– Ти знаєш?
– Так…
– Звідки?
– Мені приходить звіт по картці.
– І що тепер буде?
– Щонайменше, мені потрібні пояснення. Правдиві. Без вигадок.
Я стояла біля холодильника, тримаючи в руках пакет салату, який встиг зів’янути ще до моменту покупки.
У повітрі зависла тривога. Не така, як коли забуваєш вимкнути праску. А та, коли твій чоловік, з яким ви останні шість років буквально синхронізовані, раптом дізнається, що ти… зрадила з
Макдональдс.
Без нього.
– Це було… імпульсивно, – кажу я, знизуючи плечима й намагаючись не дивитися в його зраджені очі. – Я гуляла біля пошти, і запах картоплі… він мене підкупив.
– Біля пошти? – перепитує він, повільно, з тією інтонацією, яка зазвичай передує слову «розлучення». – Тобто, поки я був на роботі, чесно нарізав тобі обід у судочок, ти сиділа з Біг Маком?
– Ну не сиділа! Стояла. В черзі. З дітьми… чужими, – додаю я, ніби це мене виправдовує.
Він мовчки розвертається, йде до шафки, дістає… нашу пару спільних соломинок, ті самі, багаторазові, з нержавійки, які ми купили після чергового документального фільму про черепах.
– Навіть соломинку не взяла з собою, – каже він, наче мій гріх став ще глибшим. – Ми ж домовлялись: ніякого фастфуду поодинці.
– Я думала, ти не дізнаєшся!
– Це найгірше, що ти могла сказати, – він ображено хитає головою, – «думала, ти не дізнаєшся». Ми що, тепер така пара, де люди «не помічають»?
Мовчимо. На годиннику — 19:03. Це той час, коли зазвичай ми разом готуємо вечерю, розділивши обов’язки: я смажу, він подає мені інгредієнти, наче в телешоу про кулінарію, тільки без камери й з набагато більше «ой, я пересолила».
– Я можу загладити провину, – тихо кажу.
– Це буде важко, – не дивлячись на мене, каже він. – У мене на душі тепер діра розміром з чікен макнагетс.
Я роблю паузу, потім кажу з надією:
– Я не їла десерт. Може, сходимо разом? Зараз? Компенсаційна випічка? Твоя улюблена… з карамеллю?
Він знову мовчить. Повертається. Дивиться. Підозріло довго. Потім зітхає, бере мою куртку, простягає її мені:
– Добре. Але я замовлятиму. І я братиму той великий фраппе, який ти мені забороняєш.
– Добре, – кажу я швидко. – І ще обійму на зупинці, як тоді, під дощем?
– Може, – бурчить він, але вже усміхається. – Якщо ти поводитимешся добре й не візьмеш телефон у руки.
– Обіцяю. Навіть не сфотографую!
Ми виходимо, як завжди, тримаючись за руки. І я думаю, що це й є наша суперсила: ображатись дитячо, миритись смішно — і завжди робити це разом.
Ми ще не встигли вийти з під’їзду, як він раптом зупиняється.
Я ледь не врізаюсь йому в спину.
– Що? – питаю, обережно, бо ображений чоловік – це міна з затримкою.
– У мене є зізнання, – каже він, не повертаючись.
Я притискаю до себе куртку.
О, Боже. Зараз скаже, що купив PlayStation. Або ще гірше — новий тостер, хоча ми домовлялись купити мультиварку.
– Я… – він обертається до мене, і в його очах — те саме обличчя, з яким він зазвичай забуває, де ключі. – Я вже був у Макдональдсі. Без тебе.
Тиша.
Тривала, як очікування аналізу на COVID.
– Коли? – питаю голосом, який навіть мене саму лякає.
– Два тижні тому. Я був на зустрічі. Мене затримали, я зголоднів… Там не було нічого їстівного! А потім я побачив, як мужик їв чізбургер прямо на лавці, і… все. Я здався. Вибач.
– І ти МОВЧАВ?!
– Ну… я думав, що якщо перша зрада буде з твого боку, то я теж зможу зізнатися!
– Це не зрада. Це… подвійна Макбрехня!
Ми обидвоє мовчимо. І десь на рівні мого шлунка зароджується сміх.
– Ти взяв мій улюблений чизкейк? – питаю вже лагідніше.
– Взяв. І не з’їв. Приніс додому. Заховав у морозилці за горошком. Думав: подарую, коли ти будеш в поганому настрої.
– Так от чому той горошок був такий… пухкий.
Ми вибухаємо сміхом. Стоїмо в під’їзді, наче двоє змовників. Ще хвилина — і я кидаю йому:
– Це що ж виходить… у нас макдональдський гріх на двох?
– Ну… це майже романтично.
Ідучи на зупинку, ми будуємо план — назвати цю подію «макінцидентом» і скласти кодекс:
• Не їсти фастфуд на самоті.
• Не ховати чизкейк за горошком.
• Обов’язково обійматись після зізнань.
Він бере мене під руку:
– А тепер серйозно. Без жартів.
– Так?
– Давай після Маку зайдемо ще й за морозивом.
– Навіть не заїкаюсь, – кажу я. – Але я обираю фільм сьогодні ввечері.
– Але ж не той французький артхаус про жінку, яка два дні сидить у ванні?
– Саме той.
– І все-таки це була зрада, – зітхає він.
– Так, але смачна. І з приємними наслідками.
Квартира. 21:18.
На столі – дві свічки, коробочка з чизбургерами, вода в келихах (бо торжество справедливості), і надто серйозне обличчя мого чоловіка.
– Прошу встати, – каже він, сидячи за столом, накрившись пледом і тримаючи в руках… наш дерев’яний качалкоподібний молоточок із кухні.
– Це для піци.
– Сьогодні це – символ правосуддя.
Я підіймаюсь з канапи. Роблю реверанс. Він хмуриться.
– Пані… підсудна. Вам висувається обвинувачення у вчиненні кулінарної зради, що призвела до порушення спільного побутового кодексу.
– Ваша честь, дозвольте слово адвокату.
– Ви самі собі адвокат?
– Я собі й присяжні. Бо хто мене ще зрозуміє, як не я?
Він кидає на мене той погляд, яким зазвичай дивиться на розлиту каву в ліжку. Втомлений, але закоханий.
– Добре. З чого почнемо?
– З обставин пом’якшення.
– Наприклад?
– Я не купила коктейль.
– Це просто смішно.
– Я з’їла тільки половину порції.
– І викинула другу?
– Ні, поклала в сумку, щоб поділитися… але вона розчавилась об парасольку.
Ми обоє мовчимо. Це дійсно трагічно.
– Маємо доказову базу! – кажу я і дістаю телефон.
– Це ще що?
– Фотографія тієї картоплі.
– Ти ще й ФОТО ЗРОБИЛА?!
– Тільки одне. І не виставила в сторіс. Це вже вияв стриманості.
– Добре, добре, – він зітхає. – Тоді й я маю докази.
Він дістає з кишені… маленьку серветку з логотипом Макдональдсу.
– Це з мого походу. Я зберіг її, як… трофей. Тепер зрозумів, що це було безглуздо.
Ми дивимось одне на одного. В кімнаті – запах картоплі й ледь тліючої романтики. Я сідаю ближче.
– То який вирок, ваша честь?
Він на секунду задумується.
– Довічне… разом. Але з випробувальним терміном.
– А умови?
– Мінімум два рази на місяць – фастфуд разом. Один раз – під ковдрою. Один раз – на лавці. І завжди – з фото.
– І ще: якщо хтось зрадить — наступного разу йде сам дивитись французький артхаус.
– Домовились.
Він простягає мені руку. Я тисну її. У повітрі — чесність, любов і картопля-фрі.
А потім, уже лежачи на дивані під ковдрою, він каже:
– Знаєш, у нас найсмішніша сварка в історії.
– Але найсмачніша, погодься.
– І головне — з хепі ендом. У вигляді чизкейку з морозилки.
Ранок. Кухня.
Вона стоїть біля плити, готує каву. Він заходить у кімнату, тримаючи… старий фен.
– Ти що це? – питає вона, дивлячись на нього, ніби він прийшов з іншої планети.
– Це мій новий тостер, – серйозно каже він. – Тільки він у мене під рукою, бо у справжнього тостера черговий бунт і він відмовився працювати.
– Як фен може бути тостером? – сміється вона.
– Дуже просто! – відповідає він, відкриваючи дверцята мікрохвильовки. – Кладеш хліб, вмикаєш фен і тримаєш поруч. Поглянь, який хрусткий виходить!
Вона підходить ближче, дивиться, як він намагається підсушити хліб феном, тримаючи його на відстані 10 см.
Раптом фен починає сильно гріти, він відсмикує руку — і фен залітає у повітря, розгойдується над столом і… приземляється прямо у її каву.
– Тепер у нас тостер-кавоварка! – оголошує він з усмішкою.
– Ідеально! – відповідає вона, забираючи фен з чашки. – Тепер точно прокинемося.
Вони одночасно сміються, бо інакше як?
Ранок у нашому маленькому королівстві – квартирі з трьома кімнатами, двома подушками та одним пультом від телевізора.
Я прокидаюся, чую звуки футболу з вітальні. Він уже за екраном, схоже, серйозно налаштований на перегляд. Я заходжу з кухні, в руках чашка кави, і одразу втягуюсь у нашу традиційну ранкову битву за пульт.
– Віддай пульт! – кажу я, напівжартома, напівсерйозно.
– Ні! – відрізав він, не відводячи очей від екрану. – Футбол – це святе.
– А у мене сьогодні серіал новий. Ти ж пам’ятаєш? «Драматична історія про котів і підозрілі пакетики»… Це не можна пропускати!
Він кидає на мене виклик поглядом і каже:
– Торгуємось?
– Яка ціна?
– Вечірнє миття посуду.
– Хм… І ще додаткова порція морозива?
– Половина порції.
– Домовились.
Поки ми ведемо переговори, він кладе пульт на стіл. Ми дивимось одне на одного, немов двоє дипломатів на мирних переговорах.
Нарешті вибухаємо сміхом і сідаємо дивитись футбол разом — так завжди виграють обидва.
Після перегляду футболу він раптом згадує про новий одяг, який тримає в секреті.
– Ти купив щось? – питаю я, підозріло.
– Може, і так. – Він робить загадковий вигляд. – Але краще не скажу.
Через кілька хвилин він відчиняє холодильник і дістає звідти футболку.
– Оце що? – питаю, регочучи.
– Секретна місія «Охолодження моди». Вона тут, щоб я міг носити нову річ, і ти цього не помітила, поки не почну дієту.
– Дуже розумно. Хочеш, я сховаю свій новий підручник з кулінарії у морозилку?
– Та хоч на балкон, аби в нас була боротьба шпигунів.
Потім він йде допомагати мені на кухні. Я готую вечерю, а він намагається різати цибулю. Очі у нього починають сльозитись.
– Чому ти плачеш? – питаю я, з посмішкою.
– Це цибуля, а не моя історія життя! – каже він, посміхаючись крізь сльози.
Я дістаю окуляри для плавання, які лежать у нас у ящику для всяких дивних речей.
– Ось, надінь. Тепер ти не будеш плакати.
Він одягає окуляри і відчуває себе, ніби рибалка, який плаче над уловом.
Ми обоє регочемо. Кухня наповнена сміхом, запахами смаженої цибулі та затишку.
Вечір. Ми сидимо на дивані, поділені пультом, із теплою їжею і відчуттям, що навіть у найдрібніших абсурдних моментах наше життя — це кумедна і тепла історія про двох.
Неділя. Вечір. Квартира наповнена м’яким світлом, на столі – попкорн і дві чашки какао. Телевізор тихо гуде, на екрані – початок старого, улюбленого фільму.
Вони сидять поруч, плечі торкаються. Він тягне руку і ніжно бере її за руку.
– Знаєш, – каже він, – іноді мені здається, що всі ці наші побутові війни — це просто спосіб не забути, як це — бути разом.
– Я теж так думаю, – відповідає вона, посміхаючись. – Вони такі маленькі, ці битви… і такі смішні.
Він дивиться їй в очі.
– Мені подобається, що ми разом плануємо майбутнє, навіть якщо іноді воно здається трохи хаотичним.
– Хаотичним? Це наше слово! – сміється вона.
Вони обидва сміються і відчувають, як в кімнаті завмирає час.
– А які у нас плани на наступний рік? – питає він.
– Можливо, поїхати кудись, де ніхто не знає про фен-тостер і холодильникову футболку?
– І обов’язково — з купою пригод. І з тими ж дурнуватими посмішками.
Вона притискається до нього. Вони мовчать, дивлячись на екран, де починається улюблена сцена.
– Давай пообіцяємо одне, – каже він тихо. – Що б не сталося, ми завжди залишимось тією парою, яка сміється разом.
– Обіцяю, – каже вона.
Світло поступово згасає, а на обличчях двох закоханих залишається лише відблиск екрану і щира усмішка.
