П’ять років тому Рая залишилася одна. Чоловіка не стало після тривалої боротьби з онкологією.
А ще раніше єдина дочка вийшла заміж і поїхала в інше місто, народила спочатку сина Ярослава, а через три роки дочку Яну.
Коли чоловік ще був здоровий, Рая їздила до дочки. А коли він захворів, вона вже не могла залишати його одного.
Дочка іноді приїжджала, залишаючи дітей з чоловіком. Вважала, що їм не потрібно бачити дідуся в такому стані.
На похорон дочка теж приїхала одна. А відразу після зібралася додому.
— Вибач, мамо, там чоловік з дітьми… А ти приїжджай до нас. Що ти тут одна будеш робити?
І поїхала…
Рая залишилася одна. Вона відчайдушно сумувала за чоловіком. Нехай хворий, але тільки б жив. А тепер що? Нікому вона не потрібна.
Після дев’яти днів Рая все ж вирішила поїхати до дочки. Але дочка з зятем цілими днями працювали, а онуки її цуралися, давно не бачили, відвикли.
Рая відчувала себе зайвою і непотрібною. Поживши у дочки тиждень, вона зібралася додому.
— Мамо, може, ще поживеш тиждень? — запропонувала дочка, але коли Рая відмовилася, вмовляти не стала.
Більше Рая не їздила до дочки. А минулого року вони заїжджали до неї по дорозі з півдня.
Ярославу вже йшов чотирнадцятий рік, він не виймав з вух навушники і не розлучався з планшетом.
Онучка Яна з рожевими пасмами волосся цілими днями з кимось листувалася по телефону і жувала жуйку.
Рая спробувала поговорити з дочкою, що таке проведення часу шкідливе для несформованої дитячої психіки. Чи знає дочка, що вони там дивляться і з ким спілкуються?
— Мамо, сучасні діти всі такі. Заборонами зробиш тільки гірше, — відмахнулася дочка.
Перед їх від’їздом Рая знову спробувала поговорити з дочкою.
— Мені важко одній, приїжджайте частіше. Онуки мене зовсім не знають. Поки я ще повна сил, може, хоч на канікулах будеш відправляти їх до мене?
— Мамо, навіщо тобі зайві клопоти? — відповідала дочка.
— Це ж рідні онуки. Ну які клопоти?
— Побачимо, — сказала дочка, але за цілий рік так і не відправила онуків до Раї, і сама не приїжджала, лише дзвонила.
Тоді Рая поїхала до них сама. А що? Вона на пенсії, вільна. Батьки на роботі цілими днями, а Ярослав з Яною харчуються піцою і ролами. Що це за їжа? І Рая взяла приготування їжі в свої руки.
Спочатку всі зраділи супам, млинцям і пирогам, а потім онуки знову почали замовляти піцу.
Зять якось побачив, що вона миє посуд сама і невдоволено зауважив, що у них є посудомийна машина, не треба вбиватися біля раковини.
Дочка зітхала і переставляла по-своєму посуд на сушарці. Онук поскаржився, що бабуся все перевернула в його шафі, він нічого не може знайти.
Рая намагалася виправдатися, що лише все акуратно склала.
— Мамо, не лізь до них, — порадила дочка.
— Ба, не печи більше пирогів, а то я вже зайві кілограми набрала, — попросила Яна.
— А від піци хіба не поправляєшся? — запитала Рая.
Загалом, вона зрозуміла, що заважає, все робить не так, і пора їй забиратися геть.
Дочка не стала відмовляти, а зять одразу запропонував відвезти на вокзал.
Рая сумувала за чоловіком. Був би живий Коленька… Навіщо він так рано пішов, залишив її одну?
Поговорити ні з ким. Хто буде за нею доглядати, якщо, не дай Боже, звичайно, вона захворіє?
Раніше в’язала і вишивала, а тепер зір погіршився, від напруги лише голова боліла. А що ще робити на пенсії? Пироги пекти? А хто їх їстиме?
Одна подруга пішла у засвіти слідом за чоловіком, а в іншої онуків цілий будинок, не до Раї їй…
… Були останні теплі дні бабиного літа. День видався сонячним, хоч і прохолодним. Золотисте листя шаруділо під ногами.
Рая склала в пакет засохлий хліб і вийшла прогулятися в парк. Сівши на вільну лавку, вона кришила хліб і годувала голубів. Незабаром перед лавкою зібралася ціла зграя, навіть горобці злетілися.
Рая дивилася на них і думала про свою нещасну долю. Що молодість швидкоплинна, а життя крихке, ось уже й старість підкрадається.
Вона сподівалася зустріти старість з чоловіком, жити, оберігаючи одне одного. Та його не стало, а дітям з онуками вона не потрібна…
— Дивись, злетілися, — сказав хтось поруч.
На іншому кінці лавки сидів чоловік. Рая так замислилася, що й не помітила, коли він з’явився. Доглянутий, приблизно її віку або трохи старший.
— Я вас часто бачу в парку, — раптом сказав він.
Рая не впізнала його. Втім, вона ні на кого не звертала уваги, коли прогулювалася, думаючи про своє.
— Я теж один. Дружина пішла на той світ вісім років тому, а я все не можу звикнути, зітхнув чоловік.
«Немов прочитав мої думки», — подумала Рая. Вона придивилася до нього. Одягнений акуратно, стрілки на штанах відпрасовані, чисто поголений.
— Люблю осінь. Добре сьогодні. Останні теплі дні. Зарядять дощі, швидко вся краса облетить, — сказав чоловік, підставляючи обличчя сонячним променям.
— А вам хтось допомагає? Просто ви так акуратно одягнені, — запитала Рая.
— Як дружини не стало, довелося всьому навчитися. Не така вже й хитра справа.
У сина сім’я, невістці вистачає турбот з дітьми. Думаєте, раз чоловік, то і до життя не пристосований? Мене Борис звати.
Дивіться, які горобці спритні. Нічого не бояться. З-під носа у голубів крихти тягають. А вас як величати? — після недовгої паузи запитав він.
— Рая.
— Гарне ім’я, рідкісне. А мою дружину Гертрудою звали, на честь прабабусі. А ходімо в кіно? Прохолодно стає.
Сонце сховалося за набіглі хмари і відразу похолодало. Рая хотіла відмовитися, але повертатися в порожню квартиру не хотілося.
— А на який фільм? — запитала вона.
— А яка різниця? — посміхнувся Борис.
Дійсно. Коли вона була в кіно востаннє? І не пригадати. Рая погодилася.
Кінотеатр змінився до невпізнання. Крісла були зручними і м’якими, екран величезним, а звуки гучними.
Але фільм сподобався. Коли вони вийшли з кінотеатру, вже стемніло і помітно похолодало.
— А може, в кафе, по чашці чаю вип’ємо, зігріємося? — запропонував Борис.
Рая відмовилася.
— Розумію. Іншим разом? — з надією запитав Борис.
Рая уявила, як увійде в порожню квартиру…
— Ходімо краще до мене. Я тут недалеко живу. Напою вас чаєм з млинцями.
— А це зручно? — поцікавився Борис.
— А чому ні? Ви ж не поспішаєте додому? Захотілося млинців, напекла, а їсти нікому.
Біля будинку Рая запізно подумала, що сусіди можуть їх побачити. Але у дворі вже нікого не було.
— Затишно у вас. Чоловік? — побачивши на стіні портрет у рамці, запитав Борис.
— Так. Його не стало від онкології.
Рая хотіла поскаржитися на дочку і онуків, що рідко приїжджають, але не стала. Хоча і так зрозуміло, що вона живе одна.
Жінка заварила свіжий чай, підігріла млинці, виставила на стіл варення у вазочці. Борис їв і хвалив.
— У вас багато книг. Помітив і медичні. Ви лікар? — запитав він після чаю.
— Ні. Я вчитель біології. З дитинства мріяла стати лікарем, але мама рано пішла з життя, потрібно було на щось жити.
Вступила на вечірнє відділення біологічного факультету і працювала. Потім вийшла заміж, народила. Мрія так і залишилася мрією, — зітхнула Рая.
— А я колишній військовий. Можна? — він підійшов до полиць і почав розглядати корінці, брати в руки книги, гортати.
Виявляється, він багато з них читав.
— Дуже вам дякую. Ви рідкісна жінка. Так просто запросили в гості незнайомого чоловіка.
— Ви ж не збиралися мене грабувати? — насторожилася Рая.
— Боже борони. Мені час. Завтра підете гуляти? Тоді зустрінемося в парку.
З тих пір вони почали гуляти разом. Просто втомилися від самотності, скучили за спілкуванням, розмовами.
Якось увечері зателефонувала дочка.
— Мамо, як ти?
— Все добре. Гуляю, навіть в кіно ходила пару разів, — поділилася Рая.
— Одна?
— Ні. Хіба в кіно ходять поодинці? Зі знайомим.
— Мамо, ти що, зустрічаєшся з чоловіком? — злякалася дочка.
— Ні, звичайно. Ми просто гуляємо в парку.
— Ти будь обережнішою там. Шахраїв розвелося багато. Може, до нас приїдеш?
— Навіщо? Не хочу вам заважати. Краще ви до мене приїжджайте.
— Не смій ні з ким зходитися, чуєш? Твій знайомий вдівець? Дружину в труну вогнав, а сам знайшов прислугу з квартирою у твоїй особі?
Може, він за квартирою полює? Змусить переписати тебе квартиру на нього і вижене тебе, — затараторила дочка.
— Ну що ти таке говориш? Ще скажи, що я в маразм впала, — образилася Рая.
— А що я повинна думати? Скільки шахраїв розвелося? Про тітку Валю із сусіднього будинку пам’ятаєш?
— Як ти можеш так думати так про людину, яку ніколи не бачила? Не очікувала від тебе.
Я тобі нічого не забороняла, чому ти втручаєшся в моє життя? Скоро у онуків канікули, нехай до мене приїжджають…
Загалом, мало не посварилися. Закінчили розмову незадоволені одна одною.
Осінь остаточно вступила в свої права. Гуляти в парку стало холодно. І Борис запросив Раю до себе на дачу. Потрібно прибрати листя на ділянці, перевірити будинок.
— Будинок великий, з каміном. Природа красива. Після втрати дружини я там рідко буваю.
І Рая погодилася. Будинок сподобався, а з каміном взагалі було дуже затишно і тепло.
Борис згрібав граблями листя перед будинком, а Рая готувала обід, коли біля паркану зупинився позашляховик.
Борис зрадів гостю, і Рая здогадалася, що це його син.
Рая поставила на плитку чайник, почала накривати на стіл до обіду. А коли виглянула у вікно, то побачила, що розмова батька з сином набула недружнього характеру…
Вони кричали один на одного, розмахували руками. Вона вирішила втрутитися і вийшла на ганок.
— Добрий день. Може, зайдете в будинок? — привітно посміхнулася вона.
— Вона вже в нашому домі господарює? Тату, ти що, зовсім здурів на старості років? Навіщо ти її сюди привіз? — закричав син.
Син Бориса обзивав Раю шахрайкою, мисливицею за багатими вдівцями, яка вирішила прибрати його батька з будинком і квартирою до рук.
Він навіть хотів кинутися на Раю, погрожуючи викинути її з дому. Невідомо, чим би все це закінчилося, якби не Борис.
Він раптом схопився за груди і почав осідати на землю. Рая побігла з ганку і встигла підтримати його.
— Заберіть руки від мого батька! — закричав його син.
— Краще допоможіть відвести його в будинок і викличте «швидку», — відповіла Рая.
— Дивись, як командуєш… — Але підійшовши до батька, чоловік помітив гримасу болю на блідому обличчі батька.
— «Швидка» сюди довго їхатиме. Допоможи його в машину посадити. Я сам його відвезу до лікарні.
Вони поклали Бориса на заднє сидіння. Але коли Рая хотіла теж сісти спереду і поїхати з ними, син Бориса зачинив перед нею дверцята, сів у машину і рвонув геть.
Рая не знала, що робити. Вона повернулася до будинку, все вимкнула, зачинила його і пішла на автобусну зупинку.
Почав накрапувати дощ. Вона встигла змерзнути, поки чекала на автобус.
Квартира зустріла настороженою тишею. Чоловік дивився осудливо з портрета в рамці.
— Вибач, Коля. Але мені так самотньо без тебе. — Рая постояла перед портретом чоловіка, потім пішла на кухню.
Коли вона зігрілася гарячим чаєм, почала обдзвонювати лікарні. Знайшла Бориса в одній з них. Він лежав у реанімації з інфарктом.
Наступного дня вона вирішила його відвідати і в лікарні зіткнулася з його сином.
— Що ви тут робите? Вирішили добити батька? Нічого у вас не вийде з квартирою.
Як відчував, що знайдеться аферистка, яка спробує обдурити батька, змусив його написати заповіт.
Так що даремно сподівалися, нічого у вас не вийде. Ідіть геть, або я викличу поліцію, — різко сказав син Бориса.
На них вже почали звертати увагу. І Рая пішла, так і не побачивши Бориса.
Сльози лилися градом, Раю трясло, вона не пам’ятала, як дісталася додому.
Наступного дня вона знову пішла до лікарні. Набрехала, що вона дружина. Їй повідомили, що на світанку Бориса не стало…
На похорон вона не пішла. Боялася, що син знову почне звинувачувати її і обзивати. Слухати всю цю маячню у неї не було ні бажання, ні сил.
Ось так буває, не встигли зустрітися дві самотні душі, дві споріднені душі, покинуті всіма, як їх наздогнала розлука. Знову Рая залишилася одна.
А через тиждень зателефонувала дочка і сказала, що скоро приїде.
— Що сталося? — занепокоїлася Рая.
Вона ще не оговталася від втрати Бориса і чекала лише поганих новин. Але дочка не стала по телефону нічого говорити.
Через день вона дійсно приїхала з дітьми і з речами. Нічого не пояснила, сказала тільки, що поживуть у неї.
— Мама з татом розлучаються, — сказала Яна.
— Але чому? — здивувалася Рая.
— А у батька інша жінка, — додав Ярослав.
Дочка плакала цілими днями, а притихлі онуки не відходили від Раї, забувши про планшети і телефони.
Рая раділа турботам і клопотам, які так несподівано звалилися на неї, спілкуванню з онуками. Вона знову не самотня, знову потрібна їм.
Ось тільки чи надовго?
