«П’ятсот тисяч!» – ця сума крутилася в голові Валентини, поки вона нервово міряла кроками кухню.
Вони з Дімою вже тиждень обдзвонювали всіх родичів, але кожна розмова закінчувалася ввічливою відмовою або відвертим «немає грошей».
Пропозиція на купівлю дачі замаячила на горизонті раптово. Сусідка по під’їзду продавала ділянку з будинком за смішні гроші.
Їй потрібно було терміново з’їхати до дочки в інше місто, ось вона і поспішала з продажем.
Місце було просто казка: річка поруч, ліс, грибні місця. І головне – всього година їзди від міста.
– Валь, ну що там у тебе? Є хороші новини? – до кухні заглянув чоловік.
Його розгублене обличчя говорило про те, що і його останній дзвінок двоюрідному братові закінчився нічим.
– Нічого, – зітхнула дружина. – Твоя мама сказала, що вони всі гроші вклали в ремонт.
Моя – що пенсії ледь вистачає. Сестра про іпотеку почала розповідати…
– А Борис що?
– “Не час зараз в нерухомість вкладатися”, – передражнила Валентина його брата. – Уявляєш, це каже той самий Борис, який минулого літа дві квартири купив! Смішно!
Особливо прикро було чути відмову від свекрухи. Галина Петрівна була жінкою із залізною хваткою і значним рахунком у банку, яка завжди пишалася своєю «допомогою молодим».
Правда, ця допомога зазвичай виражалася в уживаній техніці та старих меблях, від яких вона сама хотіла позбутися.
Але зараз навіть вона розвела руками: «Ремонт, самі розумієте… Все на плитку пішло».
Дмитро втомлено опустився на стілець. Подружжя обоє розуміли, що часу майже не залишилося. Через три дні сусідка відлітала.
І якщо вони не зможуть знайти гроші, дача піде іншим покупцям. А такий шанс випадає раз у житті.
– Може у Марини спробувати позичити? – невпевнено запропонував чоловік.
Марина була давньою подругою Валентини по університету. Жінки не особливо близько спілкувалися в останні роки, але іноді листувалися.
Валя знала, що колишня одногрупниця з чоловіком успішно розвиває свій бізнес.
– Якось незручно… – почала дружина, але Дмитро відразу перебив її.
– Валь, нам нічого втрачати. Давай хоча б запитаємо.
Дружина дістала телефон і набрала номер, який не набирала вже кілька місяців. Серце калатало як божевільне.
У голові крутилися думки про те, як принизливо просити в борг, особливо таку суму. Але вибору не було.
– Марина, привіт! Вибач, що турбую…
Через пів години жінка сиділа як ошелешена. Марина вислухала історію і без вагань погодилася допомогти.
– “Через годину перекажу рівно п’ятсот тисяч, – протараторила знайома. – Віддасте, коли зможете. Без відсотків. Тільки документи потім оформимо”.
Уявляєш? – схвильовано розповідала дружина Дмитру. – Вона навіть не запитала, коли ми повернемо гроші! Просто сказала «допоможу»!
Чоловік радісно обійняв Валентину за плечі:
– Значить, у нас буде дача! Правильно кажуть, що чужі люди іноді ближчі за рідних…
Дружина сховалася в чоловікові плечі, намагаючись стримати сльози радості. Нарешті мрія збулася! У них буде своя дача!
Перші два тижні після покупки дачі пролетіли як одна мить.
Подружжя щовечора після роботи мчало за місто: прибирати, лагодити, планувати майбутні грядки. До кінця дня вони падали з ніг від втоми, але були щасливі.
Кожен куточок ділянки вже здавався рідним, а в голові роїлися плани з облаштування: тут буде зона барбекю, тут – дитячий майданчик, а там – город з теплицею.
Новина про нове придбання поширилася серед родичів зі швидкістю лісової пожежі. Першою зателефонувала свекруха.
– Дімочка, як же так? – в голосі жінки звучала погано прихована образа. – Чому ви не сказали, що купили дачу? Ми б приїхали, допомогли…
– Мамо, ви вже допомогли. Всією юрбою. Дякую! – саркастично відповів син.
– Ну що ти починаєш! – обурилася Галина Петрівна. – У нас справді йде ремонт. Тим більше, ви якось знайшли гроші і… слава Богу!
У трубці зависла багатозначна пауза. Валентина уявила, як свекруха зараз будує припущення про походження суми.
Напевно, вже встигла до цього моменту обдзвонити всіх знайомих, з’ясовуючи подробиці.
– У будь-якому випадку, ми з татом приїдемо в суботу, подивимося ваші володіння.
– Мамо, ми поки не готові приймати гостей, – спробував відбитися від неї Дмитро. – Там безлад, будівельні матеріали…
– Нісенітниця! Ми ненадовго. Заодно і порадою допоможу! Адже в дачних справах я розбираюся! До зустрічі!
Поклавши слухавку, чоловік винувато подивився на дружину:
– Вибач, ти ж знаєш маму…
У суботу, ледь подружжя встигло приїхати на дачу, біля хвіртки вже стояла машина свекра.
А через пів години підтягнулися Борис з дружиною і дітьми, слідом – сестра Валентини з чоловіком. Всі як на команду вирішили «просто зазирнути на хвилинку».
– Валечка, ну чому ти паркан не пофарбувала в першу чергу? Людей соромно приймати! – Галина Петрівна прискіпливо оглядала ділянку. – І ганок похилився. Дімочка, ось у нас на дачі…
– Мамо, – перебив жінку син, – ми самі розберемося. Нас все влаштовує!
– Звичайно-звичайно! Тільки ось досвіду у вас замало. Я б на вашому місці…
Весь день перетворився на нескінченну екскурсію з коментарями.
Свекруха заглядала в кожен куток, цокала язиком і виносила вердикти: це треба знести, те переробити, тут все не так.
Діти Бориса носилися по ділянці, витоптуючи щойно посаджені квіти, а їхня мати робила вигляд, що не помічає цього.
– А туалет у вас зовсім старий, – авторитетно заявив свекор, поколупавши дошки. – Замінити б треба. У мене якраз знайомий будівельник є.
До вечора Валентина була повністю морально виснажена. Здавалося, кожен вважав своїм обов’язком вказати на недоліки і дати «цінну пораду».
А коли Борис мимохідь зауважив: «І де тільки гроші взяли? Мабуть, в мікропозики влізли…», жінка ледь стрималася, щоб не нахамити йому.
Наступні вихідні історія повторилася. І наступні. Родичі стали приїжджати без попередження, з їжею і дітьми, немов на пікнік.
«Ми ж сім’я!» – говорили вони, влаштовуючись на їхніх щойно куплених садових меблях.
Галина Петрівна навіть почала привозити розсаду і самовільно висаджувати її там, де вважала за потрібне:
– Я ж для вас це роблю!
– Може повісимо замок на хвіртку? – запропонувала Валентина чоловікові після чергового «візиту» родичів.
– Якось нерозумно… – знизав плечима чоловік. – Все-таки рідні люди.
Але дружина бачила, що і його сильно втомила ця карусель непроханих гостей. Особливо ниття матері про те, як ми «неправильно» все робимо.
А коли свекруха вкотре натякнула на «підозріле походження грошей», Дмитро зовсім зірвався на крик.
– Що ти хочеш цим сказати, мамо? – син різко повернувся до Галини Петрівни. – Яке ще «підозріле походження»?
– Ну як же, синку, – свекруха картинно сплеснула руками. – Ми ж всі відмовили вам, а ви раптом таку суму знайшли. Люди різне говорять…
– Які люди? Так звані родичі? З ними ти по телефону обговорюєш, звідки у нас гроші? Тільки одне мені поясни… яке вам діло?
Валентина помітила, як побіліли кісточки пальців чоловіка, який стискав садові ножиці.
Такий гнів вона спостерігала у нього вперше за п’ять років шлюбу.
– Знаєш що, мамо, – Дмитро різко кинув інструмент на землю. – Досить! Ми самі впоралися з покупкою. Без вашої допомоги. І з рештою теж впораємося!
– Дімочка…
– Ні, дай договорити! Ви всі відвернулися, коли нам потрібна була допомога. А тепер ходите сюди як до себе додому, командуєте, пліткуєте за спиною…
– Господи! Та хіба я зі зла? – обурилася Галина Петрівна. – Я як краще хотіла!
– Краще залиште нас у спокої! – злобно викрикнув чоловік. – Досить приїжджати без дозволу.
Досить вказувати, що нам робити. Це наша дача, наше життя!
Свекруха зблідла, а на її очах виступили сльози:
– Та як ти смієш… Після всього, що ми для тебе зробили! Ти ще пошкодуєш про ці слова!
– Про що шкодувати? Про те, що ви роками докоряєте нам кожною дрібницею?
Або про те, що будь-яка ваша допомога перетворюється на довічну кабалу?
А може про те, що в найпотрібніший момент ви відвертаєтеся, ніби й не знаєте нас?
Свекруха розчаровано подивилася на сина і, стиснувши губи, мовчки почала збирати свої контейнери з їжею.
Свекор, який весь цей час ніяково переминався осторонь, спробував розрядити обстановку:
– Ну що ви, як діти малі…
– Що ж, – сказала Галина Петрівна тремтячим голосом, – якщо ми такі погані… Ходімо, батько. Нехай самі справляються, як такі самостійні!
Коли машина батьків зникла за поворотом, Дмитро важко опустився на лавку. Валентина мовчки сіла поруч і взяла його за руку.
– Можливо, я не повинен був зриватися, – тихо сказав чоловік. – Але не витримав, вибач.
– Все правильно зробив, – твердо відповіла дружина. – Давно пора було розставити крапки над «i».
Наступні два тижні пройшли напрочуд спокійно.
Подружжя методично приводило ділянку до ладу: фарбували паркан, облаштовували грядки, лагодили ганок.
Поступово емоції вляглися, але осад від сварки залишався.
Щовечора, повертаючись з дачі, вони відчували задоволення від виконаної роботи і радість від того, що ніхто не заважає їм втілювати їхні власні плани.
Телефон розривався від дзвінків майже щодня. То свекруха, то Борис, то інші родичі: всі раптом стали надзвичайно співчутливими.
Цікавилися, як просувається ремонт, пропонували допомогу, запитували, чи не потрібно чогось привезти.
Особливо старанно працювала Галина Петрівна. Свекруха немов намагалася загладити провину, але виходило у неї це робити занадто награно.
– Думаєш, справді каються? – запитала якось Валентина, коли чоловік вкотре скинув дзвінок матері.
– Не знаю, – знизав плечима чоловік. – Але щось не віриться в їхню раптову турботу.
Жінка кивнула. Вона теж не вірила в щирість улесливості родичів. Занадто вже неприродно це виглядало.
До того ж, невістка досі пам’ятала, як свекруха любила розповідати історії про «невдячного сина» і «вискочку-невістку».
В середині серпня пролунав черговий дзвінок від Галини Петрівни.
Валентина важко зітхнула, підняла трубку і… сильно здивувалася. Цього разу голос Галини Петрівни звучав якось особливо м’яко:
– Валечка, люба, ми тут з батьком подумали… Може, досить нам всім дутися один на одного?
Приходьте в суботу на вечерю. Сімейну. Примирливу, так би мовити. Не можна родичам так довго сваритися!
Жінка здивовано подивилася на чоловіка, який стояв поруч і уважно слухав розмову.
– Всіх покликала, – задоволено продовжувала свекруха. – І Бориса з родиною, і твою сестру.
Шашлики зробимо, музику включимо. Як раніше. Я такий салат особливий приготую, ти ж знаєш, як я вмію… Погоджуйтеся!
Після дзвінка подружжя довго мовчало. Кожен думав про своє.
– Може, справді підемо? – нарешті промовив Дмитро. – Не все ж життя воювати.
– Якось все це награно, – зітхнула Валентина. – Але ти правий, треба спробувати. Все-таки батьки…
Весь тиждень до зустрічі Галина Петрівна дзвонила щодня, уточнюючи деталі: то питала про улюблені страви, то цікавилася, чи не потрібно за ними заїхати.
Ця надмірна турбота насторожувала, але подружжя вирішило дати шанс примиренню.
У суботу вони приїхали до батьків з пляшкою червоного і тортом.
У дворі вже всі зібралися: Борис з дружиною і дітьми, сестра Валентини з чоловіком, тітка Галини Петрівни.
Свекруха метушилася біля накритого столу, раз у раз поправляючи скатертину і переставляючи тарілки. Було видно, що жінка готувалася ретельно.
Перші пів години минули напружено. Всі немов ходили по мінному полю, обережно підбираючи слова.
Але поступово, після декількох тостів «за примирення» і «сімейне благополуччя», атмосфера почала теплішати.
– А пам’ятаєш, Дімка, як ти в дитинстві… – почав розповідати Борис, і всі засміялися.
Історії змінювали одна одну, лунала музика, діти носилися по двору.
Валентина навіть спіймала себе на думці, що давно не бачила всіх такими розслабленими і щирими.
Навіть свекруха, яка зазвичай тримала марку суворої і правильної жінки, пару разів щиро розсміялася над жартами Борі.
Галина Петрівна перевершила саму себе в готуванні. Стіл ломився від закусок і гарячих страв.
– Я ж знаю, що ти любиш, синку, – примовляла вона, підкладаючи Дмитру його улюблений холодець.
Коли після вечері свекруха увімкнула улюблені шлягери вісімдесятих, всі потягнулися танцювати.
Сестра Валентини щось наспівувала, пританцьовуючи з келихом.
Навіть діти приєдналися до загальної веселості, зображуючи сучасні танці.
Дмитро скористався моментом, щоб відлучитися в туалет. Проходячи по темному коридору, він почув приглушені голоси з кухні.
Мати і Борис говорили про щось напівголосно. В їх інтонаціях було щось таке, від чого у чоловіка по спині пробігли мурашки…
Дмитро завмер біля прочинених дверей. Голоси брата і матері звучали тихо, але виразно.
– Як же мене це дратує! – говорив Борис. – Я вже й покупця тоді знайшов на цю дачу, міг продати будинок утричі дорожче після ремонту. А все полетіло коту під хвіст!
– Та заспокойся ти, – зітхнула Галина Петрівна. – Що тепер про це говорити? Вони вже зробили ремонт, облагородили ділянку. Ти нічого не зміниш. Пізно!
– Саме так! Тепер вони і самі, якщо захочуть, можуть продати дачу втридорога. А я стільки сил витратив!
Всіх родичів обдзвонив, просив відмовити Дімці в допомозі. Кожному «подарунок» обіцяв від угоди…
Дмитро насилу вірив власним вухам. Невже це правда?
– А що було робити? – продовжував Борис. – Господиня прямо сказала: якщо Дімка відмовиться, продасть ділянку мені. Якщо ні, значить «до побачення!»
Ось я і поквапився… Та всі з радістю погодилися! Хто ж від грошей відмовиться? Вони зайвими не бувають.
Все йшло так гладко! І хто тільки додумався їм допомогти! Не знаю. Така угода зірвалася!
– Боря, досить! Ми зробили, що змогли! – посміхнулася Галина Петрівна. – Навіть їздили, говорили, яке там все погане і занедбане… Думали, може, передумають.
– Толку? – пирхнув Борис. – Ще й посварилися всі. А я вже планував, як після ремонту зажену її тому бізнесмену. Він, між іншим, під котедж ділянку придивлявся…
– Гаразд, знайдеш ще щось, – примирливо сказала Галина Петрівна. – Не вперше ж тобі!
Дмитро відсахнувся від дверей і розчаровано прошепотів:
– Свої. Рідні. Як вони могли?
Чоловік згадав, як вони з Валею рахували кожну копійку, як сиділи кілька тижнів на картоплі з кефіром, щоб викупити дачу.
А родичі… Родичі просто змовилися за їхніми спинами.
Він повернувся до гостей, де все ще тривали танці. Дружина, помітивши його бліде обличчя, швидко підскочила до нього.
– Що сталося?
– Їдемо додому. Я все потім поясню.
Подружжя попрощалося з родичами, пославшись на головний біль, і відразу поїхало.
Уже в машині Дмитро розповів дружині підслухану розмову. Валентина слухала мовчки, тільки пальці, що стискали сумочку, побіліли від напруги.
– І моя сестра… – нарешті промовила жінка. – Теж погодилася? За гроші?
– Виходить, що так, – гірко відповів Дмитро. – Всі вони виявилися одним миром мазані.
Вдома подружжя довго сиділо на кухні, не вмикаючи світло.
Раптом Валентина дістала телефон і методично почала блокувати номери: сестра, свекруха, Борис…
Кожне натискання кнопки немов ставило крапку в чергових стосунках.
– Знаєш, – сказала вона, закінчивши, – я завжди вважала, що родичі – це святе. Але краще вже зовсім без рідні, ніж з такою.
Чоловік міцно обійняв дружину:
– Зате тепер ми точно знаємо, хто є хто. І у нас є наша дача. Чесно зароблена, своїми силами. А борг Марині ми обов’язково віддамо.
– Та вже… Краще з чужими людьми спілкуватися, ніж з такою ріднею. Принаймні, від чужих не чекаєш підступу.
За вікном догорав літній вечір. На дачі подружжя чекали недороблена веранда, недосаджені квіти і багато роботи.
Тепер вони точно знали: все, що вони роблять, вони роблять для себе. І тільки для себе.
А зрада рідних… Що ж, може це й на краще. Принаймні, тепер всі маски були зняті.
