— Просто покладіть на стіл, — вимагав покупець. Його обличчя було таким, ніби дихати одним повітрям з Надією йому огидно. — Я не хочу брати у вас з рук.
— Але чому? — здивувалася вона. — Ось, беріть, приходьте ще.
— Бідність — це заразно, — терпляче і гордовито пояснив покупець. Його обличчя зморщилося ще сильніше. — Покладіть на стіл.
— Та що ти таке несеш! — вигукнув хтось із черги, намагаючись присоромити зарозумілого чоловіка. — Ти ж жінку ображаєш, людину!
Покупець обернувся, поглядом знайшов незгодного — симпатичного чоловіка в костюмі — просканував його очима і видав:
— Це не люди. Це — обслуговуючий персонал. Теж хочете стати бідними? Ну, тоді беріть товари з рук в руки.
Зазнайка пішов, а її настрій був безнадійно зіпсований. Вона — не людина…
А за правилами їй потрібно було посміхатися і бажати гарного дня.
Навіщо ж саме їй довелося прийти сюди працювати?! Їй, перспективній дитячій авторці. Їй, дипломованій вчительці.
Далі вона працювала, як робот. Сканувала код, йшла на склад і несла посилку. Оформляла відмову. Щось говорила людям.
— Ну, — вирвав її з думок ще один незадоволений відвідувач, — довго я буду чекати?
— Вибачте, — посміхнулася Надія. — Показуйте кьюар-код.
— Я кажу, мені подвійний еспресо на альтернативному молоці і гарбузовий панкейк! — невдоволено вимовив чоловік.
Ну як — чоловік. Більше нагадував папугу. Нафарбовані очі, червоні нігті, якась безглузда сумочка.
— Кав’ярня — наступні двері, — терпляче відповіла Надія.
— Тоді йдіть туди і принесіть мені каву!
Надія зітхнула. Якраз у цей момент у пункті видачі нікого не було.
Зайва хвилина, щоб привести до ладу склад, а їй потрібно терпляче пояснювати цьому непорозуміння, як пройти до кав’ярні.
— Молодий чоловіче. Зробіть цей світ трохи кращим. Зітріть туш зі своїх сліпих оченят і прочитайте напис «Пункт видачі» на дверях!
Відвідувач зморщився, кудись ткнув на своєму смартфоні і покинув приміщення. Настрій трохи покращився.
Надіну душу гріла лише одна думка, зате яка! Лист. Так, звичайний лист на електронній пошті. Саме він переверне все її життя…
Службове повідомлення. На роботі не можна користуватися смартфоном, тільки якщо пролунає саме такий сигнал.
Що ж сталося? Напевно, прийшов аванс. Або премія. Але, швидше за все, чергове дурне розпорядження від головного офісу.
«З рахунку списано штраф 500 гривень. Ви не пройшли перевірку таємного гостя».
— Що?! — вигукнула Надія. — Тепер таємний гість буде просити каву? А що далі?
Казали їй, не іти працювати сюди. Що все це — замануха і реклама. Що ягоди не такі солодкі, як вони виглядають на фото.
Нічого. У тому самому листі має бути пропозиція, яка переверне все її життя. Все.
Вона, звичайно, допрацює до кінця тижня. Ну або до кінця місяця. Просто щоб не створювати нікому проблем. Але потім, але потім…
— Добрий вечір, Тетяна Василівна, — сказала Надя, побачивши на порозі начальницю. Як завжди, та прийшла о вісімнадцятій годині. — Побіжу, в садочок, знаєте, ніхто чекати не буде…
— Затримайтеся, — вимогливо відповіла керівниця. — Інвентаризація.
— Але… Але я ж…
Довго, довго вона не могла знайти роботу. Разом з донькою виживала на допомогу.
Сума не така вже й маленька, але на що її вистачить у великому місті? І як пояснити дитині, що грошей немає?
Що в гаманці залишилося три тисячі, а ще потрібно заплатити за світло, за капремонт…
— Уважно читайте контракт, — безапеляційно заявила Тетяна Василівна. — Надія, їй-богу, щоразу — одне й те саме! Як дитина, чесне слово.
Найнеприємніше в цьому контракті — що він існував тільки в електронному вигляді. І постійно змінювався.
Як же вона втомилася від такої роботи! Постійні штрафи, штрафи, штрафи…
І понаднормові. А Тетяна придушувала її, як кролик удава.
Втім, в душі у Надії було тепло. Залишилося потерпіти всього трохи. Сьогодні, як тільки вона прочитає лист…
* * *
— Восьма вечора! — кричала незадоволена вихователька. — Я вже хотіла в поліцію дзвонити. Чи бачили таке, наш садок працює до дев’ятнадцятої години, а ви…
— Вибачте… Вибачте… — тільки й лепетала Надія.
— Я дзвонила! — продовжувала вихователька. — Чому не відповідаєте?
— На роботі не можна, штраф…
— Всі хороші батьки забирають дітей не пізніше вісімнадцятої. І тільки ви! Тільки ви!..
Намагаючись не слухати виховательку, Надя обійняла Риту. Ось з ким їй пощастило, так це з дочкою.
Ніколи не скаржиться. Ніколи не розплачеться через дрібниці.
Втомлена і голодна, дівчинка нічого не сказала, тільки притиснулася до матері.
Наді так хотілося розвеселити доньку!
Коли вони прийшли додому, Надя швидко зробила бутерброди з сиром і вареною ковбасою. Рита їх дуже любила.
— Слухай, сонечко! — урочисто промовила Надія, вмикаючи ноутбук. — Мені прийшла відповідь. Від видавництва! Вранці не встигла прочитати.
Рита кивнула. П’ятирічна дівчинка швидко освоїла літери, але ніякого інтересу до книг не виявляла.
«І правильно, — думала її мама. — Досить нам в родині одного письменника».
— Мамо, а чому ти мене завжди забираєш так пізно? Чому тато не приходить?
— Потім поясню, — зітхнула Надя. — Ну, давай читати лист! «Зроблено велику роботу, — почала читати вголос, — редакція відзначила глибину персонажів, сюжет. На жаль… На жаль.»
— Мамо, читай далі! — попросила Рита. Вона любила голос своєї матері, глибокий і співучий одночасно.
— Вони не можуть, — схлипнула Надя. — Вони не можуть…
— Що не можуть, мамочко? — злякалася дочка.
— Співпрацювати зі мною…
Надія не могла заспокоїтися весь вечір, всю ніч і весь ранок.
І чому вона вирішила, що її твори обов’язково сподобаються незнайомим людям на тому кінці інтернету?
Навіщо взагалі погодилася брати участь у цьому конкурсі?
Напевно, їх і проводять тільки для вигляду. Щоб роздати цікаві посади своїм.
Дитячий письменник! Хіба мало таких письменників по всій країні?!
Вчора, коли Рита попросила почитати казку на ніч, Надя їй відмовила. Вперше. А раніше завжди читала «Ні дня без казки».
Рита не плакала, але крутилася пів ночі. Добре хоч, їй квартиру не потрібно знімати. Благовірний, йдучи з її життя назавжди, залишив їй спільно нажиту студію.
Менеджер називав її «євро-однокімнаткою», а колишній чоловік — «спухнею».
«Спальня ж — на кухні!» — говорив він, ніби тіснота і бідність — привід для жартів.
Надія лежала на розкладному ліжку, слухала дихання дочки і приймала рішення. Так, рішення.
Завтра вона зробить те, що хотіла давно-давно. Звичайно, Риті буде важко, але з часом вона зрозуміє. Завтра…
* * *
— Чому Ви плачете? — запитав чоловік.
Гарний і підтягнутий, у хорошому костюмі. Принаймні, Надії здавалося, що костюм хороший.
Той самий, що намагався втихомирити грубіяна вчора. Він їй сподобався, але це знайомство було недоречним.
— Я — бездарність, — промовила вона. Вийшло трохи драматично, хоча вона не домагалася такого ефекту. — Пункт видачі — моя межа.
— Хм, — посміхнувся чоловік. — Що це за книжечка у Вас? «Ні дня без казки». Дуже поетично, а обкладинка… Обкладинка видає любителя.
— Який там любитель, — видихнула Надя. — Графоман.
— Не приймайте на свій рахунок, — сказав відвідувач. — Не терплю професіоналів.
Він з цікавістю дивився на її збірку. Ту саму, яку вона випустила за свої гроші і роздарувала друзям і мамі.
Ту саму, яку відправила на конкурс штатного автора в одне велике видавництво. І отримала таку прочуханку, що пам’ятатиме до кінця життя.
Спеціально взяла з собою останній примірник, щоб спалити його після роботи.
І попрощатися з усіма порожніми мріями, які стільки років отруюють життя.
— Це… Це моя збірка, — знизала плечима Надія. — Але, знаєте, я пишу недостатньо добре.
— Скромність — це хронічна хвороба, але я можу вилікувати, — сказав чоловік абсолютно серйозно і поклав свою доглянуту руку на збірку. — Дайте почитати — поставлю п’ять зірок пункту видачі.
— Я навіть не знаю… — сказала Надя. Увага цього красеня одночасно і лестила, і лякала.
— І хороший відгук напишу. Ну ж, не соромтеся!
Його витончена рука спритно забрала збірку і поклала в стильний портфель. Він забрав товар, не перевіряючи, ще раз посміхнувся в дверях і пішов.
А в Наді в душі знову запалилося те, на честь чого її назвали. Надія.
* * *
— Добрий день! — почула вона знайомий голос у слухавці. — Я шукав Вас, але не знайшов!
Надя посміхнулася. Звичайно, не знайшов. Вчора вона прийняла рішення. Пішла з пункту видачі.
Все одно після всіх штрафів її зарплата була більше схожа на субсидію від держави.
А на прощання висловила Тетяні все, що думає про жадібних капіталістів, які готові змусити молоду маму працювати шість днів на тиждень по десять годин.
— Я звільнилася, — відповіла вона. — Відкрита для пропозицій. Можемо кави випити. Або прогулятися…
— Бачте… Ось ця Ваша книга. Ваша збірка…
— Викиньте її, — сказала Надія. — Я більше цим не займаюся. Все, це кінець!
Піду працювати за фахом, у школу. А що? Хороша професія — дітей навчати. То що, як щодо кави?
У трубці запала тиша. Така, ніби зв’язок зник. Надя навіть трохи злякалася.
— Алло?
— Скромність — це хвороба, — промовив приємний голос. — І у мене є ліки. Ви коли-небудь думали про роботу на радіо?
Я весь вечір читав Вашу книгу і уявляв, як Ви читаєте ці свої казки… Це, мабуть, красиво.
— Красиво, — прошепотіла Надя.
— Мені терміново потрібен автор, — продовжив чоловік, і в його словах з’явився натиск. — Ви — моя надія. Ну ж, не відмовляйтеся. Чи правильно я зрозумів, що Вам нічого втрачати?
— Правильно, — відповіла Надя і відразу зібралася з думками. — Я згодна. Втрачати мені дійсно нічого…
Куди мені приїхати? І чи можу я взяти з собою дочку? Зазвичай казки я читаю саме їй.
— Звичайно, — вимовив чоловік з явним полегшенням. — Їхати нікуди не потрібно. Я сам приїду. Просто назвіть мені свою адресу, добре?
Як уві сні, вона зібралася, одягла Риту і подивилася на себе в дзеркало.
Так, доля часом підносить сюрпризи. Просто потрібно вірити. І не втрачати надію. І не втрачати себе.
