Іра блукала супермаркетом, складаючи в візок продукти. У руці вона тримала список, який склала ще на роботі.
Підійшовши до каси, вона набрала номер чоловіка:
— Ігор, ти зможеш зустріти мене біля під’їзду?
— Взагалі-то я ще на роботі, — відповів чоловік, — я зайнятий, давай пізніше зателефонуй мені, я зайнятий.
На годиннику була майже дев’ята вечора, тому Ірині було незрозуміло, коли саме «пізніше» їй пропонував зателефонувати чоловік.
Ігор, як і вона сама, працював до шостої вечора, але останнім часом став затримуватися на роботі.
Пояснення чоловіка було простим: в компанії відбувалася реорганізація, а він, як керівник юридичного відділу, повинен був тримати процес під контролем.
Розмова ще тривала. Вона продовжила:
— А ти хіба ще не збираєшся додому? — поцікавилася дружина, хоча вже заздалегідь припускала, що саме їй відповість чоловік.
— Я б давно вже пішов, але залишаються справи. Їдь додому і лягай спати, мене не чекай.
Сказав це і відключився.
Взявши три важкі пакети в руки, Ірина побрела до виходу, озираючись по сторонах.
У такі моменти вона чітко бачила, скільки навколо було сімейних пар, які всі разом, дружно, дехто і сміючись, йшли до виходу, і обов’язково чоловік ніс у руках важкі пакети, а жінка йшла поруч, тримаючи за руку дитину.
Іра напружила пам’ять, намагаючись згадати, коли вони ось так само з Ігорем разом ходили за продуктами, але, як не намагалася, згадати не могла.
Напевно, це було ще перед його днем народженням, у березні, а тепер на вулиці був уже жовтень.
Поклавши пакети в багажник, вона завела машину і рушила з місця.
Страшенно хотілося спати, але потрібно було готувати вечерю для себе, чоловіка і двох дітей, які напевно після повернення зі школи тільки хапали щось для перекусу.
Однак, увійшовши в квартиру, вона не побачила синів, які вибігали в передпокій і зазвичай чекали її ввечері, а потім закидали питаннями про те, що буде на вечерю.
Зате з кухні з’явилася мама Ігоря, і Ірина мимоволі напружилась.
Раїса Іванівна жила через два будинки, але бувала в будинку свого сина дуже рідко.
Іра завжди дивувалася тому, наскільки мати її чоловіка була далека від їхньої родини.
Онуками вона особливо не цікавилася, та й у вихованні самого Ігоря теж особливої участі не брала.
Раїса Іванівна, в минулому театральна актриса, а нині звичайна пенсіонерка, колись була зайнята виключно власною кар’єрою.
Вона обожнювала виступати, їздила з гастролями по всій країні, а вихованням сина займався її чоловік.
Анатолія Борисовича не стало трохи більше двох років тому, і тоді вона занудьгувала і стала частіше бувати в будинку свого єдиного сина.
— Раїса Іванівна, ви у нас? — з подивом запитала Ірина, складаючи пакети з продуктами на тумбочці в передпокої. — А хлопчики де?
— Я їх нагодувала, уроки з ними зробила, спати їх вже відправила. На годиннику вже ж десята, а завтра о восьмій до школи. А ти чому так пізно?
Ірина була здивована: коли таке ще бувало, щоб свекруха самостійно прийшла до них додому, приготувала вечерю, зробила уроки з онуками, та ще й спати їх відправила?
Вона ніяк не могла пригадати, щоб Раїса Іванівна в її домі взагалі щось робила, крім як критикувала господиню і скаржилася на здоров’я.
— У мене квартальний звіт, — відповіла Іра, — ви могли б попередити мене про те, що прийдете. Я б продукти не тягла.
— Вибач, — сказала свекруха, і жінка ще більше здивувалася.
Слів вибачень від Раїси Іванівни вона ніколи раніше не чула.
Стосунки зі свекрухою в Іри взагалі були не безхмарними. Колись давно, коли вони ще тільки зустрічалися з Ігорем, а він наважився познайомити свою кохану зі своїми батьками, Раїса
Іванівна не приховувала свого зневажливого ставлення до молодої дівчини, яка приїхала з глибинки, щоб підкорювати велике місто.
Згодом, коли Ігор дав зрозуміти матері, що він закоханий і має намір одружитися з Ірою, Раїса Іванівна трохи заспокоїлася і послабила хватку, а до цього Іна відчувала, наскільки сильно мати коханого її недолюблювала.
Навіть народження двох хлопчиків не поліпшило взаємин між свекрухою і невісткою, Раїса Іванівна не особливо любила Ірину, до онуків була байдужа, спілкувалася виключно з Ігорем, і то лише по справі.
А тут раптом сама прийшла, сама приготувала вечерю, сама вклала дітей, та ще й уроки з ними зробила!
Йдучи до себе додому, Раїса Іванівна раптом зупинилася на порозі і уважно подивилася на свою невістку:
— Якщо раптом тобі знадобиться допомога, дзвони мені.
Ірина машинально кивнула, а сама навіть не замислилася над тим, яка допомога могла їй знадобитися від матері чоловіка.
Скільки раніше Іра не просила Раїсу Іванівну допомогти їй, наприклад, забрати дітей з дитячого садка, посидіти з онуками у вихідні або просто позичити грошей, від свекрухи завжди надходила виключно відмова.
Після відходу свекрухи, Ірина довго стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Чомусь їй було сумно і самотньо, навіть незважаючи на те, що у неї була повна сім’я, налагоджене життя, улюблена робота і свій будинок.
Останнім часом щось було не так. Не те, що раніше, немов щось зникло, але ось що саме, Ірина поки до кінця не розуміла.
Все стало на свої місця через кілька днів…
Ігор якраз був у ванній, а Ірина наводила порядок у кімнаті, коли його телефон задзвонив.
На екрані висвітилося ім’я його старого приятеля, а Ірина зняла трубку, щоб попередити того про те, що Ігор був зайнятий і передзвонить пізніше.
— Привіт, коханий! — у слухавці пролунав жіночий голос…
— Ти як? Вже збираєшся? Я чекаю на тебе з нетерпінням, вже замовила суші і купила фрукти. Ігоре? Ау!
Іра тримала в руці трубку, так і не промовивши ні слова.
Так, її чоловік дійсно збирався, але він збирався на роботу, а не на побачення з якоюсь незнайомкою, яка вже встигла замовити суші і купити фрукти.
Вийшовши з ванної, обмотаний рушником, Ігор завмер, побачивши обличчя дружини.
Іра так і тримала в руці його телефон, хоча зв’язок давно перервався, і після цього «Артем» дзвонив ще кілька разів.
— Ти не йдеш на роботу, так? — запитала Ірина занімілими губами, а потім побачила, як перекосилося обличчя чоловіка.
— Навіщо ти чіпала мій телефон? — запитав він роздратовано. — Хто мені дзвонив?
— Тобі дзвонив Артем, — відповіла Іра, — тільки голос у нього був жіночий і чекає він тебе не на роботі.
Тепер Ігор зблід.
Вихопив з рук дружини телефон, мовчки зібрався і пішов.
Ні слова пояснення, ні однієї спроби якось виправдати себе, навіть найдурнішої фрази «я все можу пояснити» від нього не прозвучало.
Тієї ночі чоловік не повернувся додому, а Іра просиділа на кухні, дивлячись в екран маленького телевізора, що висів над холодильником.
Нічого не хотілося робити, а всередині була зловісна порожнеча.
Ігор повернувся додому вранці такий же злий, яким пішов напередодні.
— Ти все знаєш тепер, — сказав він, — а я більше не хочу нічого приховувати. Я тебе ніколи не кохав, просто ти підвернулася мені під руку, коли я розлучився з Лесею. Тепер ми знову разом, я кохаю її, хочу бути з нею. Нам потрібно розлучитися.
Ірина криво посміхнулася. Ще сім років тому Ігор клявся їй у коханні, розмальовуючи в фарбах їхнє спільне майбутнє, а тепер раптом, як з’ясувалося, він ніколи її не кохав, а використовував, щоб заткнути дірку в душі.
Так і сказав, мовляв, кохав завжди одну, а з тобою був тому, що потрібно було полегшити страждання.
— Тобі потрібно переїхати, може в батьківську квартиру, — сказав він, — тобі і хлопчикам. Я буду платити аліменти, але жити ти будеш у своїй квартирі, а це моя нерухомість.
Іра ошелешилася, почувши рішення свого чоловіка, яке він приймав самотужки, навіть не поговоривши з нею.
— Ти пропонуєш мені переїхати в однокімнатну квартиру з двома дітьми? — перепитала вона, вирішивши, що, можливо, не почула правильно. — А ти будеш жити в цій трійці зі своєю Лесею?
— Саме так, — він кивнув, — ця квартира була куплена моєю матір’ю, до тебе не має ніякого відношення. У тебе є своя, там і будеш жити з дітьми. Зверни увагу на те, що я не відмовляюся допомагати тобі і дітям фінансово, але ця квартира не твоя.
Якби йшлося тільки про неї одну, Ірина не стала б боротися і пішла б з гордо піднятою головою.
Але тут були замішані діти, їхній комфорт і налагоджене життя. Школа знаходилася за два кроки від цієї квартири, а з того місця, куди Ігор наполегливо випроваджував свою дружину і дітей, хлопчикам потрібно було добиратися до школи більше ніж півтори години.
— Чому ти не думаєш про дітей? — запитала Іра. — Чому ти думаєш тільки про себе?
— Вони хлопці, нехай звикають до труднощів, — відповів Ігор, — тебе ніхто не змушував брати трубку і відповідати на дзвінок. Жила б і далі, нічого не знаючи, а коли хлопцям виповнилося б вісімнадцять, я б щось вирішив. Але ні, ти полізла до телефону, сунула ніс туди, куди сунути його тобі не потрібно було!
Сперечатися з Ігорем було марно, тому що квартира і справді не мала відношення до Іри.
Та однушка, яку вона оформила років тому, дійсно належала їй, так було прописано в заповіті. А трикімнатна квартира, в якій тепер жила сім’я, була записана на свекруху.
Ігор спеціально так зробив, щоб у майбутньому не ділити цю нерухомість зі своєю дружиною.
— Не смій з ним розлучатися! — кричала тітка Ірини в трубку, коли вона зателефонувала їй, щоб розповісти про вчинок її чоловіка. — Залишишся з дітьми на вулиці!
— І що ти пропонуєш мені робити? — ледь стримуючи сльози, запитала Ірина у тітки.
— Падай на коліна, благай, щоб він не виставляв тебе з дітьми за поріг. Закривай далі очі на його особисте життя, терпи заради дітей!
— Тьотю! Так не піде. Я поважаю себе, я так не зможу, — заперечила Ірина.
— Я ще раз тобі кажу: думай про дітей, а не про себе! Поважає вона себе, бачите! Раніше потрібно було думати і за чоловіком краще доглядати.
Ні, Ірина не могла і не хотіла слідувати тому, що говорила їй тітка, найрідніша людина. Повзати на колінах за чоловіком, який готовтий виставити на вулицю власних дітей, вона не бажала за жодних обставин.
Повернувшись додому ввечері після важкої розмови з тіткою, підтримки від якої очікувати не доводилося, Ірина побачила в передпокої дві валізи.
Вона застигла, усвідомлюючи, що її чоловік сам зібрав за неї речі, а тепер не міг дочекатися, коли вона забереться з його квартири разом з дітьми.
Знесилена, присівши на лавку, що стояла біля входу, Іра розплакалася.
— Що з тобою, Ірочко? — до неї підбігла свекруха, обійняла за плечі.
— Він вигнав мене! — Ірина викрикувала кожне слово, закриваючи голову руками. — Ваш син вигнав мене і дітей. Ви все життя піклувалися про нього, виправдовували його, захищали. А хто захистить мене і дітей?
— Я захищу, Ірочко! — Раїса Іванівна схопила Ірину за руки, заглянула їй в обличчя. — Я захищу!
— Але як? Що ви можете зробити?
— Для початку я вже зробила дещо, — свекруха раптом посміхнулася, — зібрала речі Ігоря.
Ірина нерозуміюче дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам.
— Раїсо Іванівно, ви зробила що?
— Це речі Ігоря, які він забере сьогодні, — діловито відповіла свекруха, — а потім нехай їде до своєї Люсі чи як її там звати…
— Леся, — Ірина шмигнула носом, — але як же так? Він сказав мені, щоб я переїжджала з дітьми. Там ще люди живуть, які її знімають, нам навіть нікуди перебратися тимчасово.
— Ви нікуди не переїжджаєте, — відповіла свекруха, — квартира записана на мене, значить, я тут господиня. І я вирішила, що в цьому будинку будуть жити мої онуки і їхня мати. Крапка.
— А Ігор в курсі?
Раїса Іванівна впевнено кивнула:
— В курсі. Він у шоці, незадоволений і злий, але мене це вже мало хвилює. Я не дозволю своєму синові поводитися по-свинськи. Нехай зі своїм життям робить все, що йому заманеться, а з життям своїх онуків я йому грати не дозволю. Ірочка, переодягайся. І перестань плакати, я тебе заклинаю!
Іра мовчки зняла пальто, потім чобітки, пройшла в кухню. Посередині столу стояв пиріг, який спекла Раїса Іванівна.
— Ти поклич хлопців з вулиці, досить їм гуляти, а я поки чайник поставлю. І коли прийде Ігор, дозволь мені з ним поспілкуватися, тобі поки краще з ним не контактувати.
Ірина кивнула, приходячи до тями.
Вперше за довгий час вона відчула себе впевнено, ніби в руки потопаючому, який не сподівався на порятунок, потрапив рятувальний круг.
