Прохор встав, шаркаючи стоптаними капцями, пішов на кухню… Налив чаю, звичним жестом відкрив холодильник.
Що?!! Лимона немає?!! Та що ж це таке! І так настрій зіпсований остаточно, так дружина ще й лимон купити забула! Знає ж, що чоловік п’є чай виключно з лимоном!
Цього терпіти Прохор вже ніяк не міг. Все: розлучення. Ось прямо зараз він збере свої речі і піде з цієї квартири, де його не цінують і не люблять…
…У Прохора Єфремовича пропали окуляри. Втрата його дуже засмутила: ні газету почитати, ні телевізор подивитися по-людськи. І це в законні вихідні, яких він чекає як манни небесної.
Насамперед Прохор зателефонував дружині, але дружина виявилася поза зоною доступу.
Це й зрозуміло: благовірна поїхала рано-вранці і аж до вечора неділі до своєї мами на дачу, а там зв’язок зовсім поганий.
Зло взяло Прохора Єфремовича. Ось завжди з цією Зінаїдою так: накосячить і до матусі втече, а ти тут сиди, думай, чим зайнятися.
Настрій чоловіка був остаточно зіпсований. І це, між іншим, о пів на десяту ранку суботи! Ну не дружина, а чисте прокляття.
Ліг Прохор Єфремович знову в ліжко. Навіть чай пити не став з пиріжками, що Зінаїда ще до від’їзду настряпала.
Аромат цих самих пиріжків настирливо проникав у ніздрі, дратував і викликав бурчання в шлунку. Але Прохор був непохитний: подачками його не купити!
Розвалившись на їхньому із Зінаїдою подружньому ложі, згадував Прохор Єфремович все своє нещасне життя з цією жінкою.
Нічого хорошого він за всі двадцять п’ять з гаком років подружжя не бачив. Інші чоловіки хто на риболовлю, хто на футбол, а хто і до коханок бігають.
А він, Прохор, — ні-ні. З роботи — і на диван, у вихідні — туди ж. І зарплату всю до копійки Зінаїді віддавав. Зразковий чоловік, одним словом.
А вона? Чи цінує вона це все? Чи поважає його? Та ні на грам! Хоч би раз запитала, мовляв, як ти, любий, себе почуваєш? Втомився, може? Або начальство образило?
Не дочекаєшся від неї! Як прибіжить зі своєї роботи, уроки у сина перевірить, білизну закине в машинку, з пилососом по квартирі прогарцює — і на кухню.
Стоїть там, чаклує, навіть щось наспівує… А що чоловік в цей час відчуває, їй байдуже.
Закипіла образа в серці у Прохора, запінилася, ось-ось вибухне — не втримаєш.
А пам’ять послужливо підсовує епізод за епізодом з минулого, коли Зінаїда ох як була не права.
Згадав Прохор, як одного разу вони разом ходили купувати диван. І сподобався тоді йому шикарний диванчик із шкіряними підлокітниками. Не диван — мрія!
І, головне, грошей в обріз, але вистачало на цю красу. А Зінаїда дістала звідкись рулетку, виміряла вздовж і впоперек цю розкіш і заявила: не підходить, мовляв. Занадто багато місця займатиме. Та й дорого, каже.
Обурився тоді Прохор: чого це вона їхні сімейні заощадження зажала на таку корисну річ?
Зрештою, не Зінаїді лежати на цьому дивані, а саме йому, Прохору. Значить, його слово має бути вирішальним!
Але Зінаїда — ні в яку. Хіба переговориш вперту бабу?.. Так і купили тоді диван простіший і дешевший.
На різницю, правда, ще куртку Прохору Єфремовичу купили. Але справа не в куртці. Справа в принципі!
А то ще випадок був… Син тоді у восьмому, здається, класі навчався… І якось каже Зінаїда: сходи, мовляв, на батьківські збори до школи, я прихворіла щось.
Ну ось чи чоловіча справа по зборах цих ходити? А дружина Прохору градусник під ніс суне: температура під сорок у неї. Довелося йти.
І якраз на цих зборах вчителька так сина вичитала, що у Прохора ще тиждень після того вуха горіли.
Він, звичайно, дав цьому ледареві прочухана. Але на Зінаїду довго ображався. Знала вона, ох, знала, що екзекуція намічається. І захворіла спеціально, щоб чоловіка замість себе послати.
А що потім в лікарні із запаленням легенів лежала, так це теж із вредності: мовляв, я ось подивлюся, як ти без мене впораєшся. Ось яка ця Зінаїда жінка підступна!
А тут ще й окуляри ці, хай їм грець. Лежи тепер, гадай: навмисно дружина їх сховала, щоб, значить, позбавити його відразу всіх задоволень у вихідні, чи через свою недалекість кудись засунула?
Головне, вранці, коли Зінаїда до тещі збиралася, окуляри були — Прохор точно пам’ятає. Тому що він у туалеті газету читав.
Дружина ще шкреблася під дверима: не займай, мовляв, надовго кімнату роздумів, а то я на автобус запізнюся.
Можна подумати, він спеціально довго сидить. Ні, просто це такий ранковий ритуал, через цю справу Прохор на подвиги майбутні налаштовується.
А потім — все, окуляри зникли. Як корова язиком злизнула!
Ні, ну до чого ж смачно ці пиріжки пахнуть! Прохор встав і прошаркав стоптаними капцями на кухню. Налив чаю, звичним жестом відкрив холодильник.
Що?! Лимона немає?!! Та що ж це таке! І так настрій зіпсований остаточно, так дружина ще й лимон купити забула! Знає ж, що Прохор п’є чай виключно з лимоном!
Цього терпіти Прохор вже ніяк не міг. Все: розлучення. Ось прямо зараз він збере свої речі і піде з цієї квартири, де його не цінують і не люблять.
Так, нехай він буде блукати, голодувати, нехай навіть у коробці буде жити разом з безхатьками, але під одним дахом із Зінаїдою перебувати — це проти його натури. Нехай одна помучиться. Зрозуміє тоді, кого втратила.
Запнувши кудись під диван обидва тапки, Прохор рішуче розчинив дверцята шафи.
Н-да… Ось де тут його речі, а? Де білизна, сорочки, штани, врешті-решт? Куди це все Зінаїда постійно засовує, що самому ні за що не знайти?
Намір покинути рідні стіни якось потьмянів перед необхідністю відшукати в бездонному череві шафи його, Прохора Єфремовича, речі. Він почухав потилицю, постояв.
Задзвонив телефон. Прохор босоніж кинувся в передпокій, де щойно залишив мобільний.
— Алло! Алло, Зіна! Де мої окуляри?!! — закричав він у трубку, тільки-но натиснув на кнопку з’єднання.
У трубці щось булькнуло, прогуділо, а потім забряжчало, немов йому зателефонували з пункту прийому металобрухту.
Потім сторонні звуки стихли, і Прохор почув голос Зінаїди: «Проша, подивися…» На цьому зв’язок обірвався.
Прохор відчув, як його охоплює нова хвиля люті. «Проша»! Ні, треба було їй «Проша» сказати, а не відразу вказати місце, куди вона ці окуляри заховала!
Ось же баба, скільки разів говорив їй, щоб не називала його Прошею, а вона немов інших слів не знає! Прохор він! Про-хор! Єф-ре-мо-вич!
Шановний, між іншим, чоловік, член профкому! А “прошек” нехай тепер ця недалека баба десь в іншому місці шукає!
Повернувшись до кімнати, Прохор нахилився, щоб відкрити нижню висувну шухляду шафи, де — він знав точно — лежали його шкарпетки.
Щось впало з голови Прохора прямо на стопку чистих шкарпеток. Окуляри? Вони що, весь цей час красувалися у нього на лобі?
Розглядаючи втрату, Прохор сам не вірив, що його скринька відкривалася так просто. Відразу забувши про збори, він дістав з-під дивана обидві шкарпетки, капці і мало не бігом поспішив на кухню.
Жуючи свіжі пиріжки і прихльобуючи майже вже охололий чай, шурхотячи при цьому газетою, він з ніжністю думав про Зінаїду і її кулінарні вміння.
Та хто ж при здоровому глузді від такої дружини йде? Ну, а що лимона не купила…
Так це нічого страшного, це і пережити можна. Мужик врешті решт Прохор чи не мужик?!
