Раїса вийшла з кімнати, де лежав її напівпаралізований чоловік, і схопилася за дверний косяк.
«Краще б тебе не стало відразу, ніж це все…» — знову подумала вона мимоволі, як думала і в перший день, і в наступні, ховаючись під будь-якими приводами від нещастя, не відвідуючи Петра.
Все сталося у Івано-Франківську, де жили його батьки, а самі вони були зі Львова, і тільки через півтора місяці Раїса приїхала до нього.
Вона тихо закрила двері, за якими залишався лежати нерухомий Петро, і зупинилася, не розуміючи, куди йти, впала в короткий ступор.
Її обличчя було блідіше за простирадло. Відновивши дихання, Раїса швидко поглянула на свекруху.
Але жінка не змогла витримати цей войовничий, гострий погляд. Її вії здригнулися, губи затремтіли.
— Він мене не впізнає. Не впізнає, розумієте? — голос її зрадив, вона ковтнула, сказала вбік: — він залишиться таким назавжди? Я не можу бачити його таким…
Надія Ігорівна, свекруха, стала кам’яною. Як мати, вона горою стояла за сина — незламною, багатотонною горою.
Навіть ноги її останній місяць були налиті свинцем: аби тільки встояти, аби тільки вийти з боротьби з хворобою не переможеними. Вона холодно відповіла чорнявій, яскравій Раїсі:
— Реабілітація потрібна, це довго. Що ж ти хотіла після реанімації і двох операцій? Я руки до м’яса зітру, але сина поставлю на ноги.
«Тобі він таким не потрібен, ми вже зрозуміли з поведінки, — продовжила вона вже подумки, — як здоровим був, так Петенька, а як біда прийшла, то і тарілки з супом від тебе не дочекалися.
А скільки ми для тебе зробили… А скільки він… Ой!.. Ось вони, сучасні стосунки — разом тільки поки в здоров’ї».
Бувають ситуації, коли людина мовчить, тільки дивиться. Але дивиться так виразно і пронизливо, що ви точно знаєте, про що вона думає.
Так і Раїса в кінці розгубилася під поглядом свекрухи — відчула осуд жінки і материнський біль.
— Я піду… Мама з Полінкою чекають на мене, до них їхати дві з половиною години на автобусі. Ви тут самі, я бачу…
Протиснувшись повз свекруху, Раїса навпомацьки, пальцями ніг, відшукала свої балетки — очі нічого не бачили, фокус розбігався.
Незграбно поправила задники, плащ накинула на одне плече і взялася за ручку дверей.
— Сумку не забудь, — кивнула Надія Ігорівна.
— Ой, так… — обернулася Раїса і вихопила сумочку так різко, ніби її утримував злодій, — ну, я пішла?
— Іди. Мені що, — відповіла свекруха.
— Ну, до побачення…
Поки спускалася з четвертого поверху, здавалося, що спину її продовжує свердлити погляд Надії Ігорівни: вкрай презирливий, ворожий, різко чужий.
Але вона виринула з під’їзду і видихнула — відразу стало легше дихати.
Сонце світить, пташки співають, на майданчику граються діти, автомобіль виїжджає задом з парковки… Життя триває.
І її життя триває. Хіба вона зобов’язана покласти своє молоде, повне сил життя на вівтар служіння інваліду-чоловікові?
Легко давати клятви про те, що ви будете разом і в хворобі, і в здоров’ї, стоячи біля вівтаря в білій сукні. Хто думає про хвороби на весіллі?
Та й то, дивлячись яка хвороба — одна справа застуда або перелом ноги, а коли людина стає овочем і всі чекають від тебе небачених жертв…
Якийсь час вона йшла безцільно, проходила повз зупинки, перестрибувала квітневу сльоту і дивувалася, який теплий квітень видався цього року.
Трохи більше місяця тому все було занесено снігом, дочка каталася на «ватрушці» з пагорба.
А нині зійшов сніг і вода швидко вбирається в землю, тільки тротуари місцями блищать, де вибоїни.
Як не намагалася вона відігнати образ чоловіка, не виходило. Чи помітив він її взагалі?
В очах порожнеча, ніякого усвідомлення дійсності. Череп після трепанації весь у бинтах. Права рука і ноги нерухомі, він якось невпопад ворушив тільки лівою кистю.
Може хотів, щоб Раїса взяла його за руку? Вона взяла і стала питати, але він дивився крізь неї відсторонено, а потім закочував очі до стелі, немов намагався хоч щось згадати.
Його загострений ніс, його щоки, запалі, як у всіх тяжко хворих, і якийсь специфічний запах ліків і нерухомого тіла.
Шкіра сіра з щетиною і стирчащі кісточки схудлих пальців. Раїса відчула
огиду, їй стало погано, душно, захотілося скоріше втекти.
І того дня вона втекла до матері в село без особливого почуття провини. Вона на таке не підписувалася!
Чоловік — це той, хто заробляє, забезпечує сім’ю, робить життя жінки комфортним, а не той, хто висить вантажем на шиї, не працює.
Чоловік не повинен бути інвалідом, який потребує догляду. Так, він не винен, що так сталося, але й Раїсі не посміхалася доля: все на собі тягнути.
І працювати (адже доведеться працювати!), і доглядальницею бути, і дочку ростити. А як все починалося…
…Познайомилися вони на озері: Петя відпочивав у наметах з друзями, а Раїса була місцевою, із селища, прийшла туди купатися з матір’ю.
Яскрава брюнетка з нетиповими для слов’ян рисами відразу привернула увагу Петра. Згодом з’ясувалося, що батько Раїси був вірменином.
По орендованих квартирах молоді тягалися недовго — підвернулася дуже вигідна пропозиція у Львові
Квартира, вбита в лахміття після непутящих власників, і батьки Петра купили її для сина перед весіллям.
Петро не був сильно прив’язаний до роботи за місцем проживання, він займався перевезеннями вантажів, тому проблем із переїздом не виникло.
Так і жили: Петро мотався по нескінченних роз’їздах, а Раїса, поки не була ще з дитиною під серцем, раз на три дні працювала «дівчинкою».
Тобто була однією з тих дівчат, які сидять цілий день в якійсь будочці біля торгового центру, де продаються чохли для телефонів, різні аксесуари або біжутерія, парфуми на розлив та інше.
Її змінювали студентки, які прагнули заробити хоч якусь копієчку, та й працювалося там не пильно, не суєтно — можна і почитати щось, і конспекти зробити.
Але Раїса не читала і взагалі нічого, крім мазання губ, милування собою в дзеркальці і «залипання» в телефоні, не робила.
Її освіта обмежувалася одинадцятьма класами школи — серед жінок в їхній родині не було прийнято здобувати професію.
Жінка, на думку батька, взагалі не повинна працювати, це обов’язок чоловіка.
Декрет звільнив Раїсу від необхідності зображати хоч якусь діяльність. Навіть коли дитині виповнилося п’ять років, вона продовжувала прикриватися материнським обов’язком.
Хоча Петро на неї і не тиснув, прийнявши як даність філософію коханої дружини і її родини. Просто працював більше. А потім ще більше.
— Петя, заїжджай до нас, перепочинь пару днів, — просила, турбуючись, мати.
— Через кілька днів, мамо, ось ще один вантаж довезу…
Виїжджав Петя і в сніг, і в дощ, і в мороз страшний. Якщо зовсім заметало, зупинявся і спав на стоянках. І знову в дорогу.
Зупиниться, бувало, на відпочинок, помилується здалеку водоймами, природою, снігом обітре обличчя. Постоїть, послухає, як відбивається від льоду його вигук, і знову за кермо.
А Раїса в цей час живе приспівуючи: гроші є, дочка відправлена в село до бабусі, на свіже повітря, свекри без кінця передають м’ясні консерви (батько Петра продовжував працювати на консервному заводі і, як співробітник, купував для себе продукцію за собівартістю).
Хороші консерви, якісні. Завдяки їм Раїса забула, як готувати м’ясо. А навіщо? Відкрила баночку і в спагетті її, або в пюре, або взагалі просто так ложкою їла, якщо зовсім лінь.
А свекри і раді висилати, щоб допомогти молодим — вони й не здогадувалися, що тим самим ще більше розлінили Раїсу.
Та якби вона сама їх їла все! Якби використовувала в господарстві ті речі, які їй дарувала свекруха!
Більша половина добра завжди передавалася матері в село. Що б не подарувала їй свекруха, що б чоловік не привіз з дороги — все туди, до матусі, їй потрібніше, там сім’я велика, небагата.
Каструлі, ложки, ополоники, пледи, постільна білизна, другий телевізор — все для мами і тата, а самі вони нічого, переб’ються, їм багато не треба.
— Раїса, вибач мені, звичайно… — говорила, дивуючись, свекруха, — але я хочу пояснити тобі, чому у нас все є, а у вас нічого досі. Вважай квартира гола.
Тому що я, на відміну від тебе, все берегла і нікому не роздавала, тому і зберігаються у мене досі і фамільні цінності, і золоті сережки прабабусі, і подушки з ковдрами та постільною білизною.
І взагалі навалом у нас всієї-всієї цієї, здавалося б, дрібнички домашньої… А життя, воно з дрібниць і складається. Так і наживали ми потихеньку нерухомість, дачу, дві машини…
Ось тому і їздимо відпочивати щороку. І обоє працюємо. А ти все мамі та мамі відвозиш.
На жаль, жодні слова Надії Ігорівни, чужої жінки, не доходили до Раїси. Як відвозила вона все до мами, так і продовжувала відвозити під приводом того, що треба відвідати дитину.
А як та дитина росла! Дівчинка зовсім нерозвинена, до чотирьох років ні слова не говорила, в дитячий садок не ходила, дітей інших, поза сім’єю, толком не бачила. У п’ять років тільки мукати почала.
Свекруха плакала — не давала їй Раїса онуку. Тільки влітку на місяць, і ось що встигала свекруха за місяць літа дати дівчинці, чого навчити, що показати, розвинути в дитині хоч якусь сторону, то і залишалося при дівчинці.
Тієї зими, коли з Петром сталася біда, він за щасливим збігом обставин був на західній — по дорозі заїхав до батьків на день відпочити.
Був кінець лютого, і Петро вирішив сходити з давньою подругою та її сином на гірку, щоб хлопчик покатався на ватрушці.
Петя сам затягував ватрушку на гірку, хлопчик ще малий, всього чотири роки. В один момент Петя нахилився за ватрушкою.
І прострілила йому в голову різкий, пекучий, пекельний біль, немов розлився окріп всередині черепної коробки.
Петя скрикнув, похитнувся, схопився було за голову… і втратив свідомість, до того це був сильний і раптовий біль.
Треба сказати, що раніше у Петра бували епізоди затяжних головних болів, але ніякі обстеження не знаходили причин.
А ось зараз у нього стався розрив аневризми. Стан вкрай важкий. Батько і мати примчали до лікарні слідом за швидкою допомогою.
Цілий місяць вони боролися за життя сина, залишали лікарню тільки на ніч і то не завжди, зняли кімнату впритул до медустанови.
З ранку до ночі перебували вони поруч із сином, забувши про роботу, їжу, про все…
Адже Петро міг піти з життя в будь-який момент, стан постійно нестабільний. Вони дошкуляли лікарям, бігли на будь-який поклик купувати щось, дізнаватися, домовлятися, підтримували один одного, молилися за сина…
Вони повинні бути поруч, якщо не дай Бог… Петро майже не приходив до тями, а якщо і приходив, то нікого не впізнавав.
Говорити не міг, нічого не розумів, його душа була в густому тумані, пам’ять стерлася, всі навички втратилися.
Незабаром після першої операції на мозку виявили у нього ще одну аневризму, яка теж загрожувала розірватися.
Другу операцію, молячись, пережили батьки. Розкрили Петру пів черепа, обіцяли, що як все заживе і він увійде в стійку ремісію, поставлять йому титанову пластину.
Але до цього ще далеко, Надія Ігорівна з чоловіком чергували в лікарні, боялися зайвий раз за поріг ступити.
Вони знали, що Раїса весь цей час у матері, тобто в цій же області, мовляв, терміново потрібно допомагати, а про чоловіка вона переживає, тільки приїхати ніяк не виходить.
— Раїса, ну приїжджай ти хоч раз, побудь у нашій квартирі, звари нам хоч супу, так супу хочеться, на одній сухом’ятці сидимо вже скільки, — просила її Надія Ігорівна.
— Добре, добре, приїду, от тільки звільнюся… — обіцяла Раїса.
Але обіцянки давати — це не справа робити.
Так вона жодного разу і не приїхала, поки Петро перебував у лікарні: то у Львові була, то у матері (в області) — ніколи.
І Надія Ігорівна ще в лікарні зрозуміла, що Раїса кине Петра. Це було ясно з тону голосу, з рідкісних дзвінків, та й взагалі, яка дружина буде сидіти, склавши руки, коли з чоловіком відбувається подібне?
Не минуло й двох тижнів, як Раїса почала прощупувати грунт:
— Він же у вас порядна людина, правда, Надія Ігорівна? — хвилюючись, муркотіла в трубку Раїса, — він же не стане подавати на мене на аліменти, як інвалід?
— А чому ти питаєш?
— Розлучитися хочу… Але він повинен розуміти, що у нас є дитина, я мушу її утримувати! І жити десь треба.
— Ось коли він прийде до тями, тоді й запитаєш, — холодно відповіла свекруха, — а з квартири тебе ніхто не виганяє, живи скільки хочеш.
Тільки за комуналку плати сама, тепер все сама. Нам і так важко зараз, я з роботи пішла, щоб за Петром доглядати і займатися його реабілітацією, а це теж чималі гроші. Я поставлю сина на ноги!
Але Раїса в це не вірила, бачила вона, на що перетворився Петя. Через те, що працювати вона не звикла і не хотіла, жити в місті стало важко. Вона переїхала назад у село, до батьків.
У батьків її навіть туалет був на вулиці, проста дірка в підлозі, але Раїсу це не збентежило — все краще, ніж ходити на роботу!
Надія Ігорівна героїчно взялася повертати здоров’я синові: логопеди, лікувальна фізкультура, масажі, нескінченні поїздки в реабілітаційні центри.
Через деякий час Петя якось став ходити, але як і раніше погано розмовляв, обличчя перекошувалося і він нічого не міг з цим вдіяти.
Як тільки вони виходили на вулицю, так обов’язково зустрічали якогось давнього знайомого, який знав Петю симпатичним, сильним, високим, здоровим, життєрадісним.
А Петру соромно, жахливо ніяково за те, що він тепер такий жалюгідний, перекошений, безпорадний.
За те, що око нервово сіпається, губи самі по собі розпливаються в розумово-відсталій посмішці.
Та й мало кого впізнавав він, пам’ять поверталася важко, немов у болоті потонула вона десь, і щоб спливло хоч щось, треба було добре напрягтися.
Помічала Надія Ігорівна, що сина почала підточувати депресія… Рік минув після трагедії.
Петя вже і розмовляв більш-менш, і ходив не настільки криво, міг до магазину сам дійти або до найближчого будинку, а якщо далі, то губився, заблукати міг, небезпечно його було відпускати одного.
І Надія Ігорівна за ним стежила, якщо бачила, що він впав у прострацію — підходила і відводила додому, пояснюючи орієнтири, як маленькому, нагадуючи елементарні речі.
Петя став іншим, не таким відкритим, похмурішав, не хотів виходити на вулицю, не хотів ганьбитися перед здоровими друзями.
Він думав, що якби почати життя заново, в іншому місті, там, де його ніхто не знає, то легше було б, а тут все на очах у інших.
І мати, яка добре відчувала сина, сказала:
— Петя, а давай переїдемо? Почнемо життя заново, з чистого аркуша.
— Ви готові на це заради мене? Все кинути?
— Ми на все готові заради тебе.
— Тільки спершу я повинен дещо зробити. Розлучитися. Мені нічого від Раїси не треба, нехай живе як знає, — сказав він уперто.
І вони почали готуватися до переїзду, зайнялися продажем нерухомості, але не своєї, а тієї, що була у Львові, і дачу ще продали.
Квартиру батьків вирішили залишити недоторканою, бо все одно потрібно буде приїжджати на реабілітацію, та й лікарі-фахівці, яким вони довіряли, були тільки в цьому місті. Хто знає, що може статися.
— Якщо треба буде, телефонуйте в будь-який час дня чи ночі, я завжди буду на зв’язку, — запевнив їх лікар, досить молодий ще, який пройшов з Петром через всі етапи лікування.
— Та ну що ви, ви про нас вже й забудете, не згадаєте хто це такий, — не погодилася Надія Ігорівна з посмішкою.
— Жартуєте? Ви думаєте, що таких, як Петя, багато у мене, з такою складною картиною хвороби і таким прогресом?
Одиниці! — заперечив лікар, — ти пам’ятаєш, Петя, яким ти приходив до мене? Нічого не міг сказати і слина по підборідді стікала?
А тепер? Хо-хо, — посміхнувся лікар і дружньо погладив по плечу пацієнта, — Тобі є чим пишатися, і мені теж є. Ми разом пройшли через це пекло.
Нове місто підбадьорило Петю, додало йому впевненості, життєлюбство почало повертатися.
Адже він любив життя! Адже він так його тепер цінував!
Минув ще рік і ніхто з боку, якщо не придивлятися, не міг би сказати, що Петя інвалід.
Ні, звичайно, він не цілком здоровий: хода уповільнена, щоб не видати себе, рука, буває, сама кудись поведеться. Але Петя не сумував і намагався виглядати як усі.
Дочку до себе брав час від часу, а Раїсу і бачити не міг, дитина передавалася від колишньої дружини до Надії Ігорівни, а потім вже до нього.
Складна робота тепер була не під силу Петру, але вдома, на шиї батьків, він сидіти не хотів.
Взяли його охоронцем в дитячий садок. Так і працює там тихо і спокійно, діти його обожнюють.
А Раїса? А вона, бачачи на фотографіях в соцмережах Петра і слухаючи від дочки, що тато добре себе почуває і навіть працює, все частіше стала дзвонити колишній свекрусі.
Натякати, що не проти б і повернутися. Надія Ігорівна — до Петі. Але Петя не хоче.
— Ні, мамо. Я довго не міг її розлюбити, але вона кинула мене в найкритичніший момент. Навіщо мені така дружина? Щоб бути зі мною, поки я здоровий?
Хіба такій людині можна щось довірити? — категорично відповідав він, — не хочу її більше і бачити. До того ж, я не самотній, є одна жінка… У дитячому садку зі мною працює.
— Ой!.. — радісно сплеснула руками Надія Ігорівна. — І яка вона?
— Хороша, добра, я їй все розповів, навіть шрами показував, думав, злякається.
А вона каже, що пройшла через подібне, доглядала за чоловіком після аварії, але він через два місяці пішов у засвіти, так і не прийшовши до тями.
— Ой, божечки!
— Приведу її до вас познайомитися, — сказав Петя, — тільки це… вона старша за мене трохи, на чотири роки, але це непомітно.
— Яка різниця, аби людина була хорошою! — поспішила погодитися мати.
— І дитина у неї…
— Та хоч двоє, Петенька, аби ти був щасливий, синку!
