Віка мила посуд і слухала, як чоловік розповідає по телефону другові про вчорашній матч.
Міша сидів на дивані, ноги на журнальному столику, у руці — банка пінного. Субота, вихідний. Можна розслабитися.
— Мамо, де мої кросівки? — крикнув із передпокою Діма.
— У шафі, на нижній полиці, — відповіла Віка, витираючи тарілку.
Синові вісім років, а кросівки сам знайти не може. Весь у батька.
Міша теж нічого сам не знаходив — шкарпетки, сорочки, ключі. Завжди кликав Віку.
Задзвонив телефон. Мама.
— Привіт, донечко. Як справи?
— Нормально, мамо. Посуд домиваю.
— А Міша що?
— Відпочиває. Тиждень важкий був.
У слухавці запала пауза. Віка знала, що мама зараз стиснула губи. Не подобався їй зять. З самого початку не подобався.
— До нас завтра прийдете? Тато шашлик хоче зробити.
— Запитаю у Міші.
Поклала слухавку, підійшла до чоловіка.
— Мішка, мама кличе завтра на шашлики.
— Знову? Ми ж минулих вихідних були.
— Це два тижні тому було.
— Все одно. Набридло щовихідних до твоїх батьків тягатися. Давай вдома посидимо.
Віка кивнула. Сперечатися марно. Якщо Міша сказав «ні» — значить «ні».
Подзвонить мамі, придумає щось. Діма засмутиться — він любив до бабусі з дідусем їздити. Але що поробиш.
Увечері готувала вечерю. Міша лежав на дивані, перемикав канали. Діма робив уроки за кухонним столом.
— Мамо, допоможи з математикою.
— Зараз, сонечко. Дай котлети досмажу.
Сіла поруч із сином, пояснювала завдання. Міша заглянув на кухню.
— Віка, а ще баночки світлого немає?
— У холодильнику, на нижній полиці.
— Подивися сама, я не бачу.
Встала, відкрила холодильник. Банки стояли прямо перед носом.
— Ось же.
— А, не помітив.
Взяв дві банки, пішов назад до телевізора. Віка повернулася до Діми та математики.
Наступного дня все-таки поїхали до батьків. Міша довго бурчав, але погодився — футбол по телевізору скасували, робити вдома нічого.
У батьків було гамірно. Прийшла тітка Люда з родиною, двоюрідна сестра Віки Настя з чоловіком і дітьми.
Чоловіки займалися мангалом, жінки накривали стіл у альтанці.
— Віка, неси салати! — крикнула мама з кухні.
Віка взяла дві великі тарілки, понесла. Міша сидів з чоловіками біля мангала, розповідав анекдот.
— Мішка, допоможи! — покликала вона.
— Зараз, — відмахнувся він, не обертаючись.
Настін чоловік Олег підхопився, забрав у Віки одну тарілку.
— Давай допоможу. Важко ж.
— Дякую.
Мама стояла у дверях, дивилася на Мішу. Потім похитала головою, пішла на кухню.
За столом було весело. Тато розповідав байки з роботи, тітка Люда згадувала молодість.
Діти бігали по саду, верещали. Міша вже чимало випив, голосно сміявся, перебивав.
— А пам’ятаєте, як я в армії… — почав він удесяте.
Віка бачила, як тато скривився. Армійські історії Міші всі знали напам’ять.
Після вечері жінки прибирали зі столу. Віка несла стопку тарілок, Настя — залишки салатів. Мама мила посуд.
— Знову Олег допомагає, а твій сидить, — тихо сказала мама.
— Мамо, ну що ти. Міша втомився. Весь тиждень працював.
— А Олег не працював? І твій тато не працював? Але страви зі столу прибирають.
— Мамо, давай не будемо.
— Гаразд. Мовчу. Але ти подумай — якщо зараз не допомагає, що буде, коли справді знадобиться допомога?
Віка не відповіла. Неприємна розмова. Мама вічно чіпляється до Міші.
Так, він не ідеальний. Але працює, гроші додому приносить, не п’є… ну, тобто, не сильно. Не ображає. Не зраджує, здається. Нормальний чоловік. У багатьох гірше.
Додому їхали мовчки. Міша дрімав на пасажирському сидінні — випив чимало. Діма ззаду в телефоні грав. Віка вела машину, думала про мамині слова.
Дурниці все це. Не всі чоловіки миють посуд і тягають сумки.
Міша — годувальник, вона — берегиня домашнього вогнища. Нормальний розподіл ролей.
Понеділок почався як завжди. Розбудила Діму до школи, приготувала сніданок. Міша встав за п’ять хвилин до виходу, на ходу випив кави.
— Сорочка де? — крикнув із спальні.
— У шафі висить. Блакитна.
— Не бачу!
Пішла, показала. Сорочка висіла на найпомітнішому місці.
— А, точно. Слухай, я сьогодні запізнюся. З хлопцями після роботи посидимо.
— Добре.
Поцілував у щоку, втік. Віка зібрала Діму до школи, відвезла. Потім на роботу.
Вона працювала бухгалтером на пів ставки в невеликій фірмі. Зручно — до третьої вільна, можна Діму зі школи забрати.
Після роботи заїхала в магазин. Продукти на тиждень.
Несла важкі сумки до машини, згадала Настиного Олега — він завжди з дружиною в магазин їздив, сумки носив.
А Міша казав — це жіночі справи, що я там робитиму.
Вдома готувала вечерю, перевіряла у Діми уроки, прання запустила. Звичайна рутина. О восьмій подзвонив Міша.
— Віка, ми тут ще посидимо. Не чекай.
— Міша, ти ж казав, що недовго.
— Ну що ти, як маленька. Рідко зустрічаємося з хлопцями.
Поклав слухавку. Віка зітхнула.
Щоп’ятниці ці посиденьки. А в суботу лежатиме і скаржитися на головний біль.
О десятій вклала Діму спати, сіла з книжкою. Близько дванадцятої почула, як грюкнули двері. Міша ввалився у передпокій…
— Віка-а-а! Зустрічай чоловіка!
Допомогла роздягнутися, довела до ліжка. Впав, не роздягаючись.
— Віка, ти у мене золота. Інша б пиляла, а ти розумієш. Чоловікові треба іноді розслабитися.
Накрила ковдрою, пішла на кухню. Налила собі чаю, сіла біля вікна. За вікном горіли ліхтарі, рідко проїжджали машини. Тихо.
Думала — нормальне у неї життя чи ні? Начебто все є — чоловік, дитина, робота, квартира. Але щось гризло зсередини.
Якась втома накопичилася. Або вік — тридцять п’ять все-таки.
Телефон завибрирував. СМС від Льоші. Друг дитинства, разом виросли в одному дворі.
«Привіт. Вибач, що пізно. Завтра вранці їду за місто, на дачу. Якщо потрібно щось із будматеріалів — дзвони, привезу».
Посміхнулася. Льоша завжди такий — готовий допомогти.
Нещодавно дах на дачі у батьків лагодив, грошей не взяв. Хороший хлопець. Дивно, що досі не одружився.
«Дякую, поки що не треба».
«Ок. На добраніч».
Вимкнула світло, лягла поруч із чоловіком, що хропе. Завтра субота. Знову все по колу — сніданок, прибирання, готування.
Міша на дивані з баночкою. Може, поїдуть кудись з Дімою удвох. У парк або в кіно.
Вранці прокинулася від гуркоту. Схопилася — Міша намагався дійти до туалету, зачепив тумбочку. Ваза розбилася.
— Обережно, не наступи!
— А чого вона тут стоїть!
Пішла за віником. Прибирала осколки, а Міша вже знову ліг.
— Голова розколюється. Зроби щось.
Принесла таблетку, воду. Потім приготувала сніданок Дімі. Син дивився на батька з несхваленням.
— Мамо, а чому тато вчора прийшов таким?
— Тато втомився. З друзями відпочивав.
— А дядько Олег не приходить захмілілим.
Що відповісти дитині? Віка промовчала.
В обід готувала борщ. Нахилилася до нижньої полиці за каструлею, зачепилася за край килима.
Дурний килим, вічно загинається. Скільки разів просила Мішу прибити його або взагалі прибрати.
Полетіла вперед. Інстинктивно виставила руки, але нога підвернулася, хруснула.
Біль пронизав від щиколотки до коліна. Впала на підлогу, схопилася за ногу.
— Міша! Міша!
Тиша. Поповзла до дивана. Міша спав, накрившись пледом.
— Міша, я впала! Нога!
Відкрив одне око.
— Що?
— Я впала. Здається, ногу зламала. Дуже боляче.
Сів, потер обличчя.
— Як зламала?
— Об килим спіткнулася. Мішо, виклич швидку. Або відвези до травмпункту.
Він подивився на неї, що лежала на підлозі. Потім на годинник.
— Блін. Зараз Серьога має заїхати. Ми на риболовлю збиралися.
Віка не повірила своїм вухам.
— Міша, у мене, можливо, нога зламана!
— Ну що ти драматизуєш. Напевно, просто забій. Давай сама вставай, спробуй.
Спробувала встати. Біль такий, що потемніло в очах.
— Не можу!
Міша встав, підійшов. Неохоче допоміг сісти на стілець.
— О, Серьога дзвонить. Алло! Так, виходжу… Ні, тут Віка ногу забила… Та годі, дурниця…
Віка дивилася на чоловіка. Він збирав рибальські снасті, одягав куртку. Невже поїде?
Він справді зібрався їхати.
— Слухай, давай я подзвоню Льоші. Він на машині, відвезе тебе. А то ми з Сергієм на електричку запізнимося.
— Міша, ти серйозно?
— А що такого? Льоша твій друг, допоможе. Він завжди готовий для тебе все зробити.
Набрав номер Льоші, не питаючи Віку.
— Льоха, привіт! Слухай, тут Віка ногу підвернула. Можеш до травмпункту відвезти? Я на риболовлю їду… Дякую, брате!
Поклав слухавку, поцілував Віку в чоло.
— Все, домовився. Льошка буде за п’ятнадцять хвилин. Я пішов.
І пішов. Просто взяв і пішов. Віка сиділа на стільці, нога пульсувала від болю, а чоловік пішов на риболовлю.
Діма визирнув із кімнати.
— Мамо, що сталося?
— Ногу підвернула, сонечко. Все добре.
— А тато куди?
— На риболовлю поїхав.
Син нахмурився, підійшов, обійняв.
— Мамо, тобі боляче?
— Трохи. Зараз дядько Льоша приїде, відвезе до лікаря.
Льоша примчав через десять хвилин. Влетів у квартиру, одразу до Віки.
— Що сталося? Де болить?
— Кісточка. Впала, підвернула.
Обережно оглянув ногу. Віка скривилася від болю.
— Схоже на перелом. Треба терміново до травмпункту. Можеш йти?
— Ні. Дуже боляче.
— Зараз.
Вийшов, повернувся з сусідом знизу. Удвох обережно донесли Віку до машини. Діма біг слідом з маминою сумкою.
— Я з вами!
— Звичайно, хлопче, поїхали, — сказав Льоша.
У травмпункті зробили рентген. Перелом щиколотки. Не складний, але гіпс мінімум на місяць.
— Милиці знадобляться, — сказав лікар. — І спокій. Перший тиждень взагалі ходити небажано.
Льоша відразу поїхав до аптеки, купив милиці. Потім відвіз додому, допоміг піднятися на третій поверх. Діма тягнув милиці.
— Так, — сказав Льоша, посадивши Віку на диван. — Що потрібно зробити по дому?
— Льошо, не треба. Ти й так…
— Віка, не дури. З гіпсом по квартирі не побігаєш. Діма, показуй, що мама зазвичай робить.
Наступні дві години Льоша готував обід, завантажив прання, помив підлогу. Діма допомагав, як міг.
Віка дивилася на них і відчувала, як підступають сльози. Від болю, від образи, від вдячності.
Увечері зателефонувала мама.
— Привіт, донечко. Як справи?
Віка розповіла про перелом. У слухавці запала тиша.
— А Міша де?
— На риболовлі.
— Що?! Ти з переломом, а він на риболовлі?!
— Мамо, вони з Сергієм давно планували…
— Віка! Яка риболовля, коли дружина ногу зламала?!
Мама приїхала через годину. З батьком. Привезли продукти, ліки.
Мама відразу на кухню — готувати вечерю на кілька днів уперед. Тато з Дімою грав, щоб хлопчик не нудьгував.
— Де цей твій? — запитав тато доньку.
— На риболовлі.
Тато лише головою похитав. Нічого не сказав, але Віка бачила — злиться.
Міша повернувся пізно ввечері. Веселий, пахнучий багаттям.
— Ну як нога? — запитав з порога.
— Перелом. Місяць у гіпсі.
— Та ну? Серйозно? А я думав, просто забій.
Побачив тещу з тестем. Трохи знітився.
— Привіт.
— Привіт, Михайле, — холодно сказала мама. — Риболовля вдалася?
— Так, нормально. Пару окунів зловили.
— Пару окунів. Зрозуміло.
Батьки поїхали пізно. Мама прошепотіла Віці на прощання:
— Я завтра приїду. І післязавтра. Не переймайся.
Вночі Віка не могла заснути. Нога боліла, таблетки погано допомагали.
Міша хропів поруч. Навіть не запитав, чи потрібно щось, не запропонував допомогу.
Вранці він встав, як завжди — за п’ять хвилин до виходу.
— Віка, зроби каву.
— Міша, я не можу встати.
— А, точно. Гаразд, на роботі вип’ю.
Пішов. Віка ледве доковиляла до кухні на милицях, приготувала сніданок синові. Він допомагав як міг — накривав на стіл, прибирав посуд.
— Мамо, я сам до школи дійду.
— Звичайно, сонечко. Ти вже великий.
Вдень приїхала мама. Приготувала обід, прибралася.
Потім приїхала тітка Люда. Потім Настя. До вечора приїхав Льоша — привіз готову їжу на кілька днів.
— Спеціально замовив у хорошому місці. Тільки розігріти треба.
— Льошо, ти що. Це ж дорого.
— Віко, не починай. Тобі зараз відпочивати треба, а не біля плити стояти.
Міша прийшов пізно. Побачив повний холодильник готової їжі.
— О, класно. Хочеться їсти.
Розігрів собі, поїв. Віці не запропонував. Вона сама на милицях до кухні дісталася.
Так минув тиждень. Кожен день хтось приїжджав — мама, тато, тітка, подруги.
Льоша заїжджав через день — то продукти привезе, то з Дімою уроки зробить.
Міша жив своїм життям — робота, друзі, телевізор. Ніби нічого не змінилося.
У п’ятницю він знову зібрався до друзів.
— Міша, може, залишишся? Мені справді важко.
— Віка, ну що ти. У тебе мама постійно, твій Льошка бігає. А я що, не можу відпочити після роботи?
— Льошка не мій. Він друг.
— Ага, друг. Який щодня прибігає.
— Він допомагає! На відміну від тебе!
Міша холодно подивився на неї.
— Знаєш що? Я одружився зі здоровою жінкою. З нормальною господинею. А не з безпомічною, за якою треба доглядати. Це не мої проблеми.
Віка дивилася на чоловіка й не вірила своїм вухам.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Я працюю, гроші приношу. Цього достатньо. А твоя нога — твої проблеми. Не я ж тобі її зламав.
Пішов, грюкнувши дверима. Віка залишилася сидіти на дивані. Сльози текли по щоках.
Вісім років разом. Вісім років вона думала, що у неї хороший чоловік. Турботливий. Надійний…
Зателефонувала мамі.
— Мамо, можна я до вас переїду? На деякий час.
— Звичайно, донечко. Тато зараз приїде за тобою.
Зібрала речі — свої та Діми. Залишила Міші записку: «Я в батьків. Подумай про свою поведінку».
У батьків було тихо і спокійно. Мама доглядала, тато з Дімою грав.
Віка лежала у своїй дитячій кімнаті й думала. Про життя, про вибір, про те, як опинилася в такій ситуації.
Міша зателефонував через три дні.
— Ти що собі напридумувала? Додому давай.
— Навіщо? Ти ж сказав — не твої проблеми.
— Ну, сказав у запалі. Ти ж знаєш, я запальний.
— Міша, ти за ці дні хоч раз запитав, як я? Чи потрібна допомога?
— Ти в мами. Яка допомога?
— Зрозуміло. До побачення.
Поклала слухавку. Більше він не дзвонив.
Через два тижні приїхав Льоша. Привіз документи з роботи — Віка працювала віддалено, поки на лікарняному.
— Як ти?
— Нормально. Нога загоюється.
— А Міша?
— А що Міша? Живе своїм життям.
Льоша помовчав. Потім сказав:
— Віка, можна дещо сказати?
— Говори.
— Ти гідна кращого. Набагато кращого.
Віка подивилася на нього. На друга дитинства, який примчав на перший дзвінок. Який допомагав усі ці тижні, не просячи нічого натомість.
— Льошо, чому ти досі не одружився?
Він сумно посміхнувся.
— Чекаю на одну жінку. Давно чекаю. Але вона заміжня.
Віка відчула, як щось перевертається всередині. Невже…
— Льоша…
— Нічого не кажи. Просто знай — я завжди поруч. Якщо потрібна допомога, підтримка, що завгодно.
Поїхав. Віка залишилася сидіти, дивлячись у вікно.
Через місяць зняли гіпс. Нога ще трохи боліла, але ходити можна було.
Віка повернулася додому. Міша зустрів її насторожено.
— Ну що, відпочила у матусі?
— Міша, нам треба поговорити.
— Про що?
— Про розлучення.
Він здивувався.
— Ти що? З чого це раптом?
— З того, що я зрозуміла — ти мені не чоловік. Чоловік — це той, хто поруч у скрутну хвилину. А ти показав, хто ти є.
— Та я ж… я працюю! Гроші заробляю!
— Цього замало, Міша. Сім’я — це не тільки гроші.
Розлучення оформили через два місяці.
Міша пручався, влаштовував скандали, звинувачував — ти невдячна, я стільки років тебе утримував. Але Віка була непохитна у своєму рішенні.
Зняла квартиру ближче до батьків. Діма спочатку хвилювався, але швидко звик. Навіть сказав якось:
— Мамо, а мені так більше подобається. Ти веселішою стала.
І справді — Віка немов ожила. Робота, син, друзі. І Льоша.
Він не квапив, не тиснув. Просто був поруч. Допомагав з Дімою, возив на дачу до батьків, лагодив кран, коли той зламався.
Одного разу мама сказала:
— Знаєш, я завжди знала, що Міша не та людина. Але ти мала сама це зрозуміти.
— Шкода, що знадобився перелом.
— Зате зрозуміла. І ще не пізно все змінити. Тобі тридцять п’ять, а не сімдесят.
Віка кивнула. Мама права. Не пізно.
І, можливо, той, хто завжди був поруч, — і є її людина. Справжня. Надійна.
Час покаже.
