Коли мій батько раптово отримав у спадок дві кімнати в комунальній квартирі та стару дачу, батьки запропонували мені продати їх.
На виручені гроші купити квартиру, про яку я мріяла вже кілька років. Точніше, не зовсім купити — внести перший платіж за іпотеку.
― Мамо, тату… ― не вірячи своїм вухам, прошепотіла я. ― Що, правда?..
― Звичайно, правда, ― посміхнувся батько. ― Навіщо нам так нерозумно тебе обманювати?
Я з радісним виском кинулася йому на шию і мало не задушила в обіймах.
Все всередині раділо, вирувало ― я думала, що збирати на іпотеку доведеться кілька років, а тут раптом такий шикарний подарунок!
― Для чого нам ця напівзруйнована дача, на якій все одно ніхто не буде жити? ― сказала мама. ― Краще вже єдиній і улюбленій дочці допомогти здійснити, так би мовити, її мрію.
Того ж дня ми виставили все спадкове майно на продаж.
Комунальні кімнати купили за мірками ринку нерухомості майже відразу ― через пару місяців, а ось з дачею довелося почекати.
Покупці цікавилися, приходили, оглядали, але, побачивши старенький, давно не ремонтований будиночок, відмовлялися.
І тільки через вісім місяців, нарешті, продалася і дача ― для цього довелося трохи знизити ціну.
І, ледь отримавши гроші, я вирушила оформляти іпотечний кредит.
Довго сиділа в банку, заповнила і підписала купу паперів ― навіть рука втомилася. Зате вийшла щасливою власницею своїх квадратних метрів.
Напевно, в моєму житті ніколи раніше не траплялося такої грандіозної події ― і я буквально літала над землею від щастя.
Щомісячний платіж був немаленьким, але грошей у мене вистачало ― слава богу, знайшла гідну, перспективну роботу.
А через місяць я познайомилася з Андрієм.
Просто вирішила зайти в кав’ярню, випити чашечку ароматного, міцного американо ― і раптом розговорилася з хлопцем, що сидів за сусіднім столиком.
А потім і сама не помітила, як стрімко наші стосунки з приятельських переросли в дружні, а з дружніх ― в романтичні.
Андрій був цікавим, легким, з чудовим почуттям гумору, і поруч з ним я відчувала себе комфортно і вільно як ніколи.
Тоді, на самому початку нашого роману, я щиро вважала, що він ― моя доля, що ми призначені одне для одного, надто вже схожими були наші характери.
Через пів року після знайомства Андрій запросив мене до себе додому.
― Хочу представити тебе своїм батькам і сестрі. А то ми з тобою вже який місяць разом, а вони й не знають, яка у мене чудова дівчина.
― Батькам?.. ― розгубилася я, стиснула пальці, відчуваючи, як по спині біжать великі мурашки.
― Ну так. А що таке?
― Та ні… нічого, ― знизала я плечима, намагаючись не видавати хвилювання.
Зустріч призначили на наступний день.
Я навіть купила нову сукню: скромну, довжиною до коліна, з високим коміром і рукавами в три чверті, зробила просту, але елегантну зачіску, нанесла легкий макіяж.
Прискіпливо оглянула себе в дзеркалі, покрутилася туди-сюди. Стерла помаду з губ ― занадто яскрава ― і замінила безбарвним блиском.
Знову подивилася в дзеркало . Так вже краще.
Квартира у них була двокімнатна, а поміщатися в ній примудрялися четверо ― батьки жили в одній кімнаті, другу ділили Андрій із сестрою.
― Закінчу університет, знайду хорошу роботу і відразу з’їду, ― прошепотів мені на вухо Андрій, коли я роззувалася в тісному передпокої. ― Поки що змушений тулитися ось тут.
Він навчався на заочному відділенні і паралельно працював в юридичній конторі помічником адвоката.
Зарплата була не те, що середньою ― я б сказала, маленькою.
Андрій пояснював: він зараз набирається досвіду, напрацьовує стаж, щоб потім було легше знайти гідне місце.
― Звичайно, ніхто студенту хорошу зарплату платити не стане! ― з образою в голосі вигукував він. ― Я навіть працівник не скажу, що повноцінний, так, хлопчик на побігеньках. Але… що є, те є.
Навчатись йому залишалося ще два роки. Андрій часто говорив, що, коли закінчить університет, обов’язково зробить мені пропозицію, а поки що у нього для цього «недостатньо міцне фінансове становище».
Я сміялася, відповідала, що кохаю його і без купи грошей, і що готова йти в РАГС хоч зараз, але Андрій вперто відмовлявся, стверджував, що йому так вчинити не дозволяє гордість.
Батьки Андрія виявилися веселими і приємними людьми всупереч усім моїм побоюванням.
Ледь побачивши мене, Віктор Вікторович, батько, вигукнув:
― Хто ця прекрасна леді?! Невже моєму недотепі дісталася така шикарна дівчина?..
Не вірю! Напевно, він найняв актрису! Зізнайтеся, панночко, ви працівниця сцени?
Я хихикнула, до щік прилила кров.
― Ні, що ви. Я справді дівчина вашого сина, ― і простягнула руку: ― Дуже приємно!
Віктор Вікторович взяв мою долоню, з ентузіазмом потиснув, затримавши на кілька миттєвостей.
― Мені теж, Аня, теж дуже приємно! А це моя дружина, ― він кивком вказав на маму Андрія, ― Світлана Анатоліївна.
Сестри Каті вдома не було, що мене трохи засмутило ― з нею я теж хотіла познайомитися.
Андрій пообіцяв представити нас пізніше. Але Катя, мабуть, не горіла бажанням зі мною зустрітися ― у неї постійно були якісь справи, які вона ніяк не могла відкласти.
Спершу я ображалася, потім змирилася. Яка різниця? Не хоче ― ну і нехай. Хіба це життєво важливо?
― Вона просто збирається заміж, ― вибачливим тоном говорив Андрій. ― Постійно зі своїм нареченим…
Я махнула рукою:
― Та годі, Андрію. Це її справа. Не буду ж я наполягати і змушувати!
― І це правда, ― повеселішав Андрій…
…Але заміж Катя так і не вийшла: її кавалер зник у невідомому напрямку після того, як тест показав дві смужки.
Катя поплакала, понарікала, прокляла долю ― і зважилася народити, хоча вся рідня активно її відмовляла.
У квартирі стало ще тісніше. І коли Андрія відселили ночувати на кухню, щоб не заважати молодій матері і немовляті, я запропонувала йому переїхати до мене.
― Клас! ― зрадів Андрій. ― Дякую, Аню! Звичайно, я згоден.
Він почав метушливо збирати речі у велику стару спортивну сумку. Я відсторонено стежила за його пересуваннями по квартирі.
З-за зачинених дверей однієї з кімнат доносився дитячий плач і тихий голос Каті: вона наспівувала колискову.
― До речі, ось я і познайомилася з твоєю сестрою, ― хмикнула я. ― Все ж цей день настав.
Спочатку ми жили, що називається, душа в душу: ніяких сварок, суперечок, конфліктів, все було спокійно і гладко.
Ніяких «притирань характерів» ― все пройшло настільки просто і природно, ніби так і було потрібно, ніби так було задумано самою долею.
Просто в моє життя увійшла нова людина і відразу стала її невід’ємною частиною.
Ми проводили разом весь вільний час. У вихідні вибиралися за місто на природу, якщо дозволяла погода, ходили в кіно і кав’ярні, проводили затишні домашні вечори за переглядом серіалів з чашкою гарячого шоколаду і однією на двох піцою.
Я з головою занурилася в розмірене щасливе сімейне життя, якщо його можна було так назвати.
Мене немов огортав і заколисував у своїх теплих обіймах м’який шовковий кокон…
Ця ідилія зруйнувалася так само раптово, як і почалася, в той день, коли я попросила Андрія скидатися на комунальні платежі.
Він читав книгу, сидячи в глибокому кріслі, і навіть не підвів на мене очей.
― Я не так багато ресурсів витрачаю, ― з роздратуванням відгукнувся він. ― Ти б все одно так і так платила комуналку.
А у мене зарплата, сама знаєш, маленька, і на себе ледь вистачає.
― У нас платежі начебто невеликі. Ціна питання ― кілька тисяч на місяць. І так, я б платила і сама, але ти ж теж тут живеш!
Андрій, нарешті, відірвався від книги і нахмурився:
― Мій ноутбук майже нічого не споживає! Ну і телефон я раз на добу заряджаю. На скільки це вистачить? Гривень на двісті на місяць.
У мені раптом заграла злість. Я схрестила руки на грудях, пронизуючи його поглядом.
― Навіть якщо двісті гривень ― чому б тобі не дати їх мені? Чому ти взагалі живеш тут і ні копійки не платиш?
― Аня, ніби ти не знаєш! ― розлютився Андрій. ― Зарплата ― курам на сміх! Закінчу університет, знайду роботу і буду взагалі все повністю оплачувати! Чого ти чіпляєшся?
― Я не чіпляюся. Просто втомилася за все платити сама. Я жінка чи хто?..
З твоєю появою в цій квартирі оплата істотно зросла, якщо ти не знав!
Тому що ти і душем користуєшся, і туалетом, і електрикою! А у мене все за лічильниками!
― Мені що, йти квартиру знімати? ― крізь зуби процідив Андрій.
― Навіщо?! Просто допомагай мені оплачувати комуналку. Я ж не прошу тебе платити мені як за оренду, ― я сплеснула руками, ― Взагалі не розумію, чого ти так злишся? Ніби я щось надзвичайне від тебе вимагаю!
― Але ми ж пара! У тому-то й справа! А ти хочеш з мене плату стягувати!
― Андрій! ― остаточно вийшла з себе я. ― А ти з мене що, не стягуєш плату, виходить? Живемо ми вдвох, а плачу тільки я!
Він підхопився і почав кружляти по кімнаті, щось нечленороздільно бурмочучи собі під ніс.
Потім зупинився, втупився в мене гнівним поглядом.
― Якщо так, то я йду. Я краще буду на зйомній квартирі жити! ― похитав головою, ― Не думав, що ти така дріб’язкова. Все, я збираю речі.
― Як хочеш, ― удавано байдуже відгукнулася я. ― Тільки за оренду все одно доведеться платити, причому більше, ніж тут за комунальні послуги.
― Може, мені і половину іпотеки за тебе гасити, якщо я тут живу? ― уїдливо поцікавився Андрій. ― Тоді як квартира у твоїй власності?
Я спалахнула.
― А чому б, власне, і ні? Ти ж збираєшся на зйом? Так, напевно, краще вже віддавати ці ж гроші коханій дівчині, ніж незнайомій тітці?
Дівчині, яка полегшує твоє життя? Все готування, прибирання та інше ― все на мені! Я тобі хоч слово про це сказала?!
― Ти меркантильна. Тільки про гроші й думаєш.
Він застібнув блискавку на сумці і закинув її на плече.
― І це я ще меркантильна! Платити не хочеш ти, гроші затискаєш ти, а меркантильна я!
Чудова логіка, браво! Це так ти мене любиш, що готовий кому завгодно оплачувати квартиру, але не мені? Базікало! ― виплюнула я. ― Щасливої дороги!
Андрій, тихо лаючись, кинув на тумбочку в передпокої свій комплект ключів і вийшов у під’їзд. Гучно бабахнули вхідні двері.
Я чула, як він спускається сходами, як пищить магнітний замок на вхідних дверях. І кипіла від обурення, стискаючи кулаки.
Ось як, виявляється! Він хотів за мій рахунок спокійно жити тут безкоштовно! Ні, вже ні, мені дармоїди не потрібні!
Я забула Андрія напрочуд швидко ― вже через два тижні не залишилося майже ніяких почуттів.
Я посміхалася про себе: ось що робить оплата за комуналку, що дарує життя!
Іноді до мене доходили чутки від спільних знайомих. Андрій якийсь час і справді знімав квартиру, потім повернувся до батьків ― спати на кухні.
Мене обзивав останніми словами, стверджуючи, що на квартиру я заробила, скажімо так, нечесним шляхом.
А якщо точніше ― працюючи «нічним метеликом». Словам його ніхто не вірив, звичайно ж, а як тут повірити, якщо всі прекрасно знають, де я працюю і чим займаюся?
А ось його репутації ці очорнювальні, брудні слова додаткових балів не принесли ― хтось навіть вважав за краще обірвати з ним спілкування.
Зараз, коли я знайомлюся з чоловіком, я відразу питаю у нього про наявність квартири ― і мені все одно, чи вважатимуть мене меркантильною.
