Прийшов Іван до сестри, так, мовляв, і так дівчина при надії, каже від мене. – Так у тебе було з нею щось? — питає сестра. – Ну було, пару разів. – Твоя дитина? – Мабуть, моя. – Ох, Іване, ну що ж ти у мене такий безглуздий, що робити будеш? – Одружуватися, — плечима знизав, — не годиться, щоб дитина без батька росла, я знаю, яке це…

Іван на Галині одружився так, без душі, як то кажуть.

Прийшов Іван до сестри, так, мовляв, і так дівчина при надії, каже від мене.

– Так у тебе було з нею щось? — питає сестра.

– Ну було, пару разів.

– Твоя дитина?

– Мабуть, моя.

– Ох, Іване, ну що ж ти у мене такий безглуздий, що робити будеш?

– Одружуватися, — плечима знизав, — не годиться, щоб дитина без батька росла, я знаю, яке це…

Батьків не стало рано, Вані було десять, сестрі двадцять. Сестра нікуди братика не віддала, була заміжня, забрали з чоловіком до себе, виростили…

– Тобі чи скаржитися, — каже ображено.

– Та я не про те, Варя, ви з Петром для мене другими батьками стали, що ти… Я просто, як подумаю, що ж це я? Сам, знати, а дитина сльози сирітські ковтати? Ні, не такий Іван Дмитрович.

– Молодець звичайно, тільки дуже ти молодий, не пошкодувати б потім…

– Не пошкодую.

– Хоч любиш її?

Потиснув плечима.

– Ну що ти, — Петро заспокоює Варвару, — теж вже, двадцять років хлопчині, виріс… Ми і раніше з тобою його років одружувалися, в ладу, та злагоді живемо…

– Очі в нього не горять, Петя, а це погано…

– Ну… не горять, так загоряться, згодом… Не переживай.

Не дарма Варвара переживала за брата. Невістка їй не сподобалася якась пухка, бліда, млява.

– Не дуже якось, чесне слово — зітхає Варвара, — ну, що вже тепер, весілля готове.

Гуляли весілля весело з розмахом, з відвагою Варя з Петром постаралися.

“Ех, ягідка моя, — думає Варя, дивлячись на брата, — як дівка ти в мене. Очі, як зірки горять, чуб смоляний над бровами соболиними в’ється, шкіра, як у дівчини, ніжна, губи, що вишеньки, не міг дівкою народитися. Навіщо хлопцеві така краса”.

Галя ж сиділа бліда і тьмяна, від столу очей не піднімала.

– Воно й зрозуміло, — шкодує невістку Варвара.

Вона як з першим Мішенькою ходила, так не те, що на гулянці сидіти, лежати не могла, від усього воротило, вічно спати хотілося…

Може й правда, полюбить Іван, начебто добре розмовляє з нею, по-доброму.

Не полюбив. Не ображав, але й кохання не було. До Галі тих дівчат і не знав.

З однією так, щось там за ручки потрималися, та вона пішла до іншого… Переживав, у сусіднє село з хлопцями поїхали на танці. Раз поїхали, інший.

Потім покликали до однієї дівчини, мовляв, розвідка, брагу робить, посидимо.

Поїхав. А там Галя. Він і до цього дівчину цю бачив, очей з нього не спускала, а тут… Випив перший раз, замутило, на вулицю вийшов, а тут і вона, з ковшем води, напоїла, вмитися дала.

Потім знову зустрілися, якось, ще раз. На гулянці якійсь, разом були… От так і закрутилося.

Було по-дорослому пару разів, а дивись — все і вийшло, по-дорослому.

Мати у Галі була запаморочлива, випити вони любили, випила на весіллі, полізла на стіл, танцювати значить.

Батько з баяністом запрошеним побився, грати хотів, баян забирав, потім сів у кутку і заплакав.

Ну родичів брат підсунув, думає Варя. З тещею і тестем так і не налагодив стосунки Іван, ті любили випити. А вони з Галею не пили, взагалі.

Народився син, захоплення не було, ну, дитина і дитина. Васею назвали Васильком.

Сестра подарунками завалила, племінник перший і єдиний.

Приїхав якось з роботи, а дружина плаче, вдруге, втретє.

– Так, що сталося, скажи.

– Соромно, — а сама в риданні.

Ледве, як випитав, виявляється, мати ходить, грошей вимагає, мовляв, поїли, годували тебе дівку, тепер ти нас повинна утримувати.

Які грошенята були у Галі, все перетягала теща. А коли не стало грошей, стала погрожувати, мовляв, Івану скаже, що не його Васенька, що сама бачила, як Галку тягали…

– Тягали чи ні?

– Ти ж знаєш, що ні.

– Мій син?

– Твій, твій, Ваня, як є твій. Не було нікого, ти що…

– Гаразд…

Взяв сокиру і поїхав, недалеко, три кілометри всього. Двері на одній петлі бовтаються, в будинку перегар, холодно, собака на ліжку, поруч в ганчір’ї хтось борсається.

Як Галя пішла, так зовсім занепали, брудом заросли.

– Зятьку, — посміхнулася теща, — за пляшкою збігати? Давай, грошенят — то я…

Встромив сокиру в стіл, сказав, наступна голова тещі буде, якщо ще раз поріг його будинку переступить та дружину його образить. А вже на сина хоч раз рявкне, то все… пиши пропало.

Закивала головою, зубами застукала, все, як бабка прошепотіла з тих пір. Твереза прибіжить на хвилинку, щоб зять не бачив, а як вип’є, сьомою дорогою обходить.

Зажили краще, але… не полюбив.

Васенька росте. На кого схожий, не зрозуміло. Начебто чорненький, а ні, не в Іванову породу. Але мовчить… Варя племінника любить…

Галя з віком роздобріла, обличчя як млинець, брови білі, вії теж, не красуня, але характер — золото.

З сестрою Івановою подружилася, вдома чистота, смачно приготовано, все в руках горить, господиня хороша. Син чистий, доглянутий і нагодований.

А ось не полюбив…

Тут на роботі одна, чорноброва, щось в душу запала. Вася вже великий, скоро сам одружиться, а Іван, ніби в тумані… Душа до неї, так і рветься, до чорнобрової з роботи.

Село дізналося, звичайно, хтось побачив, хтось почув. Десь сама чорноброва похвалилася, мовляв, Іван піде від своєї квашонки до мене, ох і заживемо, ох і любитиму, дітей йому подарую, своїх, рідненьких…

Чутки все одно пройшли, що мати Галинина тоді базікала. Та й не схожий на Івана син був, ніби, як хлопчик і все…

Галя дізналася про чорноброву, плаче днями і ночами, але мовчить, не висловлює нічого.

Сестра дізналася, прибігла, лаяла, ооой… А він одне твердить, мовляв, люблю її і все ти тут…

– Любиш? – розлютилася сестра, – так іди… в чому є, в тому і йди до своєї коханої, а все нажите дружині з сином залиш… Відправляйся до своєї коханої, голий як сокіл… І подивися. Що скаже, чи прийме?

Нууу, чорноброва губки надула, що це, мовляв, в примаки прийдеш? Як це все їм залишиш… Та й відвернулася.

Не відразу у Івана любовна пелена спала з очей… Переживав, але взяв себе в руки. Попросив вибачення у Галі та сина, сказав, що більше такого не буде, ніколи.

Так і було, але… Галі не полюбив, поважав, це так… а ось кохання немає, і не було.

Але до Васі Іван ставився добре. Все найкраще для сина, вчив усього, що сам умів, хлопчик до батька тягнувся… Ось і моторолер той клятий, найпершому купив…

А він, світлий хлопчик такий, завжди посміхається, Васенька… З усіма вітається, друзів повно, вчителі люблять.

Горбачиха, сусідка — пліткарка, прибігла задихаючись. Шепоче, говорити не може.

– Там… там… Васенька ваш… на моторолері цьому… там… кров.

Як біг Іван не пам’ятає, Галя і не чула, в будинку була. Біг, падав, про одне просив, аби тільки живий був.

Не встиг… Лежить, Васенька посміхається… Як уві сні все було. Згадувати не хочеться.

Галя ніби сама не жива, та й Іван… Всі мовчать більше так… парою слів перекинуться.

Сорок днів минуло, потім пів року. Проводили тих, хто поминати Васеньку приходив. Сидять.

Заговорила Галя, вперше за пів року реченнями заговорила.

– Я піду, Ваня.

– Куди ти?

– До батьків піду… А ти… приведеш собі молоду, дітей народите…

– З глузду з’їхала, зовсім?

– Важко мені, Ваня… Ще треплять всяке, мовляв, не змогла більше тобі дітей народити, кажуть, що взагалі не твій Вася.

Кажуть, ніби не можеш дітей мати, а я Васеньку нагуляла і на тебе повісила.

А ти… ти їм усім доведеш, — впала на коліна, дивиться в очі, шепоче гаряче, — як молода тобі народить діточок, ти їм усім доведеш, що Васенька… твій був…

— Встань, Галя… Думки з голови викинь, дурні всякі. Зрозуміла? Піде вона… Не підеш. Тільки за поріг ступи, так я слідом за Васенькою, чула мене…

Ні, життя мені, без вас… без тебе, Галя, не потрібне. Що ти задумала? Ми з тобою молоді, Галя, нам сорока немає, прийде час і… ще будуть у нас діточки.

Так, Васеньки немає і не буде, а ми… ми з тобою ще батьками станемо, ось повір мені.

Плачуть, сидячи в обіймах, горе своє гірке переживають. Сам не зрозумів Іван, як покохав Галю.

Та так покохав, що серцю в грудині тісно. Дивиться на дружину, а та ніби й розквітла. Хтось у юності квітне, а Галя ось так…

Сильно схудла, вилиці прорізалися, стан промальовувався. Очі у Івана горять, як про дружину думає.

Приїхала, як то в район їздила, сумна.

– Що ти, Галя?

– Ой, Ваня, — плаче Галя — порадувати хотіла, думала затримка у мене, бо… Аналізи здала, з моєї вини більше діток у нас не буде… Застудилася я якось в молодості, пам’ятаєш, лежала пластом, Васенька маленький був.

Не послухала тоді Варвару. Не поїхала в лікарню. Ванечка… а може є десь у тебе дитинка, а? Ванюша… Я б його любила як свого.

– Що ти, що ти, мила. Та я раз тоді оступився і все… Галя… проживемо, так проживемо, один для одного, що ж тепер.

Більше ніж раніше Галя засумувала.

Минув рік або два. Заходить взимку Іван в будинок.

– Мати… є що у нас поїсти? Дивись. Зайців зловив яких.

А за ним… ховаються двоє дітлахів, маленьких.

– Милі… Ваня, а чиї ж це? Де ти їх взяв.

– Я, Галя, мало не посивів, я вила в сіно встромив, а там щось ворушиться, як я їх не надів на вила… Вони в сіні ховалися. Брудні, напівроздягнені, голодні.

– Звідки ж ви, милі, — нагодувавши і відігрівши дітей, запитує Галя.

Виявляється, до бабусі пішли, самі. Мати три дні вдома не з’являється. Голодні, холодні, заблукали, в сіно залізли… Із сусіднього села, звідки Галя родом…

А бабусі-то їх вже немає… Малюки ще й нічого не знали. Матір привіз Іван, та клялася, божилася, більше такого не повториться.

Та через тиждень, як кошенята бездомні, знову біля дверей Івана і Галі стояли, Ліда з Мішею, поменше дівчинка була.

Адже маленькі запам’ятали, де їм було добре. Після третього разу Галя не витримала.

– Іди, Ваня, іди… до дільничного, до голови сільради, сили немає… Не віддам я дітей цій. Давай собі заберемо.

Навіть не став сперечатися Ваня, поїхав.

Ті спочатку плечима знизували, мовляв, як це зробиш? Дітей повинні в дитячий будинок забрати, а тому вже, якщо ніхто не забере їх.

Та Варвара, сестра Вані, всіх на вуха підняла, все село на захист дітей встало, два села.

Всім миром допомогли Вані з Галею, дітей залишити у себе. Матір їхня, відмову підписала і полетіла в далекі краї, навіть не глянула на прощання на своїх діточок. Більше про неї ні слуху, ні духу.

А діти знайшли батьків, справжніх, сім’ю люблячу, велику. Тітка, що про єдиного племінника сумувала, так полюбила дітей… Навіть мати Галинина з батьком пити перестали. Стали про онуків піклуватися.

Знали дітлахи, що Васенька був до них. Братиком його кликали, старшим.

Хороших дітей виростили Галя з Іваном, ті вже самі дідусі і бабусі, а батьків своїх шанують, до глибокої старості доживуть їхні батьки.

Дітей так і звали все життя — діточками. Всім розповідають діти, яка любов у мами з татом була, так за ручку все життя і протрималися.

Галя першою у засвіти відправилась. Не зміг Іван без Галі своєї… Теж пішов. Але життя довге прожили, майже по дев’яносто років їм було…

You cannot copy content of this page