Пил на дорозі піднімався повільно, ніби сам не поспішав нікуди. Михайло зупинив машину біля похиленого паркану і довго сидів, не вимикаючи двигун.
П’ятнадцять років він не був тут. А тепер ось приїхав. Навіщо? Сам не знав.
Може, щоб зрозуміти, нарешті, що з ним тоді сталося. Або щоб попросити вибачення у неї.
— Ну що, дурень, — пробурмотів він собі під ніс, — доїхав?
Заглушив мотор. Тиша накрила його відразу — така сільська, густа, просочена запахом сіна і часу. Десь далеко гавкав собака. Десь скрипіла хвіртка.
А він все сидів…
Пам’ятав, як тоді, як вона стояла в цій самій хвіртці і махала йому вслід. А він обернувся тільки раз. Один раз!
І побачив, що вона вже не махає. Просто стоїть. Руки опущені, голова трохи нахилена набік.
— Я повернуся, — крикнув він тоді.
Не повернувся.
Вибрався з машини, поправив куртку. Ноги раптом стали ватяними. «Смішно, — подумав він, — у шістдесят років боїшся зустріти минуле».
Хвіртка не скрипіла. Мабуть, хтось змастив петлі. Валя завжди говорила, що скрипучі двері — це нерви на межі.
«Давай купимо маслянки, Міша. А то я з розуму зійду від цього скрипу».
Не купили.
Двір виглядав майже як раніше. Тільки яблуня постаріла, зігнулася. І будинок якийсь притихлий, немов дихав рідше.
На вікнах нові фіранки — не ті, що вибирала Валя. Чужі.
Він попрямував стежкою, яка вела на кладовище. Там він мав сказати те, що не сказав п’ятнадцять років тому.
І біля самої могилки завмер. З-за старої берези на нього дивилася собака.
Руда, з білою грудкою і розумними, до болю знайомими очима. Така сама, як… ні, не така сама. Та сама.
— Шельма? — видихнув він.
Собака не підійшла. Тільки дивилася. Сумно так дивилася, ніби теж щось пам’ятала.
Ніби запитувала: «А ти де був? Ми чекали…».
У Михайла потемніло в очах. Собака не рухалася з місця. Просто сиділа за березою і дивилася на нього тими самими очима — карими, з золотистими іскорками, які він знав напам’ять.
Валя завжди говорила: «Шельма у нас психолог. Бачиш, як вона на людей дивиться? Прямо в душу».
— Господи, — прошепотів Михайло. — Як же ти ще… Хіба собаки живуть так довго?
А Шельма встала, повільно, ніби кістки боліли, і пішла до нього. Не бігла, як раніше, коли він повертався з роботи.
Йшла повільно, з гідністю. Підійшла, понюхала його руку і відвернулася.
— Ти мене пам’ятаєш, — не запитав, а ствердив Михайло. — Пам’ятаєш, так?
Шельма тихонько заскиглила.
— Пробач мене, Валюша, — прошепотів він, сідаючи на лавку біля могили. — Пробач, що виявився таким дурнем. Що злякався тоді…
Злякався відповідальності, злякався того, що доведеться вибирати між кар’єрою і тобою. Вибрав кар’єру. А що отримав? Порожнечу.
Він просидів біля могили до вечора. Розповідав Валі про своє життя — про роботу, яка не принесла щастя, про жінок, які приходили і йшли, про дітей, яких у нього так і не стало.
Про те, як багато разів хотів набрати її номер і як щоразу знаходив причину відкласти дзвінок.
Повертався назад не один — Шельма семенила трохи позаду. Біля знайомого до болю будинку почулося, як грюкнули двері.
— Ви хто такий? — різкий жіночий голос змусив його здригнутися.
На ганку стояла жінка років сорока. Темне волосся, зібране в хвіст, суворе обличчя, але очі були Валіни. Той самий розріз, той самий колір.
— Я, — Михайло розгублено подивився на неї. — Мене Михайло звати. Я раніше тут…
— Знаю, хто ви, — перебила жінка. — Я Анна. Її дочка. Не впізнали?
Анна — дочка Валі від першого шлюбу. Вона дивилася на нього зараз з таким виразом, що хотілося провалитися крізь землю.
Анна спустилася з ганку, підійшла ближче. Шельма відразу ж переметнулася до неї, притиснулася до ніг.
— Пів року вже як немає мами, — сухо сказала Анна. — А ви де були весь цей час? Де були п’ятнадцять років, коли вона вас чекала?
Удар в сонячне сплетіння був би м’якшим.
— Я не знав, — почав Михайло.
— Не знали? — Анна гірко посміхнулася. — Чи знати не хотіли? Мама зберігала ваші листи. Всі до одного. Пам’ятала адреси напам’ять. Можна було знайти, якби захотіли.
Листи. Він писав їй перші два роки. Потім життя закрутилося. Робота, інші люди, інші турботи. І поступово Валя стала здаватися сном. Гарним, але сном.
— Вона хворіла? — тихо запитав він.
— Мама? — Анна погладила Шельму по голові. — Ні. Просто серце.
— Я хотів повернутися, — вичавив із себе Михайло. — Чесно хотів. Але час…
— Час? — Анна зробила крок до нього. — У часу ноги є? Руки? Час вас за горло тримав?
Шельма тихо заскиглила, ніби відчувала напругу.
— Знаєте, що мама перед відходом сказала? — Анна витерла сльози тильною стороною долоні. — Сказала:
«Якщо зі мною щось трапиться, скажи Міші, що я не серджуся. Я ж розумію».
Розуміла. Валя його розуміла. А він навіть спробувати не спробував зрозуміти самого себе.
— Що Шельма робила на кладовищі? — запитав він.
Анна довго мовчала, вивчаючи його обличчя.
— Вона щодня туди ходить. Сидить біля мами на могилі, чекає.
За вечерею вони мало розмовляли. Анна розповіла, що працює в районній лікарні медсестрою, що заміжня, але живе окремо від чоловіка — «не зійшлися характерами».
Дітей немає, зате є Шельма, яка стала їй як рідна після втрати мами.
— Можна я тут ще день залишуся? — попросив Михайло.
Анна подивилася на нього уважно.
— А потім знову поїдете?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Поки не знаю.
Дні плинули неспішно, як річкова вода після дощу. Михайло залишився не на один день, а на тиждень.
Потім на другий. Анна не питала, коли він поїде — бачила, напевно, що й сам він цього не знає.
Він допомагав по господарству: лагодив паркан, перебирав дошки в сараї, носив воду з колодязя.
Руки відвикли від такої роботи, але душа була спокійна. Ніби щось у ньому нарешті стало на місце.
А Шельма його прийняла. Не відразу, поступово.
Спочатку просто перестала відвертатися. Потім почала підходити, коли він кликав. А через тиждень вперше лягла поруч з ним на ганку.
— Вона вас пробачила, — сказала Анна, дивлячись у вікно на цю картину.
— А ти? — запитав Михайло. — Ти мене пробачиш?
Анна довго мовчала.
— Я не мама. Мені важче. Але спробую.
Щоранку Шельма йшла з дому рано, коли тільки починало світати.
Михайло спочатку не звертав уваги, думав — собачі справи. Але потім помітив закономірність: вона завжди йшла в один бік. У бік кладовища.
— Вона туди щодня ходить, — пояснила Анна. — Приходить до могили, лягає поруч і лежить до вечора. Як вартовий.
— У собак, виявляється, пам’ять міцніша, ніж у людей. Люди вміють забувати, виправдовувати себе, знаходити причини. А собаки просто пам’ятають. І люблять. І чекають.
Того дня хмари зібралися зранку — важкі, темні, набряклі дощем. До обіду почало накрапати, а до вечора розірвалася справжня гроза.
Дощ шмагав по вікнах, вітер гойдав дерева, як травинки.
— Шельми немає, — сказала Анна, виглядаючи у вікно. — Вона до вечері завжди приходить, а зараз уже дев’ята година.
Михайло теж подивився у вікно. На вулиці була суцільна темрява, тільки коли блискала блискавка, можна було розгледіти зігнуті під вітром берези.
— Може, десь перечікує? — припустив він.
— Вона ж стара. Такий дощ. Боюся, що з нею може статися щось погане.
— Анна, у тебе є парасолька?
— Є, звичайно.
— Давай її сюди. І ліхтарик.
— Ви що, з глузду з’їхали? Туди в таку погоду?
Михайло вже натягував куртку.
— Якщо вона там, то не піде. Буде лежати до ранку, поки не закінчиться дощ. А в її віці…
Він не договорив, але Анна зрозуміла. Подала йому ліхтарик і парасольку — блакитну, з ромашками.
Дорога до кладовища перетворилася на місиво з бруду і калюж. Ліхтарик ледь пробивав стіну дощу, парасолька не допомагала.
Вітер вивертав її навиворіт кожні пів хвилини. Михайло йшов, спотикаючись, лаючись, але йшов.
«Господи, — думав він, — та що я роблю? Шістдесят років мені, не хлопчисько. Застуджуся до біса».
Але йшов. Хвіртка кладовища була відкрита — вітер зірвав засувку.
Михайло пройшов до Валіної могили, світячи під ноги ліхтариком. І побачив.
Шельма лежала, притиснувшись до дерев’яного хреста. Мокра, тремтяча, але не йшла. Навіть голови не підняла, коли він підійшов.
— Шельма! — покликав він. — Дівчинко, що ти робиш?
Собака підняла голову.
— Ну що ти… — він опустився на коліна поруч з нею, не зважаючи на бруд. — Чому ти так мучишся? Вона ж не повернеться. Розумієш? Мами твоєї більше немає.
Шельма тихо, жалібно заскиглила.
— А ти залишилася. І я залишився. Ми з тобою разом, дівчинко.
Він зняв куртку, укутав у неї собаку і підняв на руки. Шельма не пручалася — мабуть, сили вже покинули її.
— Пробач нас, Валя, — прошепотів він, дивлячись на фотографію в овалі. — Пробач нас обох. Ми обоє винні. Я — що пішов. А вона — що не може забути.
Дощ стих тільки ближче до ранку. А Михайло так і просидів всю ніч біля печі, тримаючи на руках закутану Шельму.
Гладив її мокру шерсть, шепотів якісь слова. Анна принесла тепле молоко, але собака відмовлялася пити.
— Захворіла? — запитала Анна.
— Не знаю. Може, просто втомилася.
До ранку Шельма трохи пожвавішала. Попила молока, поїла трохи каші.
Шельма прожила ще два тижні. Тихо, мирно, не відходячи від Михайла ні на крок. Ніби берегла кожну хвилину.
Михайло розумів — вона йде. Бачив це в її очах, в тому, як повільно вона стала вставати, як довго засинала. І дивна річ — не було страху. Була тільки вдячність.
Шельми не стало вранці, на світанку. Просто лягла біля ганку, поклала голову на лапи і… заснула назавжди. Михайло знайшов її, коли вийшов принести дров.
Поховали її неподалік від Валіної могили. Анна не заперечувала — сказала, що мама була б тільки рада.
Увечері Анна простягнула Михайлу ключі від будинку.
— Мама хотіла б, щоб ви залишилися. Я це знаю.
Михайло довго дивився на зв’язку ключів — старих, потемнілих від часу. Ті самі, що колись лежали в його кишені.
— А ти? Ти хочеш, щоб я залишився?
— Я, — Анна витерла сльози, що виступили на очах. — Так. Хочу. Будинок не повинен пустувати. А мені потрібен батько.
Батька. Він ніколи ним не був. Не встиг. Не зумів. Але, може, ще не пізно навчитися?
— Я залишуся, — сказав Михайло. — Якщо дозволиш.
Через місяць він продав квартиру в місті і перевіз сюди свої нечисленні речі. Завів город, як мріяла Валя. Полагодив паркан, пофарбував будинок.
А ще ходив на кладовище. Розповідав Валі та Шельмі, як минув день, які квіти посадив, що нового в селі.
Іноді йому здавалося, що вони слухають. І це було добре. Дуже добре.
