Вероніка Сергіївна нарешті вирвалася у відпустку.
Можна було розслабитися, вийти з щоденного образу суворого завуча гуманітарного ліцею, зняти незмінний костюм і злегка послабити тугий пучок на потилиці.
Вона навіть розраховувала дозволити собі деякі вольності на шведському столі – готель славився чудовою кухнею.
Дивацтва почалися ще в дорозі. Вероніка Сергіївна зайшла в продуктовий магазинчик в аеропорту і чомусь купила велике кільце краківської копченої ковбаси, на яку зазвичай навіть не дивилася.
Потім, так само дивуючись собі, вона з великою швидкістю цю ковбасу з’їла повністю, не знімаючи оболонки і практично гарчачи вголос від задоволення.
– Треба ж так втомитися, з розуму сходити починаю – сором’язливо подумала вона, витираючи руки вологою серветкою.
Наступним здивуванням стало повне небажання читати. Зазвичай вона брала із собою відкладені на цей випадок три-чотири книги і з задоволенням їх «проковтувала».
А тут – варто було тільки взяти книгу в руки, як вона моментально засинала. У будь-якому місці – на жорсткому, забитому піском, лежаку біля моря, в мокрому шезлонгу біля басейну, в номері під кондиціонером.
Мало того, що засинала – ще й спала міцно і солодко, хропучи уві сні, прицмокуючи і пускаючи струмінь слини по прим’ятій щоці.
З’явилася якась дитяча безпосередність – Вероніка Сергіївна, незграбно оступаючись, таким собі козлячим галопом вбігала в море і верещачи (вголос!) сама із собою довго грала в «баба сіяла горох».
Особливий захват викликали «стрибок-стрибок! стрибок-стрибок!».
У ресторан йшла першою. Твердим кроком проходила повз звичну для себе зелень і салати і відразу прямувала до м’яса.
Особливе бажання викликала таця з ковбасою. Набирала собі її всякої і при цьому в голові грав улюблений Моцарт.
– Чеканулась! – впевнено підсумувала Вероніка Сергіївна і радісно кивнула своєму відображенню в дзеркальній колоні.
За день до від’їзду подивилася на себе у велике дзеркало – мабуть, вперше за всю відпустку.
Воно відбило блискучі тугі щоки, згорілий ніс, сплутану від постійної води, вигорілу «гульку» на голові і округлу фігуру.
– Кілограмів п’ять-сім набрала, не менше… Нічого, зараз вдома сяду на кефір і капусту, до навчального року – скину – і не засмутилася.
Вдома навіть не пішла в магазин після приїзду – подруга Ніна купила кефір, як завжди – і поки що вистачає.
Вночі снилася ковбаса. Різна. Нарізка на великому блюді і велике апетитне кільце – краківська.
Прокинулася від цього запаху, не змогла терпіти і, накинувши плащ на піжаму, збігла в цілодобовий за рогом.
Найбільше спантеличило, що два бомжеватого вигляду чоловіку по-своєму запропонували бути третьою в їх теплій компанії.
Ображено запахнувши плащ, як Бетмен, втрачаючи на ходу гумові тапочки і притискаючи жадану ковбасу до живота, вона влетіла в квартиру.
Зачинилася на всі замки і з’їла цю ковбасу прямо сидячи на пуфці в коридорі і не знімаючи плаща.
Тут вже серйозно замислилася і більше не змогла заснути до ранку. Прийшовши до дев’ятої, Ніна була вражена, коли Вероніка, пахнучи копченою ковбасою, в піжамі з жирними плямами на животі і зовсім неприбрана, відкрила їй двері.
Такого за все життя ще не було – а дружили вони з восьмого класу.
Вероніка Сергіївна почала розповідати, які дивні і жахливі «коленця» витворяє її організм, і в підсумку розплакалася від жалю до себе.
– Так зазвичай все і починається, організм дає збій і з’являються всілякі страшні хвороби. Я погибаю…
Ніна здивовано, мовчки довго дивилася на подругу, потім різко обірвала:
– Погибаю, організм не буде вимагати стільки ковбаси.
Єдине, чим можна було пояснити цю зміну смаків – гормональний збій, 44 роки – вже цілком собі таке буває – і записали Вероніку до гінеколога.
Привітна і усміхнена лікарка дуже швидко оглянула Вероніку Сергіївну і веліла одягатися.
Чекати, поки вона заповнить формуляр у комп’ютері, сил не було, і Вероніка, яка накрутила себе вже майже до тихої істерики, перервала цю тишу:
– Скажіть мені, лікарю, чесно, я готова до всього!
– А у вас все добре. Чудовий стан! Стабільність. Ви при надії.
– У кого чудовий стан? – не зрозуміла Вероніка Сергіївна.
Приємна лікарка здивовано відірвалася від комп’ютера, потім посміхнулася:
– Ви не знали? Дев’ять тижнів! Все чудово, кого ви хочете – хлопчика чи дівчинку?
– Звідки усе це? – невпопад вийшло з Вероніки Сергіївни.
– Це вам краще знати! – розсміялася лікарка і виставила розгублену Вероніку з листочком у руках за двері.
Вероніка Сергіївна сіла на лавочку біля консультації (ноги не тримали) і набрала Ніну. Нічого толком пояснити не змогла, налякала подругу своєю неосудністю і та, кинувши справи, примчала до лавочки.
Відібрала неабияк пом’ятий висновок лікаря, пару разів перечитала і впала поруч на лавку.
Навіть обговорювати не стали. Обидві пам’ятали, як пару місяців тому їхній клас збирався – кругла дата.
Всі так веселилися, Вероніка навіть скинула піджак і залишилася в мереживній блузці з дуже глибоким вирізом.
Після цього Сергій Симонов, який весь вечір не зводив з неї очей, осмілівся:
– Скворцова, я ж тебе три роки кохав, а підійти боявся. І зараз боюся!
І далі якось все так закрутилося, що вони пішли разом, а вранці прокинулися в одному ліжку в люксі «Піраміди».
У Вероніки потім при кожному спогаді про це гаряче кидалася кров в обличчя і щось обривалося в животі.
Сергій дзвонив, вона в шоці (що з усім цим робити?) не брала трубку, потім він поїхав у відрядження (прислав смс) і Вероніка постаралася все забути. І ось – привіт зі шкільного минулого.
Дві ночі Вероніка не спала. Думала. Їла. Добре, що ковбаса пояснилася токсикозом. Погано, що не було зрозуміло, що з усім цим робити.
На третю ніч Вероніці приснився янголятко – маленький, товстенький блондин з крильцями і довгим шампуром шашлику в пухкій ручці.
Він махав шашличком Вероніці і стріляв соусом з іграшкового зеленого пістолетика.
Вероніка Сергіївна прокинулася з мокрими від слини щоками, з полегшенням від прийнятого рішення народжувати і терміново побігла дзвонити в доставку шашлику.
В кінці серпня вона вийшла з відпустки в кремпленовій сукні з воланами і з зачіскою «кінський хвіст».
Колеги ахнули – за всі двадцять років це був перший раз. Довго шепотілися в учительській, потім всі прийшли до висновку, що суворий завуч нарешті закохалася і потроху заспокоїлися.
У міру похолодання на вулиці, шари одягу збільшувалися, Вероніка Сергіївна завоювала схвалення учнів і здивування вчителів модними широкими светрами і сукнями в стилі «бохо», і весь ліцей як грім вразила новина, що завуч йде у декрет.
Пересуди пішли з новою силою, але вона вже давно була готова і була зайнята своїм новим життям.
Після того, як лікар роздрукував їй нечітку маленьку фотографію з УЗД, вона носила її із собою в гаманці і ні про що інше вже не могла думати.
Ближче до пологів до неї переїхала мама, яка вже не сподівалася мати онуків і знайшла новий сенс у житті, щоб бути під рукою.
І вона відразу зрозуміла, що відбувається, коли Вероніка Сергіївна цілий день скаржилася на раптово хворі нирки.
У пологовий будинок Вероніка приїхала вже в розумінні процесу, періодично кричачи добре поставленим вчительським голосом під час переймів. Чомусь басом.
У передпологовій залі було порожньо і жарко, в перервах між переймами чітко було чутно, як двірник чистить сніг лопатою.
Потім на сусіднє ліжко привезли молоденьку дівчинку з непомірно великим для її худеньких рук і ніг животом, яка тримала в кожній руці по пляшці з краплями в ніс.
– Вероніка Сергіївна? – здивувалася дівчинка.
– Синіцина? – впізнала свою колишню ученицю Вероніка.
Довго дивуватися не вийшло, перейми у них йшли по черзі і гучний бас «ааааааа» Вероніки Сергіївни переходив у тоненьке «ооооооі» Синіциної.
За цю годину вони стали найкращими подругами. Вероніка скаржилася на опухлі ноги. Синіцина – на посилену до пологів алергію.
Вони підбадьорювали одна одну і навіть намагалися триматися за руки.
Пробували вставати, Синіциній було легше на підлозі і чомусь головою в тумбочку, а Вероніка випадково відірвала товсту залізну перемичку на спинці ліжка.
Акушерка веліла йти в пологову. У ситцевих квітчастих сорочках, навпочіпки, тримаючись за руки, вони поповзли в пологову, як поранені бійці в свій останній бій.
Далі ніяких чітких спогадів не було. Тільки уривок фрази веселого лікаря: «У мене тут сьогодні одні птахи народжують» і здивування від витончених лайок у повітрі.
Потім побачила здивоване обличчя Синіциної в сусідньому кріслі і зрозуміла, що віртуозно лаялася вона, Вероніка, філолог з двадцятирічним стажем.
Потім несподіваний плач немовляти – хлопчик! – потім до нього приєднується ще один збоку – дівчинка! – і тиша.
Потім страшенно хочеться їсти і акушерка приносить їм по сосисці з хлібом і солодкий чай. І ця сосиска з чаєм – найсмачніше з усього, що Вероніка коли-небудь їла в своєму житті.
Перед тим, як заснути в палаті, Вероніка Сергіївна бачить у дверному отворі світло і в променях цього світла – янголятко зі сну, але вже без шампура.
Воно сміється, кружляє в повітрі, допомагаючи собі іграшковими крильцями і привітно махає Вероніці пухкою ручкою.
Вранці вона прокидається від звірячого голоду. Санітарка приносить їм із Синіциною сніданок, і вони з’їдають його весь з великим апетитом і просять добавку.
Потім їм вперше приносять дітей, і обидві плачуть від щастя, розглядаючи крихітних сплячих лялечок у тугих пелюшках.
Вероніка обережно цілує крихітне чоло над бровою і тане від розчулення і любові.
Малюк дивно схожий на Сергія – вона незмінно впізнає свого серед однакових дитячих кошиків на каталці. У Синіциної дивно маленька і біленька дівчинка.
Їм можна вставати і, тримаючись один за одного, охаючи і обережно, вони повзуть до вікна в коридорі, де товпляться породіллі, махаючи руками і висуваючись у кватирки до щасливих відвідувачів на вулиці.
Вероніка теж виглядає і бачить Ніну, і з нею… Сергія. Вони пожвавлюються, махають руками, трясуть телефоном. Вероніка бере свою трубку і чує Сергія:
– Скворцова! Я ж тебе шукав – а ти ось що! Пропоную сина назвати або Костею – Костянтином Симоновим, або Іваном – як Франка. Вибирай, що тобі більше подобається, філолог ти мій ненаглядний!
Вероніка кладе слухавку і плаче солодкими, рясними сльозами, не соромлячись і не витираючи обличчя.
Кожен день Сергій вранці, перед роботою, варить і приносить їй літрову банку м’ясного супу, і вона жадібно з’їдає його прямо з банки.
А потім сідає і пише йому листи. Розповідає все життя – від школи і до цього моменту. Тому що коли син виросте – ці листи вони подарують йому. Він же повинен знати свою сімейну історію….
