— Ти так думаєш? — Надя зітхнула. — Всі навколо кажуть, що я збожеволіла. Кинути чоловіка через свекруху…
— Не через свекруху, — поправила її Анна. — Через неповагу. Через відсутність підтримки. Через те, що він дозволяє своїй матері керувати вашим життям. Повір мені, такі речі не змінюються.
— Мені так боляче, Аня, — зізналася Надя. — Адже я кохала його. Думала, що у нас справжня сім’я.
— А він кохав тебе? — серйозно запитала Анна. — Або йому просто потрібна була зручна дружина?…
… Шість місяців пролетіли як один день. Надя переїхала в орендовану квартиру — маленьку, але затишну.
Батьки допомогли з першим внеском, а підвищення на роботі дозволило справлятися з орендною платою.
Розлучення пройшло напрочуд гладко. Максим не став затягувати процес, хоча і відмовився від особистої зустрічі — все спілкування відбувалося через адвокатів.
В один з весняних днів, коли Надя поверталася з роботи, зателефонував телефон. На екрані висвітилося ім’я Максима.
Вона завмерла на порозі своєї квартири, не наважуючись відповісти. За ці місяці він жодного разу не подзвонив, не написав. І ось тепер…
— Алло? — нарешті відповіла вона.
— Привіт, Надя, — голос Максима звучав інакше, ніж вона пам’ятала. Спокійніше, м’якше. — Як ти?
— Нормально, — обережно відповіла вона, відкриваючи двері і проходячи в квартиру. — А ти?
— Теж… нормально, — він помовчав. — Надя, можна з тобою зустрітися? Поговорити.
Вона вагалася. Навіщо? Про що говорити тепер, коли все скінчено?
— Не знаю, Максиме. Мені здається, ми все вже сказали одне одному.
— Будь ласка, — в його голосі було щось таке, чого вона раніше не чула. — Мені потрібно тобі дещо сказати.
— Добре, — поступилася Надя. — Коли і де?
Вони зустрілися в маленькому кафе в центрі міста. Надя прийшла раніше, вибрала столик у кутку, замовила чай.
Коли Максим увійшов, вона не відразу впізнала його. Він схуд, змарнів, під очима залягли тіні. Але тримався прямо та впевнено.
— Привіт, — він сів навпроти. — Дякую, що погодилася зустрітися.
Надя кивнула, розглядаючи колишнього чоловіка. Дивно, але вона не відчувала ні гніву, ні образи. Тільки легкий смуток.
— Я слухаю, Максиме.
Він глибоко зітхнув.
— Я хотів вибачитися. За все. За те, що не слухав тебе, не поважав твої почуття, твої межі.
За те, що дозволяв мамі втручатися в наше життя. За ті жахливі слова, які сказав тобі під час нашої останньої зустрічі.
Надя мовчала, дивлячись на нього. Це було так несподівано, що вона не знала, що відповісти.
— Ти була права, — продовжив Максим. — У всьому. А я був сліпий і глухий. Потрібно було втратити тебе, щоб прозріти.
— Що сталося? — тихо запитала Надя.
— Після нашого розлучення мама стала ще більше контролювати мене. Приходила щодня, готувала, прибирала, перевіряла мій холодильник, мої речі. Спочатку я думав, що це просто турбота.
Але потім… — він похитав головою. — Одного разу я повернувся додому і виявив, що вона викинула мою колекцію вінілових платівок.
Сказала, що це все одно мотлох, який займає місце. І тоді я зрозумів, що ти відчувала всі ці роки.
Надя слабо посміхнулася. Ця колекція була гордістю Максима, його пристрастю.
— Ми сильно посварилися, — продовжив він. — Я вперше в житті поставив їй межі. Забрав ключі, заборонив приходити без запрошення.
Вона плакала, звинувачувала мене в невдячності, говорила, що це все твій вплив. Але я вже бачив правду.
Я бачив, як вона маніпулює, контролює, не поважає тепер мої межі та мої бажання.
— І що тепер? — запитала Надя.
— Тепер ми зустрічаємося раз на тиждень, у неї вдома. Я приходжу в гості, ми обідаємо, розмовляємо. Як дорослі люди.
З повагою до кордонів одне одного, — він помовчав. — Було непросто. Вона чинила опір, плакала, звинувачувала. Але поступово зрозуміла, що інакше може взагалі втратити мене.
Надя кивнула. Вона відчувала дивне полегшення — немов ноша, яку вона так довго несла, раптом зникла.
— Я рада за тебе, Максиме. Правда.
— Я багато чого зрозумів, Надя, — він дивився їй прямо в очі. — Про себе, про маму, про наші стосунки.
І найголовніше — я зрозумів, як сильно я тебе образив, наскільки неправий був. Чи можу я сподіватися… що колись ти зможеш мене пробачити?
Надя замислилася. Чи могла вона пробачити? Всі ці роки принижень, контролю, неповаги? Могла…
— Я пробачаю тебе, Максиме, — нарешті сказала вона. — Але це не означає, що я готова повернутися до старого життя.
— Я розумію, — він кивнув. — І не прошу про це. Хоча, не буду брехати, я сумую за тобою. За нами. Але я поважаю твоє рішення.
Вони сиділи в тиші, потягуючи свої напої. Дивно, але ця тиша не була незручною. Швидше… мирною.
— А що у тебе? — запитав Максим. — Як робота, як життя?
— Добре, — Надя посміхнулася. — Мене підвищили до головного бухгалтера. Зняла квартиру, маленьку, але свою. Завела кота, — вона розсміялася. — Уявляєш, він теж рудий, як ти.
— Правда? — Максим теж посміхнувся. — Як назвала?
— Рудий. Дуже оригінально, правда?
Вони розсміялися, і на мить Наді здалося, що все могло б бути інакше. Що якби він раніше зрозумів, раніше прислухався…
— А особисте життя? — обережно запитав Максим.
Надя затрималася з відповіддю. Чи варто говорити йому про те, що місяць тому вона випадково зустріла Антона, свого друга дитинства?
Про те, що вони почали зустрічатися, і що вперше за довгий час вона відчуває себе по-справжньому щасливою?
— Є дещо, — нарешті сказала вона. — Але поки що рано говорити.
Максим кивнув, і в його очах промайнув смуток, але чоловік швидко опанував себе.
— Я радий за тебе, Надя. Правда радий. Ти заслуговуєш на щастя.
— І ти, Максим, — щиро сказала вона. — Ти теж його заслуговуєш.
Коли вони прощалися біля входу в кафе, Максим несподівано обійняв її. Легко, без натяку на щось більше. Просто як друг.
— Дякую тобі, — прошепотів він. — За все. За те, що була зі мною. За те, що намагалася достукатися.
За те, що пішла, коли зрозуміла, що це неможливо терпіти. Це був найважливіший урок у моєму житті.
Надя обійняла його у відповідь, а потім м’яко відсторонилася.
— Бережи себе, Максиме.
— І ти себе бережи, Надя.
Вона розвернулася і пішла вулицею, не озираючись. Дивне почуття наповнювало її — суміш смутку і полегшення, жалю і надії. Щось закінчилося, але щось нове тільки починалося.
І вперше за довгий час жінка відчувала, що дійсно вільна. Вільна від чужого контролю, від чужих очікувань, від необхідності відповідати чужим стандартам.
Телефон у кишені завибрував. Повідомлення від Антона: «Як щодо вечері сьогодні? Я приготую твою улюблену запіканку із сиром».
Надя посміхнулася і відповіла: «Із задоволенням. А можна я принесу морозиво на десерт?»
«Звичайно! Ти повинна почуватись, як у своєму домі, можеш робити все, що захочеш».
Ці прості слова зігріли її серце. У своєму домі. Там, де її поважають. Де її вибір має значення. Де вона може бути собою.
Надя підняла очі до неба. Весна була в самому розпалі, і попереду було літо — тепле, яскраве, повне нових можливостей.
Її літо. Її життя. Нарешті по-справжньому її.
