випадково. Це ставало звичкою.
Вона схопила телефон і написала Олегу.
«Ти знову відвозив його до неї?»
Відповідь прийшла за хвилину.
«Він її любить. Чого ти домагаєшся?»
Олена заплющила очі, намагаючись приборкати гнів, що насувався.
«Ти не маєш права так вчиняти!»
Олег не відповідав. Вона кинула телефон на диван і почала ходити по кімнаті, намагаючись придумати, що робити далі.
Пізніше, вже ближче до вечора, він зателефонував сам.
— Ти мені поясни, навіщо ти це робиш? — голос Олени тремтів.
— Олена, ти вже набридла зі своїми істериками.
— Ти ламаєш мою дитину!
— Я нікого не ламаю. Він просто тягнеться до людини, яка поруч. Це природно.
— Це маніпуляція.
Олег посміхнувся.
— Знаєш, ти поводишся, як ненормальна. Ти думаєш, якщо я зустрічаюся з іншою жінкою, то все? Автоматично вороги?
— Я думаю, що ти свідомо налаштовуєш сина проти мене.
— Це маячня, — він пирхнув. — Я не винен, що вона йому подобається.
— Ти спеціально називаєш її мамою при ньому?
Мовчання. Олена вчепилася в слухавку.
— Олег?
— Він сам почав, — нарешті відповів він.
— Не бреши.
— Та мені що, робити нічого? — роздратовано кинув він. — Олена, ну прокинься!
Що тобі дасть уся ця війна? Він все одно бачитиме нас разом. Він звикне до неї, бо ми живемо одним життям.
— Ти хочеш сказати, що заміниш мене?
— Боже, ти взагалі себе чуєш? Я просто хочу, щоб дитині було комфортно.
— Комфортно? — Олена стиснула зуби. — Ти думаєш, йому буде комфортно, коли він зрозуміє, що я його мати, а ти його плутав?
Олег мовчав.
— Я не дозволю тобі це робити, — сказала вона тихо.
— Так? А що ти зробиш?
— Забороню тобі бачитися з ним.
Він розсміявся.
— Спробуй.
І кинув слухавку.
Олена довго стояла, стискаючи телефон у руках. Вона знала, що її чекає попереду. Але назад шляху вже не було.
Вона подасть до суду. Виграє або програє…
Олена йшла коридором суду, стискаючи в руках документи. Її долоні спітніли, пальці тремтіли, але вона вперто йшла вперед. Це був її останній шанс.
Вона думала, що боїться тільки одного — втратити сина. Але тепер розуміла, що боїться ще й того, що ніхто її не почує.
Що її просто вважатимуть ревнивою жінкою, яка не може прийняти нове життя колишнього чоловіка.
Олег стояв біля входу до зали засідань, як завжди впевнений, спокійний.
Поруч із ним була вона — Аліна. У бездоганному бежевому пальто, з укладеним волоссям, з легкою посмішкою на губах, ніби вони прийшли не до суду, а в кафе.
Олена затримала погляд на ній.
— Ти вирішив притягнути її й сюди? — втомлено запитала вона.
Олег знизав плечима.
— А чому ні? Це і її теж стосується.
— Ні, — Олена подивилася прямо їй в очі. — Це стосується тільки мене, тебе та Єгора.
Аліна трохи схилила голову.
— Олена, я розумію, що ти злишся…
— Ти нічого не розумієш.
Олег посміхнувся.
— Готуйся програти.
Вона нічого не відповіла. Тільки міцніше стиснула документи.
Суд тривав довше, ніж вона очікувала. Олена говорила про те, що батько свідомо підштовхує дитину до того, щоб називати його нову жінку мамою.
Суддя слухав її з кам’яним обличчям, зрідка задаючи уточнювальні питання. Олег, звісно, все заперечував.
— Це просто слова дитини, — спокійно говорив він. — Олена накручує себе.
Аліна сиділа мовчки, але на її обличчі читалася легка поблажливість.
— Він просто плутає, — додав Олег. — Хіба це привід для суду?
Олені здавалося, що суддя вже зробив свої висновки. І коли рішення було озвучено, їй перехопило подих.
Обмежень на зустрічі не буде. Єдине, чого вона домоглася, — це того, що Олег більше не міг приводити Аліну до Єгора без її дозволу.
Але тепер вона знала, що це не перемога. Тому що він знайде спосіб.
Вона не пам’ятала, як вийшла на вулицю. Небо було сірим, дув пронизливий вітер.
Олена стояла, заплющивши очі, намагаючись придушити гіркоту, що підступала до горла. Кроки.
— Ну що, задоволена? — голос Олега був надто легким, надто розслабленим. — Побунтувала, і досить?
Вона повернулася до нього.
— Ти все одно продовжуватимеш, так?
Він посміхнувся.
— А ти як думаєш?
— Ти намагаєшся витіснити мене з його життя.
— Олена, не говори дурниць.
— Тоді навіщо ти це робиш?
Він подивився на неї з легким роздратуванням.
— Тому що можу.
Вона зрозуміла, що все. Це не через любов до сина. Це не через бажання налагодити стосунки. Це помста.
— Ти нічим не кращий, ніж був раніше, — тихо сказала вона.
— Та годі, — він посміхнувся. — Все це — твої емоції.
— Це моє життя, Олег.
Він знизав плечима.
— Ти програла.
Олена подивилася на нього.
— Це ще не кінець.
Вона розвернулася й пішла геть. Вона більше не збиралася грати за його правилами.
І вона обов’язково знайде спосіб захистити свого сина.
