– Приб’ю, зараза! – Микола бив кулаками в двері будинку, а люди, що зібралися, вмовляли його..
– Коля, ну що ти робиш? Завтра знову пробачення проситимеш! І не соромно? Двох діточок нажили, Нінка твоя ніколи ніякого приводу не давала, а ти себе ганьбиш, і її теж!
Коля повернувся до хвіртки хитаючись:
– Ви що тут зібралися? Кіно вам? А ну йдіть звідси!
Люди з місця не рушили. Сусідка Миколи і Ніни сказала:
– Коля, ось чого ти розійшовся? Ну повинна ж бути причина?
– Причина? Нінка причина і є! Я до неї… Я до неї всією душею, а вона? Посміхається всім… Он, закрилася вдома, а з ким вона там?
Микола спустився з ганку, сів на лавочку. Говорив втомленим, плаксивим голосом, чути такий тон від здорового чоловіка було дуже дивно і неприємно.
Сусідка заговорила ласкавим голосом:
– Даремно ти на дружину ннаговорюш. Вона у тебе хороша. Чесна.
Коля вже зовсім тихо відповів:
– Вона мене не любить, тітко Таня. Я ж сільський, а вона міська, ось і дивиться весь час наліво.
– Ну ти даєш! Таких дурнів, як ти, ще пошукати треба…
Але Микола слів її вже не чув. Спав, похиливши голову на груди. Тітка Таня легенько підштовхнула його, хтось кепку йому під голову підклав, і Коля витягнувся на лавочці.
– Ну, все, тепер буде дрімати й не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста, щоб навчитися керувати екскаватором.
Село тоді росло, будувалися будинки. Люди говорили, що ще трохи, і все, можна буде їх містом називати.
Жарт чи не жарт, стільки дворів. І не страшно, що немає багатоповерхівок, а зручності на вулиці, головне – населення.
У сільському господарстві була своя будівельна бригада. Будували будиночки для фахівців, а тут на клуб замахнулися.
Та не просто який-небудь, бо якийсь у них був, у простому дерев’яному будинку. А кам’яний, щоб у два поверхи, і щоб кола різні.
І екскаватор свій був, і багато чого, ось тільки працювати особливо нікому було. Водії були, трактористи, а фахівців такого рівня – ні.
Тоді вибрали Миколу, та Сергія з іншого берега селища, і відправили в місто. Хлопці ніколи не дружили. Більш того, не ладнали зовсім.
А все тому, що дівчата їм подобалися одні й ті ж. Навіть носи один одному били пару разів.
У місті їх поселили в одну кімнату, хочеш не хочеш, а довелося спілкуватися. Сергій відразу сказав, що потрібно йому міську знайти, щоб тут, в місті залишитися.
Коля здивувався тоді:
– Як же так? Господарство платить за тебе, а ти тут залишитися?
Сергій розсміявся:
– Ну і дурний ти. Всі нормальні так роблять. Що в селі ловити?
Микола тільки хмикнув:
– Ну, чекають тут на тебе, такого красеня.
Через три дні Микола побачив Сергія з дівчиною. Побачив і мало з глузду не з’їхав. Він закохався відразу, як тільки побачив Ніну.
Увечері запитав у Сергія:
– Що за дівчина була з тобою?
– О, Нінка. Вона міська, з бабкою живе, значить, житло скоро звільниться.
– Закохався, чи що?
– Смієшся? Дошка дошкою, я фігуристих люблю…
Коля відразу йому врізав. Потім ще. Сергій витер ніс і сказав:
– А ти, дивлюся, закохався… Ну дивись, як я на ній одружуся, і гуляти від неї наліво і направо буду! А вона буде мене вдома чекати і все прощати.
Наступного дня, як тільки Сергій пішов, Коля непомітно рушив за ним. Він побачив, як Сергій зустрів Ніну, тепло обійняв її за талію. Микола відразу кинувся вперед.
Він випалив все Ніні, вона здивовано дивилася то на нього, то на Сергія, а потім сказала:
– Та пішли ви, – і пішла сама.
Вони із Сергієм знову побилися. І того ж дня Сергій домовився з комендантом і переїхав в іншу кімнату. А Коля день і ніч вартовав біля Ніни.
Дівчина проходила повз, робила вигляд, що не помічає. А через два тижні зупинилася:
– І довго ти будеш, як тінь? Може, в кіно запросиш?
Він забрав до себе в село не тільки Ніну, але і її стареньку бабусю. Бабусі не стало через десять років, у них на той момент вже було двоє синів.
Микола для сім’ї був готовий землю рити. Будинок поставив, паркан такий, якого ні у кого в селі не було.
У хлопців найдорожчі велосипеди. Ніна працювала фельдшером. Коля з неї пилинки здував.
А рік тому сталося те, чого Микола ніяк не очікував. У село повернувся Сергій.
Мабуть, міська дружина більше не стала потрібна, вона йому швидко валізу зібрала і відправила геть.
Як тільки Коля про його приїзд дізнався, з’явився додому чорніший за хмару. Ніна здивовано подивилася на нього:
– Коля, що з тобою? Що сталося?
Він дістав пляшку з шафки, налив собі, випив. Ніна злякано присіла. Вона ніколи не бачила чоловіка таким. А пив він взагалі раз на рік, на велике свято.
Коля подивився на неї злякано.
– Сергій повернувся.
Ніна нахмурила чоло.
– Сергій? Який Сергій?
– Той самий Сергій, з яким ти…
Ніна розсміялася:
– А, зрозуміла. Що, не прижився в місті?
Потім стала серйозною:
– Ну, повернувся і повернувся, у тебе що таке сталося?
– Я тобі, Ніно, так скажу… Якщо щось дізнаюся – приб’ю!
Ніна підняла брови:
– Коля, що дізнаєшся? Не розумію я тебе зовсім сьогодні!
– А ось потім зрозумієш!
З того дня спокій у їхній родині закінчився. Тверезий Коля вислуховував Ніну, кивав головою:
– Дурень, ой, дурень, Ніно… Вибач ти…
Ніна прощала. Не минуло й місяця, як Коля знову перебирав з напоями, і все повторилося.
З кожним разом скандали він влаштовував все сильніше і сильніше. Але як тільки не погрожував дружині, якими тільки словами не називав, та пальцем ніколи не чіпав.
***
Вранці Микола прокинувся в альтанці. Мабуть, перебрався туди від комарів. Почав згадувати, що вчора було, і схопився за голову.
– От дідько… Знову…
Обережно виглянув, у дворі нікого. Часу близько сьомої ранку, не більше. Коля короткими перебіжками кинувся до будинку.
Ніна сиділа за столом. Хлопчаки, якісь перелякані і жалюгідні, на дивані. А посеред кімнати стояла величезна валіза і два тюки.
– Ніна, це що таке?
– А це, Коля, речі мої і Мішки з Сашком. Більше так жити я не хочу. Ми їдемо.
Поїдемо в місто. Будинок підробимо і жити будемо. Спокійно жити, без ганьби і скандалу.
Коля відчув, як вчорашній хміль миттєво покинув його голову.
– Нінка, та ти що? Ти з головою хоч дружи… Ну, випив, погарячкував, дурна макітра…
– У тебе, Коля, в останній рік весь час дурня макітра. А про мене ти подумав? А про дітей?
На твої концерти дивляться не тільки дорослі, але й діти, а потім інші сміються над хлопчиками.
– Ніна, Нін… Я ніколи більше…
– І це ти мені говорив. Ось рівно стільки разів, скільки концерти свої закатував. Все, Коля… Моє терпіння вичерпалося.
Сашкові тринадцять, ти хоч розумієш, що він уже соромиться тебе перед друзями?
Ніна встала.
– Ходімте, автобус скоро.
Коля підхопився:
– Ніна, не треба. Я більше ніколи…
Ніна навіть не повернулася до нього. Сама взяла велику валізу і хлопчачі баули поменше. Вони вийшли, а він так і залишився стояти посеред великого порожнього будинку.
Стояв, стояв, потім сів прямо на підлогу і заплакав. Сердито витирав сльози рукавом, а вони все текли і текли…
…– Коля, Микола… Ти вдома?
Коля підвів голову. У дверях стояла сусідка тітка Таня.
– Ой, а що це у тебе тут?
Жінка окинула поглядом ряди порожніх пляшок. Микола сів, потер обличчя руками.
– Яке сьогодні число?
– Так тридцяте липня з ранку було.
– Що?
– Нічого! Що ти із собою робиш, Коля? Місяць, вважай, відгудів… Ну добре, за господарством доглянемо, а город…
Ти бачив свою картоплю? Ось і ми не бачимо, бо в бур’яні її не видно. Ой, накоїв ти лиха…
– Нічого я не накоїв!
– А ну, замовкни! Мамки немає, ти що думаєш, я не можу тобі мізки прочистити? Чи забув, як я тебе маленького кропивою розуму вчила?
Колька, звичайно, не забув. Але зараз він здоровий мужик, а тітка Таня давно вже старенька. Всі в селі давно її бабою Танею звуть, тільки він за звичкою тіткою.
Коля підтягнув штани, він схуд, все звалювалося, і пішов у двір. Звідси сусідка швидше піде. А вона за ним.
Вийшла, і тут Коля навіть збагнути нічого не встиг, як сусідка виламала здоровенну кропиву, і ну давай його обхажувати. І по ногах, і по плечах.
– Ой! Ой, тітонько Таня, ти що?
– А нічого! Ану давай, і по язику твоєму поганому нахльостаю!
Коля викручувався, як міг. Але його хитало, координація за стільки днів порушилася, а тітка Таня, хоч і була у віці, але маленька, вертка.
Кропиву кинула тільки тоді, коли від неї нічого вже не залишилося. Пригрозила кулаком.
– Я завтра ще прийду. Кропиви молодої наламаю, твоя переросла, погано припікає.
Коля чесав ноги, плечі, буркнув собі під ніс:
– Добре…
Коли минула година, а тіло свербіти не перестало, Коля вирішив баньку затопити. У дитинстві тільки лазня від кропив’яного свербіння і допомагала.
Поки води натаскав, поки те та се, вечір вже настав. Напарився, вийшов з лазні іншою людиною. У будинок зайшов і зморщився.
Запах… Пляшки… Схопив якийсь мішок, давай все це згрібати, та за город виносити. Підлоги мив, посуд натирав, розставляв.
До ранку ще раз в лазню сходив, щоб пил та бруд із себе змити. А потім впав на ліжко і заснув.
– Коля, Микола… Ти живий тут?
Коля швидко натягнув на себе ковдру:
– Тітка Таня, я не пив!
Старенька оглянула будинок.
– Бачу, що не пив.
Пройшла, сіла на стілець, скатертину пальцями розправила:
– Коля, що нам робити?
Чоловік злякано подивився на тітку Таню:
– Кому вам?
– Ну, як кому? Нам! Вставай, одягай щось, і підемо.
– Та куди підемо, тітонько Таня?
– Як куди? У фельдшерський пункт.
– Це навіщо?
– Ну так Ніну ти прогнав, а лікувати нас, старих, хто буде? Ти прогнав, ти й лікуй!
Старенька суворо стиснула губи і дивилася на Миколу. Він не витримав:
– Що ви мене всі переслідуєте? Думаєте, що мені добре? Мені погано, як ніколи не було!
– А якщо тобі погано, то чого ти тоді тут сидиш, а не їдеш до них? Ти дітей скільки не бачив?
– Знаєте що, тітонько Таня! А йдіть ви всі!
Старенька встала:
– Я піду, ти не переживай! У мене совість чиста, а ось як ти жити будеш? Це ще велике питання!
Двері грюкнули так, що Микола навіть на ліжку підстрибнув. З-під подушки щось випало. Він підняв невеликий шматочок паперу.
На ньому намальовані чотири чоловічки, які тримаються за руки. І напис кривими літерами – мама, тато, ми… Це сина рука.
Він цього року в школу збирається, весь будинок його малюнками і листами завішаний. Коля зім’яв, стиснув у руці клаптик паперу, і застогнавши, впав обличчям у подушку.
Ніч, вважай, не спав. Вранці встав, зібрався і пішов на автобус.
Він пам’ятав, де будинок. Пару разів на рік вони їздили туди, так, чисто подивитися. Город сусідка садила, а будинок порожній стояв.
Навколо вже красиві, великі будинки побудували, а цей маленький зовсім був. Всі думали, як Сашко підросте, так відремонтувати, щоб не жив у гуртожитку, коли вчитися поїде.
Коля здалеку побачив Мішку, він катав машинку по піску і голосно ричав. У грудях у Колі з болем стиснулася якась пружина.
– Міша, синку…
Мишко побачив його, кинув машинку і з розбігу залетів на Колю. Микола обіймав сина, притискав до себе і ніяк не міг відпустити.
– Привіт, тату… Чому ти так довго не приїжджав? Мама плаче щоночі.
Поруч стояв Сашко. Коля притиснув його до себе, так і стояв – Мішка на руках, а Сашко притиснутий.
– Все… Ніхто більше плакати не буде. А мама де?
– Мама пішла на роботу влаштовуватися. Скоро має прийти…
***
Ніна поспішала додому. Діти ще не зовсім звикли до міста, і надовго вона їх залишати не хотіла. Сашко, хоч і великий, а все одно ще дитина.
Вона пришвидшила крок. Хтось дорослий у них у дворі. Цього їй ще бракувало!
З роботою ніяк не виходило, а тепер ще й хлопців страшно буде самих залишити. Тут же не село, а місто.
Ніна раптом різко зупинилася. Серце пропустило удар. У дворі копошився ніхто інший, як Микола. Вони з Сашком ремонтували ворота.
Ніна деякий час постояла, справляючись з хвилюванням.
Кілька разів вона хотіла повернутися. Не заради себе, а заради хлопчиків. Вони дуже сумували і за друзями, і за батьком.
Але щоразу зупиняла себе – якщо Коля не приїжджає, значить, вони йому не потрібні.
За місяць майже змирилася, що більше немає у них сім’ї, а зараз не знала, як і поводитися.
Вона увійшла в хвіртку, Коля повільно повернувся. Встав, як солдат по струнці.
– Привіт, Ніна.
– Привіт, Коля…
– А ми ось з хлопцями ремонтом займаємося…
Ніна помовчала, потім подивилася йому в очі:
– Коля, ти навіщо приїхав?
Микола обережно поклав молоток. Подивився на хлопчаків, які поруч стояли, дихати боялися.
– Не можу я, Ніно, без вас. Зовсім не можу. Проженеш – за парканом жити стану, але без вас все одно додому не поїду.
Ніна нічого не відповіла, мовчки пройшла в будинок. Коля знову взявся за молоток. Сашко обережно запитав:
– Тату, як думаєш, пробачить?
Микола похитав головою:
– Я б не пробачив, але мама у нас добра, може бути.
Через дві години вийшла Ніна.
– Довго вам ще? Вечеря готова. Давайте, руки мийте і вечеряйте.
Хлопчаки наввипередки кинулися в будинок, а Микола продовжив займатися справами.
– А тобі що, особливе запрошення треба?
Він ледь молоток не впустив. Подивився на Ніну, підійшов до неї, а вона сказала:
– Коля… Це востаннє. Наступного разу не повернуся.
Він мовчки кивнув, пригнувся і зайшов у низький отвір дверей.
***
Минуло три місяці. У селі готувалося грандіозне свято. Навіть артисти з міста мали приїхати. І взагалі, розваг на весь вечір.
З ранку дітлахи гуляли, їх розважали біля клубу, а до вечора дорослі потягнулися до клубу.
Ніна йшла поруч з Миколою. У новій шубі, такої, якої ні у кого з сільських не було. Коля – ніс вгору.
– О, Микола, привіт!
Микола різко зупинився, Ніна завмерла. Перед ними стояв той самий Сергій.
– Ніна, ось це зустріч! Гарна яка стала! Я думав, що ти вже давно від Кольки втекла.
Ніна посміхнулася:
– Навіщо ж мені від нього тікати? Мені і з ним поруч дуже добре.
– Чув, чув… і діти начебто є?
Коля спокійно відповів:
– У нас є, а у тебе як? Сім’я, діти?
– А як у тій пісні – не склалося, не полюбилося… А хто у вас? Хлопці чи дівчата?
– Хлопці.
Ніна посміхнулася:
– Поки що тільки хлопці, але через шість місяців, може, і дівчинка буде. Ходімо, Коля, скоро початок.
Коля, як робот, зробив кілька кроків, потім зупинився, повернув до себе Ніну:
– Зачекай, я щось не зрозумів. Яка дівчинка?
– Така… ні, може бути і хлопчик, звичайно, але, я сподіваюся, що дівчинка…
Коля схопився за голову. Треба було бачити, як він витанцьовував. Шкода, що крім Ніни, оцінити нікому було. А, ну Сергій, але він дивитися не став. Підняв комір і пішов далі.
