Стоячи перед дверима своєї квартири, Леонід вагався, ніяк не наважуючись натиснути на кнопку дзвінка.
За той рік, що він прожив з іншою жінкою, чоловік так і не забув запаху рідного дому, майже відчутного тепла, яке він відчував тут всі роки сімейного життя.
Нарешті набравшись духу, він натиснув пальцем на сріблястий диск дзвінка… За дверима пролунала мелодійна трель.
Серце Леоніда гучно забилося десь під горлом, немов він щойно пробіг на час пару кіл по стадіону.
Рік тому він пішов некрасиво, по-злодійськи. І пішов би, залишивши тільки записку з банальним повідомленням: «Вибач, покохав іншу, йду».
Але Наталка того дня повернулася з роботи набагато раніше, ніж зазвичай, і застала чоловіка за збором речей.
Леонід намагався щось говорити, заїкався, збивався, натрапляючи очима на погляд Наталі, в якому читалося німе здивування, змішане з болем.
Вона тоді так і не сказала ні слова… А він, плюнувши на шмотки, рвонув блискавку сумки так, що собачка залишилася в руці, і вибіг за двері.
На кухонному столі залишилися лежати купюри — їй і дочкам на перший час…
…Одружилися Леонід і Наталя п’ятнадцять років тому. Кохання? Так, напевно, це було кохання.
Сімейне життя складалося відразу якось… гладко. Від бабусі Льоні дісталася непогана квартира, де й оселилися молодята. Через пару років у них народилася дочка.
Леонід працював — на хорошій посаді у великій компанії, Наталка займалася дитиною і домом. І паралельно вчилася заочно.
Потім вона отримала диплом логопеда — плюсом до вже наявного диплому вихователя. І влаштувалася на роботу в той самий садок, куди взяли і доньку.
А ще через кілька років у подружжя народилася друга дитина, теж дівчинка.
Всі знайомі вважали сім’ю Леоніда і Наталі ідеальною. Можливо, так воно і було. Ні сварок, ні серйозних розбіжностей між ними не траплялося.
Дружина була чудовою господинею, прекрасно готувала, встигала і порядок навести, і з дівчатками позайматися.
Та й чоловікові, якщо бути до кінця чесним, її уваги вистачало… Але чомусь Леонід занудьгував.
Два роки тому в його житті з’явилася Лінда. Звали дівчину, взагалі-то, Єлизаветою, але вона представлялася Ліндою і вимагала, щоб саме так її і називали.
Влаштувавшись в той самий відділ, де працював Леонід, вона відразу стала предметом підвищеної зацікавленості з боку всієї чоловічої частини колективу.
Відверто кажучи, Леонід спочатку особливої уваги на нову співробітницю не звертав.
Але під час чергового колективного виїзду на природу (керівництво вважало, що це прекрасний спосіб для згуртування, своєрідний тімбілдинг) Лінда опинилася в автобусі поруч.
Вони розговорилися… І — все… Закрутилося…
Статус коханки Лінду не влаштовував. І одного разу вона поставила умову: або — або.
Леонід, загалом, розлучатися не думав. Але натиск коханої був йому навіть приємний. І він зважився… Переїхав до Лінди.
Суд відбувся. Наталка на нього не прийшла. Суддя зачитав якийсь папірець, який підписала дружина.
Взаємних претензій у подружжя не було, діти за замовчуванням залишалися з Наталею. Так Леонід став вільним чоловіком.
Він вважав себе порядною людиною. Зі своєї, загалом, квартири виселяти колишню дружину і дочок не став.
Аліменти постійно переказував Наталі на картку. Але бачитися з дівчатками… не те щоб не хотів… Ні, він сумував за ними, просто не знав, що сказати і як виправдати себе.
Перші пів року спільне життя з Ліндою було захоплюючим. Вони повністю були зайняті одне одним.
Вечорами ходили в кафе або до друзів дівчини, вихідні проводили за містом — на дачі її батьків. Кохана Леоніда щосили готувалася до весілля.
Одного разу він, вигрібаючи сміття з контейнера у ванній, натрапив на… використаний тест, який чітко показував дві смужки. Дитина? У них з Ліндою буде дитина?
Ця думка одночасно порадувала і приголомшила Леоніда. Він чомусь абсолютно не міг уявити Лінду в ролі матері.
— Ти… готуєш мені сюрприз? — запитав він дівчину того ж вечора.
— Сюрприз? — грайливо відповіла вона питанням на питання. — Мій улюблений хлопчик хоче сюрприз? А який саме?
Я виконаю будь-яке твоє бажання, навіть якщо воно буде… максимально безсоромним! — пальчики Лінди легко пробігли по грудях Леоніда.
— Я не про це. Там… у ванній… Загалом, я знаю, що ти чекаєш дитину, Лінда, — вимовив він і обійняв кохану.
Вона відсторонилася:
— А, це… Ні, не бери до уваги. Я вже все вирішила.
— Вирішила? У якому сенсі? — здивувався Леонід.
— Ну що ти як маленький, чесне слово! — роздратовано сказала дівчина. — Ну яка може бути зараз дитина? У нас же весілля! Я не збираюся з животом до РАГСу йти!
Та й путівки у весільну подорож вже куплені. Мучитися токсикозом весь медовий місяць? Ні вже, це не для мене…
— Так ти…
— Так, ти все правильно зрозумів. Ніякої дитини більше немає! — з викликом відповіла Лінда.
Леонід мовчав. Він не міг повірити, що вона могла так вчинити з ним. З того дня у стосунках Леоніда і Лінди намітилася тріщина.
Він дивився на дівчину… іншим, тверезим поглядом. І бачив холодну, розважливу жінку, здатну переступити навіть через нього самого, якщо буде потрібно…
А ще він думав про ненароджену дитину і чомусь згадував… Наталку. У його першій родині все було інакше.
Наближення весілля більше не хвилювало чоловіка. І одного разу він зрозумів, що розлучення було помилкою. І все його життя з Ліндою — теж велика помилка.
Зрештою, зібравшись з духом, за місяць до весілля Леонід склав речі в ту саму сумку, з якою рік тому пішов зі своєї квартири, і під верески та прокльони Лінди зачинив за собою двері…
…Трель дзвінка повторювався знову і знову, але в квартирі було тихо. Леонід дістав ключі, які весь цей час лежали в портмоне.
Клацнув замок. Чоловік увійшов у передпокій, звичним рухом увімкнув світло.
У кімнатах було тихо. Він обійшов квартиру. Нікого. Схоже, тут вже давно ніхто не живе.
«Де Наталка? Де дівчатка?» — з тривогою думав Леонід, заглядаючи в порожні шафи.
Він вийшов на сходову клітку і подзвонив у квартиру навпроти. За дверима почулися шурхотливі кроки.
— Хто там? — незадоволено запитала сусідка Валентина Павлівна, яка жила тут все життя і дружила ще з бабусею Леоніда.
— Тітка Валя, це я, Леонід, — відповів чоловік, серце якого знову билося із шаленою швидкістю, несамовито ганяючи кров по жилах; кожен його удар віддавався в скронях.
Двері відчинилися. Літня жінка, витираючи руки об фартух, ахнула:
— Матінка моя! Льонька! Ти? Ти, що, повернувся?!
— Я, тітонько Валя. Так, повернувся… А ви не знаєте, де… мої?
— Давай, сусіде, заходь, нема чого на порозі стояти, — сказала жінка і відступила всередину передпокою, запрошуючи несподіваного гостя увійти; йому нічого не залишалося, як прийняти запрошення.
Сидячи на кухні у Валентини Павлівни, Леонід похмуро дивився на сусідку.
— А на що ти сподівався, коли пішов до молодої коханки? Що дружина тебе чекатиме? — говорила тітка Валя, влаштувавшись тут же за столом на старенькому табуреті. — Ні, Льончик.
Твоя Наталка поїхала і дівчаток забрала. Роботу знайшла в селищі в іншій області, і відразу поїхали. За квартиру за твою я плачу — Наталка мені гроші стабільно переказує, тому тут повний порядок, не бійся.
Жінка помовчала, потім продовжила:
— Була б моя воля, Льончик, так би й натовкла я тобі… І чого не вистачало?.. Дітей кинув, дружину проміняв на якусь… прости Господи! А тепер чого, назад прийшов? Чи не склалося з молодою коханкою?
— Не склалося, тітонько Валя, — глухо відповів Леонід, встаючи з-за столу. — Піду я. Вибачте, що потурбував.
— Піде він! — раптом крикнула сусідка. — Сідай! Я ще не договорила! Бачила б твоя покійна бабуся онучку, від сорому б згоріла!
Леонід покірно сів…
— Дам я тобі і адресу Наталі, і її новий телефон, — продовжила тітка Валя. — Тільки знати ти повинен. Дитину вона народила… Хлопчика.
Леонід здригнувся:
— Що? Я-якого… хлопчика?!
— А такого, дурню ти… При надії була Наталочка, коли ти… втік. Тільки-тільки дізналася. А вже як ти хвостом вильнув, так і не сказала тобі нічого.
І я б не сказала — живи як знаєш, та тільки важко їй зараз. Зарплата не дуже там велика, та ще няньці платити доводиться, сама Наталка працює.
А що ти їй на дівчаток посилаєш, вона не чіпає, тільки от мені за квартиру переказує. Так ось, Льончик. Думай тепер, що з усім цим робити.
Леонід, обхопивши голову руками, мовчав. Замовкла і Валентина Павлівна. Потім чоловік підвівся, раптом осиплим голосом промовив:
— Дякую, тітонько Валя, — і вийшов з квартири.
Повернувся до себе. Пройшов у колишню їхню з Наталею кімнату, встав біля вікна.
Засинаюче місто світило йому тисячами вогнів. І в кожному Леоніду бачився мовчазний докір.
Пізніше, засинаючи, чоловік подумав: «Тільки б вона пробачила мене… Тільки б пробачила…»
