– Радій, – сказала сестра, вислухавши мої скарги з приводу розлучення, – ти тепер абсолютно вільна. Почнеш життя з чистого аркуша. Багато хто про таке тільки мріє.
Я кивнула. Поставила чашку на підвіконня і раптом побачила у склі своє відображення.
Обличчя згасле, втомлене, чуже. Хіба про таку свободу я мріяла?
Ми прожили з Сергієм десять років. Не прожили – протягнули.
Він дратувався через кожну дрібницю, періодично не ночував вдома і міг тижнями зі мною не розмовляти через якусь дурницю.
Зате легко міг заговорити, якщо йому потрібно було, щоб я збігала в аптеку або позичила у мами грошей.
Я терпіла. Спочатку – тому що кохала. Потім – тому що син, іпотека, звичка. Вірила, що він зміниться.
Кожне його «вибач» вселяло маленьку, але надію. А потім я зрозуміла: він не зміниться. Це – назавжди.
Сергій сам подав на розлучення. Прийшов одного разу і сказав:
– Все. Я зустрів іншу. З нею якось… простіше.
Простіше… Слово, яким перекреслили десять років мого життя.
Я не влаштовувала істерик. Зібрала речі і виїхала. Сина, зрозуміло, забрала з собою.
Сергій обіцяв його відвідувати, коли вийде. Виходило це в нього рідко.
А я старалася. Чесно. Влаштувалася на роботу, зняла двокімнатну квартиру.
Вечорами варила суп, перевіряла уроки. Дивилася комедії, вмикала музику, гуляла в парку.
Все як рекомендують: повернутися до себе, знайти опору всередині, запустити процес зцілення.
І ось минув рік. А всередині все та ж сама порожнеча.
Сергій тим часом живе прекрасно. Викладає фото з новою обраницею: то вони посміхаються, то відпочивають, то купують меблі.
Нещодавно син був у них в гостях. Приїхав і розповів, що у тата новий робот-пилосос і класна кавоварка! А ще – новий комп’ютер.
Я посміхнулася. Обійняла сина і сказала, що дуже рада за тата. Постаралася, щоб Андрій не помітив мого болю і розчарування.
Але біль нікуди не подівся. Не через кавоварку, звичайно. А через відчуття, що він вийшов з шлюбу чистеньким, як немовля.
А я… Я ніби залишилася в бруді…
Кажуть, що заздрість – погане почуття. Але це була не заздрість, а образа.
Я віддала цьому шлюбу найкраще, що було в мені. Свою молодість, свою віру в кохання, своє терпіння.
Прощала, коли ображав. Мовчала, коли принижував.
Робила вигляд, що не чую, коли він говорив комусь по телефону:
– Та вона у мене наче меблі. Стоїть і стоїть. Ні розуму, ні серцю.
А тепер у нього все добре, все по поличках. А у мене – порожній холодильник, нескінченні борги і відчуття, що я дійсно меблі. Тільки вже нікому не потрібні.
Іноді думаю: може, проблема була в мені? Може, я справді якась не така, нудна? Може, любити мене – неможливо?
Але потім згадую, як вночі збивала дитині температуру, як допомагала, коли у Сергія був аврал на роботі, як втішала, коли він мало не плакав у машині через звільнення.
І розумію – я завжди була на його боці, ніколи не підводила. Просто він не цінував. А я… Занадто довго цього чекала.
Зараз я ніби стою на узбіччі. Дивлюся, як пролітають чужі життя, і не знаю, як повернутися до нормального ритму.
Кожен день змушую себе вставати. Готувати. Дихати. Не плакати.
І все це заради того, щоб коли-небудь прокинутися і сказати: «А у мене теж все добре».
Не знаю, що буде далі. Але дуже хочеться вірити, що справедливість у цьому світі все-таки існує.
І що коли-небудь я буду жити нормально, як мільйони жінок. І буду щаслива.
***
Два дні тому Андрій повернувся від батька. Він іноді буває у нього в гостях. Повернувся чорніший за хмару, закрився в кімнаті, весь вечір мовчав.
Я не витримала і зайшла до нього. Він сидів на підлозі і гортав альбом з фотографіями.
– Що сталося, синку? – я присіла поруч.
– Нічого.
– І тому ти сам на себе не схожий?
Він знизав плечима, а потім видав:
– Розумієш… У тата все як у кіно. І нова дружина, і нова машина. Вони такі щасливі, веселі. А у нас… Нудьга… Ти вічно копійки рахуєш і ніколи не посміхаєшся…
Ці слова вдарили у саме серце. Я опустила очі. Нудьга… Не посміхаюся…
Адже я намагаюся. Заради нього, заради нас. І так, я втомилася. І у нас не весело. Але ж все заради нього.
– Він тебе просто підкуповує, – раптом сказала я з гіркотою, – щоб ти вважав його добрим і веселим.
А хто тобі соплі витирав, коли ти хворів? Я. Хто сидів з тобою ночами, коли ти боявся темряви? Я…
Син дивився на мене широко розплющеними очима. А я продовжувала, не в силах зупинитися:
– У нього все добре, тому що йому байдуже! Він кинув нас! А ти бігаєш за ним як цуценя!
Андрій підхопився, вибіг у коридор. Я почула, як грюкнули двері у ванну. І тут я з жахом зрозуміла, що зараз говорила не з сином, а з його батьком! З Сергієм!
Виплеснула на дитину все, що не встигла сказати колишньому чоловікові. І це було огидно.
З того дня все стало ще гірше. Я ловила себе на тому, що не просто злюся на Сергія – я живу ним.
Я знала, коли він був онлайн. Хто лайкав його фото. Читала його коментарі. Шукала в них сліди страху, жалю, болю.
Не знаходила. І злилася ще більше.
Почала мститися. Спеціально затримувала Андрія у репетитора, щоб зірвати батьківський вихідний.
Дзвонила через дрібниці, перериваючи «романтичний вечір».
Підсовувала синові фрази на кшталт:
– Татові зараз не до тебе, у нього нове життя.
– Ну так, у них весело. Тільки це не надовго.
Спочатку син просто мовчав. А потім раптом сказав:
– Мамо, я не хочу бути між вами. Я люблю вас обох. І не хочу вибирати.
Це був перший укол. А потім сталося це…
Вранці я поспішала на роботу, Андрій – до школи. Ми обоє запізнювалися.
Він упустив контейнер з бутербродами, я розлютилася. Крикнула. Навіть не крикнула – знову виплеснула на нього всю злість:
– Я не робот! Я не зобов’язана! Твій батько живе, як йому заманеться, а я – пашу за двох! Може, тобі з ним буде краще?!
Андрій стояв у дверях, білий, як аркуш паперу.
– Ти хочеш, щоб я пішов до тата? – злякано, злегка заїкаючись, промовив він.
Я завмерла. Син не плакав. Просто дивився. Як дорослий. Як чужий.
І я побачила в його погляді – страх. Не образу. Не злість. А саме страх. Що він мені заважає. Що винен. Що я його не люблю.
Я підійшла. Присіла. Обійняла.
– Ні, я цього не хочу. І цього ніколи не буде. Ти мій. Моя найулюбленіша людина. А я… просто втомилася. Вибач мене, синку…
Він притиснувся до мене. Як у дитинстві. І в той момент мене немов струмом вдарило: адже я щойно ледь не втратила головне.
Не чоловіка. Себе. І свого сина.
Увечері, коли Андрій заснув, я довго сиділа в тиші.
Видалила закладки на сторінці колишнього. Викинула коробку з нашими фотографіями.
Не через ненависть. А тому що… час настав. І той день виявився поворотним.
Я відчула себе зовсім інакше. Мабуть, тому що змінився фокус уваги. Переключився з себе і своїх образ на сина, на наше майбутнє, на саме життя.
***
Одного разу навесні я йшла додому з роботи і побачила в квітковому кіоску яскраво-жовті тюльпани. Як дитячі малюнки.
Всередині щось клацнуло. Здається, я навіть почула цей звук. Мені так захотілося їх купити!
І я купила! Собі! Без приводу. Просто так. Прийшла додому, поставила квіти у вазу.
Андрій був у бабусі. Квартира дихала тишею. І в цій тиші раптом чітко пролунала думка:
Адже все, чого ти чекала від нього – уваги, тепла, підтримки – ти можеш дати собі сама.
І я включилася.
Почала переставляти меблі. Замінила фіранки. Купила диван, правда б/у на «ОЛХ», але з гарними подушками.
Записалася в басейн – нехай поки що на годину на тиждень, але я подарую це собі. Адже я так люблю плавати!
На роботі запропонували взяти підробіток – проект на пару місяців. Я погодилася. Не з жадібності і вічної нестачі грошей, а з цікавості: зможу чи ні? Змогла.
А коли прийшли перші додаткові гроші, я не відклала їх «на чорний день». Я замовила собі окуляри, ті самі, дорогі, які вже рік розглядала в супермаркеті.
Потім почалися дивні речі. Я перестала заглядати в соцмережі колишнього чоловіка. У якийсь момент просто про них забула.
Коли син в черговий раз повернувшись від батька, став розповідати, як чудово той живе, я спіймала себе на думці, що не відчуваю болю. Зовсім. Немов мова йшла про абсолютно сторонню людину.
Спогади теж закінчилися. Я перестала годинами розмовляти з колишнім у моїй голові, щось йому доводити.
І жаліти себе перестала. Тому що все, що в моєму житті було поганого – вже минуло. А все найкраще – залишилося.
***
Нещодавно була в супермаркеті і побачила себе у великому дзеркалі. Виглядаю поки що так собі.
Зморшки під очима. Щоки трохи запалі. З’явилося сиве волосся. Але очі…
У них з’явилося життя. Тоненьке таке, невпевнене. Як паросток на асфальті.
Я навіть посміхнулася їй… самій собі, тобто. І така радість мене накрила.
А потім був день, який остаточно розставив всі крапки над і.
Сергій подзвонив. Голос – напружений, втомлений.
– Слухай, я хотів попросити… Ти не могла б… Словом, треба якось Андрію сказати, щоб він до нас поки не приїжджав.
У нас тут з Мариною… ну, не важливо. Просто не дуже зручно зараз.
Я видихнула. І відповіла спокійно:
– Звичайно, я скажу йому.
– Тільки ти це… Палицю не перегни…
– Я, Сергію, не звикла брехати своєму синові. Я скажу правду. Нагнітати не буду. Він дорослий. Зрозуміє.
Колишній помовчав трохи, а потім видав:
– Знаєш… ти вибач мене. Я тоді… зайвого наговорив. Мені з тобою було добре, легко… А я цього не цінував. Тільки зараз зрозумів…
Я не дослухала. Повісила трубку. Не плакала. І не раділа.
Просто відчула, як щось всередині остаточно відірвалося. Образа, напевно.
***
Зараз у мене все налагоджується.
По понеділках – басейн. По вівторках – ванна з сіллю. По середах – тривалі вечірні прогулянки.
По четвергах – зустріч з подругою. Причому, тільки на нейтральній території десь у кафе!
Щоп’ятниці ми з сином ходимо в кіно. Раз він фільм вибирає, раз – я.
Вихідні ми з Андрієм не плануємо. Все залежить від настрою, від обставин.
Буває, взагалі з дому не виходимо. Відпочиваємо… Відлежуємося.
А до домашніх турбот типу прання, готування, прибирання ми давно ставимося дуже просто.
Є бажання – робимо. Немає – відкладаємо на потім. Раніше я навіть подумати не могла, що так можна.
***
Уже третій рік я одна. Але, знаєте, … я більше не відчуваю себе нещасною і самотньою.
Я живу повним життям. Не «на зло». Не «всупереч». А тому що так хочу. Не з помсти. А заради себе.
Колись я думала, що щастя – це коли любить він… А тепер я точно знаю: щастя – це коли я люблю себе.
А у нього? А у нього нехай все буде добре.
