— Привіт, тату.
Молодий басок у телефонній трубці був незнайомий.
— Ну, привіт, синку, — хмикнув В’ячеслав.
Знову шахраї дзвонять, подумав він. Зазвичай він відразу кидав трубку, але цього разу вирішив підіграти.
Втім, той, хто дзвонив, не був схожий на шахрая, ті швидкою скоромовкою просили грошей і відразу ж відключалися, а тут — ніякого поспіху. Навпаки.
— Мене звати Сергій, а мою матір — Мариною Володимирівною. Мій день народження…
Рука зі смартфоном безвільно опустилася вниз. В’ячеслава немов охопила гаряча хвиля, горло скрутив спазм.
— Алло?..
— Так, я тут, — голос зрадницьки затремтів.
Більше він нічого не зміг сказати, всі слова кудись поділися. Ось як буває — раніше стільки разів уявляв цю зустріч, а тепер, коли нарешті можна було вимовити всі ті невимовлені слова, розгубився.
— Ти де? — нарешті вичавив В’ячеслав.
— У місті, в центрі. Не хочеш зустрітися?
— Звичайно!
* * *
“А що якщо я не впізнаю його?” – В’ячеслав навіть вкрився потом від цієї думки. Ось сором буде!
Він впився очима в відвідувачів кафе. Літня пара, три дівчинки, затримав погляд на двох молодих людях, які розглядають щось на екрані ноутбука.
Ні, навряд чи, занадто зайняті своїми справами.
Трохи відпустило. Він зайняв столик біля вікна і замовив каву.
Нервово помішуючи ложечкою коричневу рідину, В’ячеслав втупився у вікно, вишукуючи високих і худорлявих хлопців, яким у юності був сам. Цікаво, чи схожий син на нього чи більше на Марину?
З Мариною вони прожили три роки. Ну, як прожили… Сім’ї не було, так, зустрічалися. В’ячеслав тоді тільки закінчував інститут, ніяких серйозних планів щодо сімейного життя в думках не проскакувало.
Зате було серйозне захоплення — альпінізм. Тренування, збори, поїздки забирали багато часу, але Марина начебто розуміла, не вимагала від нього неможливого.
Той вечір, коли він приїхав зі зборів, він запам’ятав надовго. Марина була надзвичайно мовчазною. Поставила на стіл вечерю, сама до їжі майже не торкнулася. Про те, що вона при надії сказала вже перед сном.
Скрипнувши зубами, В’ячеслав запропонував одружитися, але замість радісного «Звичайно!» почув скупе «Я подумаю».
А через тиждень сталося і зовсім дивне: вона зібрала речі і поїхала до батьків в область. Навіть не попрощалася, залишила коротку записку, яка по суті нічого не пояснила.
Як же він тоді на неї злився! Оббігав усіх її подруг — але не почув нічого зрозумілого, побував у деканаті — виявилося, вона перевелася на заочне навчання.
Але зате хоч дізнався адресу. Однак викроїти час для поїздки зумів лише через три місяці.
Марина зустріла його у дворі, в будинок не пустила, пославшись на матір, яка погано себе почуває. Так вони на лавці і проговорили дві години.
Коротка курточка вже ледь сходилася на животику, що з’явився. «Треба розібратися в собі», «хочу побути одна», «ні, ти мене нічим не образив», «не турбуйся, зі мною все буде добре» — ось і все, що він почув. З великими труднощами зміг всунути їй гроші…
А потім життя закрутилося не на жарт. Отямився він лише тоді, коли дитині мав виповнитися місяць. Писав листи, намагався надіслати гроші — переказ повернувся назад.
Марина не відповідала. Звичайно, треба було приїхати, тільки попереду маячила дворічне закордонне стажування… Дружина, маленька дитина — як все це невчасно..
Лише через два роки, випадково зустрівши подругу Марини, дізнався, що Марина народила сина. Але до цього часу він уже зустрічався з майбутньою дружиною.
І ось тепер, через двадцять років, син сам знайшов його.
* * *
В’ячеслав його впізнав і не впізнав одночасно. Впізнав тому, що хлопець спочатку завмер у дверях, а потім рішуче рушив до його столика. А не впізнав — тому що не побачив у цьому хлопцеві нічого від себе.
Сергій виявився нижчим на пів голови і зовсім не таким худим «гнітом», яким у молодості був В’ячеслав.
Хіба що очі схожі — такі ж сірі, з примруженням. А ніс, підборіддя, губи — Маринині.
Про себе Сергій розповідав не надто охоче — вчиться в університеті, живе в гуртожитку. Як до спорту байдужий, так і до альпінізму теж, раніше трохи грав на гітарі, потім кинув.
В’ячеслав почав виправдовуватися, але син його обірвав:
— Я розумію. Даремно мама тоді поїхала.
Дуже вчасно Сергій виклав на стіл конверт зі своїми дитячими фотографіями, і В’ячеслав з радістю вхопився за запропоновану «соломинку» — хоч очі було куди подіти.
Розмова не клеїлася. В одну з таких пауз у Сергія задзвонив мобільний.
— Я не ховаюся! Сказав же, що дістану, значить, дістану.
— У тебе неприємності? — відразу зреагував В’ячеслав.
— Дурниця, — відмахнувся Сергій. — Справлюся.
— Не соромся, якщо щось потрібно. Я буду радий допомогти.
— Дякую.
— Як мама? — перевів розмову на іншу тему В’ячеслав.
Не те щоб його дійсно цікавило, як живе Марина, просто вважав за правильне запитати. Відповідь була короткою:
— Нормально.
За столом знову зависла незручна пауза, і Сергій зібрався йти.
* * *
Стрижена потилиця Сергія маячила далеко попереду. В’ячеслав йшов слідом. Він не розумів, навіщо це робить, просто не хотів відпускати сина.
Він спустився за ним у метро, проїхав три зупинки в сусідньому вагоні, непоміченим дійшов до студентського гуртожитку і завмер на місці. Тому що попереду починалася сварка.
В’ячеслав не чув, про що сперечалися з Сергієм троє хлопців, але розмова йшла на підвищених тонах. А коли Сергія штовхнули, кинувся на допомогу.
Розштовхав молодиків, відтісняючи подалі від сина, що впав на асфальт. І, закриваючи його собою, крикнув:
— Що вам потрібно від хлопця?
— А ти йому хто, що втручаєшся?
— Батько.
— Хм… — хмикнув один з хлопців, мабуть, який вважався у них головним.
Нападати вони не збиралися, але й не розходилися, стояли осторонь, тихо переговорюючись. В’ячеслав сунув хлопцям свою візитівку: «Зателефонуйте мені!»
Допоміг підвестися Сергію, довів його до кімнати, по дорозі випросивши у студентки, яка трапилася назустріч, дві таблетки заспокійливого.
— Я в порядку, — бурмотів Сергій, ковтаючи таблетки. — Просто нервую, давно не спав.
Сергій заснув. В’ячеслав розташувався поруч на стільці. Йти він не поспішав, сидів і думав про життя — своє, Марини.
Дістав конверт з фотографіями. Двадцять років вмістилися в двадцять знімків. На першому з них — Марина з кульком з ковдри в руках. Така, якою він її запам’ятав.
На останньому — майже незнайома жінка за сорок, поруч уже дорослий Сергій. Треба було тоді плюнути на всі закордонні стажування і залишитися з нею. З ними.
Кар’єра у В’ячеслава склалася, принесла достаток, але чи може він сказати, що був щасливий всі ці двадцять років? Дітьми так і не обзавівся, обидва шлюби закінчилися розлученням.
Незвичний дзвінок чужого мобільного перервав його думки.
— Так.
— Хто це? — здивувався жіночий голос, такий знайомий. — А де Сергій?
— Марино, з Сергієм все гаразд, він спить. Це В’ячеслав. Двадцять років тому… — він не знав, як закінчити фразу і замовк.
— В’ячеслав? — ще більше здивувалася Марина. — Але… Чому він спить у тебе? Що сталося? Як ви опинилися разом?
— Він не у мене, це я у нього. Все гаразд. Просто наш син зробив те, що давно мав зробити я — знайшов мене.
Трубка мовчала.
— Чому ти тоді пішла? Зараз ти можеш мені розповісти?
— Зараз можу.
Почуте виявилося для В’ячеслава ударом під дих. Два потрясіння за день — це вже занадто.
Раптом стало дуже душно, хотілося на повітря.
Ті хлопці все ще тинялися біля гуртожитку, схоже, чекали на нього. Коротка розмова швидко прояснила ситуацію: Сергій винен гроші. Занадто велику суму за мірками студента і смішну для В’ячеслава.
— Якщо я поверну його борг, ви залишите хлопця в спокої? — запитав він.
— Звичайно.
— Де тут найближчий банкомат?
* * *
Сутеніло. В’ячеслав блукав вулицею. Думки плуталися, стара образа не відпускала. Навіть через двадцять років не дуже приємно дізнатися, що твоя дівчина тобі зрадила.
А коли опинилась при надії, то не знала, від кого. І не придумала нічого кращого, як втекти.
Хоча… А що б він сам зробив, якби Марина зізналася йому тоді? Яке рішення прийняв би той В’ячеслав? Скільки б дров наламав?
Марина позбавила його душевних мук. Вона розсудила тверезо: народити, зробити тест на батьківство і тільки потім «порадувати» тата.
В’ячеславу не пощастило. Не пощастило і Марині — справжній батько Сергія не захотів нічого чути про дитину.
Хлопчик так і ріс без батька. Звичайно, задавав питання. Звичайно, Марина щось вигадувала. Що тато живе дуже далеко, що не може приїхати. Але одного разу розпитування припинилися.
Марина тоді не надала цьому значення, та й не було їй часу роздумувати — голова була зайнята іншими справами.
Як потім з’ясувалося, хлопчик переключився з запитаннями на бабусю. А та з доброти душевної і розповіла про В’ячеслава. Про справжнього батька вона не знала.
Сергій надовго затаїв образу, більше він нічого не питав. Мабуть, зовсім туго зараз довелося хлопцеві, якщо він, через стільки років, знайшов «батька». Хотів попросити грошей, та засоромився.
Першою думкою було все пояснити Сергію. В’ячеслав вже навіть дістав телефон, щоб зателефонувати Марині, нехай розповість синові правду, але рука опустилася.
Кому буде краще від цієї правди?
Ні, зараз правда нікому не потрібна. Можливо, колись потім, коли вони стануть ближчими, і потрібно буде розповісти, але тільки не зараз.
В’ячеслав рішуче набрав номер Марини.
— Нічого йому не кажи. Завтра у мене вихідний, поїдемо за місто ралі дивитися.
