— Де ваша посмішка, Софія Борисівна? — клацаючи ножицями, запитав Родіон Олександрович свою постійну клієнтку. — Від вашого виразу обличчя у мене аж зуби зводить і леза окислюються.
Жінка деякий час мовчала. Її губи сіпалися, а очі поперемінно блимали, наче зламаний світлофор.
Вона явно копалася у своєму словниковому запасі, намагаючись знайти в ньому щось без закінчення «-ати» або «-яти».
— Скажіть мені, Родіон Олександрович, — нарешті знайшла вона правильні слова, — як працювати з людьми?
Вони ж з надмірною самовпевненістю роблять тільки гірше всім навколо, а особливо собі? І у тебе немає можливості їм відмовити, інакше втратиш клієнта!
— Дуже просто. Працювати мовчки, — задумливо промовив перукар, копаючись у маківці клієнтки з таким зосередженим виглядом, ніби він нейрохірург і проводить операцію на мозку.
— Як мовчати? Як?! Якщо людина не розбирається — навіщо вона лізе? — розпалювалася все сильніше жінка в кріслі. — Ну запитай ти у того, хто в цій справі професіонал, у того, кому ти, зміюка така, гроші платиш!
А то починається: ось проект, зробіть мені добре. А як тільки починаєш робити, вони лізуть з усіх щілин зі своїми «благими намірами». Вони вважають, що знають краще! Але це ж не так! Я їх знищу! «Фотошопом» клянусь!
— Ось скажіть мені, Софія Борисівна, — зі спокоєм кактуса, що росте в пустелі, вимовив перукар, — чому ви знову вистригли ковтун?
— Він мені заважав. Я це зробила, щоб вам потім менше роботи було.
— Ви приходите сюди вже десять років, і у вас постійно ці ковтуни, які ви зрізаєте, — продовжував Родіон.
— Так.
— Кожен раз, сідаючи в це крісло, ви просите мене зробити вас красивою, і кожен раз я змушений щось вигадувати після ваших ножиць.
Чи не простіше було відразу прийти до мене, коли у вас виникла проблема? Простий гребінець в моїх руках приніс би мені і вам набагато менше клопоту.
— Та я ж кажу, хотіла як краще… — почала Софія Борисівна, але тут же прикусила язика. — Зрозуміла, — сказала вона, трохи помовчавши, і кисла міна на її обличчі перетворилася на нудотну посмішку.
***
Родіон змітав волосся в совок, коли в салон зайшли двоє стильно одягнених блазнів, які всім своїм виглядом і поведінкою привернули до себе багато уваги.
Один з них був лисий як коліно і рухався розхлябано, немов на шарнірах, а другий не стригся вже півтора року. Волосатий тримав у руках телефон і явно знімав те, що відбувалося, на камеру.
У крісло стрибнув «коліно» і, голосно чавкаючи жуйкою, заявив Родіону:
— Слухайте, нам тут вас один знайомий порадив, каже, що ви з будь-яким волоссям впораєтеся. Пострижете? — він провів рукою по лисій голові.
Другий стояв поруч і, задоволено посміхаючись, продовжував знімати друга на камеру — хлопці вели прямий ефір для свого пранк-каналу.
Родіон закінчив прибирання, вимив руки і підготував інструменти. Не звертаючи уваги на камеру, він накинув на клієнта пеньюар і запитав:
— Як хочете постригтися?
— Коротше, — саркастично відповів лисий. — Щось я заріс, волосся заважає. Думаю, на цілий совок набереться.
Його товариш задихався від сміху за кадром.
— Ви праві, волосся і справді чимало, — погодився Родіон і, взявши в руки манікюрні ножиці, почав швидко вистригати лисому волосся в носі.
— В-в-в-ви що робите? — клієнт запанікував, але не рухався, боячись, що ножиці увійдуть йому в мозок.
— Вистригаю ваші джунглі. Я взагалі не розумію, як ви дихаєте з такими заростями, — щиро дивувався перукар. — Сподіваюся, ви не одружені. Складно уявити жінку, яка щодня бачить такий кошмар перед собою.
Волосатий вже відверто реготав над другом, продовжуючи знімати. Закінчивши з носом, Родіон схопив лисого за череп і нахилив його вбік.
— Мамо мила, а вуха, вуха! Вам скільки років?
— Тридцять, — вже зовсім не посміхаючись, вимовив «коліно».
— А відчуття, що всі вісімдесят. Ніколи стільки волосся у вухах не бачив, навіть сиве є. У вас щось з гормонами, схоже.
Але не переживайте, у мене є спеціальний тример, — заспокійливим голосом вимовив Родіон і схопився за машинку.
— Гаразд-гаразд, не треба мені нічого там стригти! — хотів було зірватися з місця не на жарт зляканий клієнт.
— Я не маю права вас відпустити, не закінчивши роботу, — посадив його назад Родіон, натиснувши на плече лисого своєю досить сильної руки.
Лисий виглядав хворобливо-блідим і постійно ковтав клубок, що підкочувався до горла, поки Родіон старанно голив йому вуха.
Прямий ефір тривав і стрімко набирав перегляди.
— Ви були праві, набралося на совок, — продемонстрував Родіон в камеру забутий кимось із юних клієнтів маленький дитячий совочок з волосками.
— Ти на хріна знімав? — зірвався ображений клієнт на друга, що вмирав від сміху, коли вони поспішно покидали перукарню.
***
Наступним у крісло до Родіона впав один з його найстаріших клієнтів — Артур Степанович.
Він завжди записувався заздалегідь. Не встиг чоловік сісти, як відразу розкрив рота:
— Коли ти вже викинеш це крісло? Рухлядь, від якої дупа німіє. Сарай, а не салон.
Жінка, якій у сусідньому кріслі робили завивку, ошелешено подивилася на клієнта. Родіон же мовчки взявся до роботи.
— Господи, як ти взагалі тут працюєш? — продовжував клієнт. — Я маю на увазі, чому тебе досі не звільнили? Ти ж абсолютно безрукий!
Родіон, навіть не поворухнувши бровою, продовжував стригти.
— Рівніше, рівніше! — вказував чоловік. — Сліпий, чи що?
Жінка поруч фиркала від обурення, а Родіон мовчки працював тримером, вирівнюючи кантик.
— Ти де навчався? У двірників? Так вони газон і то рівніше стрижуть.
Родіон вже закінчував, змітаючи з голови і обличчя клієнта волосся.
— Родя, чому у мене така потворна стрижка? — Артур Степанович розглядав себе в дзеркалі. — Я схожий на обскубане пташеня, ти що зі мною зробив?!
Родіон мовчки почав підмітати. Вставши з крісла, чоловік поклав на стіл кілька великих купюр і, вклонившись, щиро сказав:
— Дякую.
Потім посміхнувся, видихнув так, ніби йому щойно зняли петлю з горла, і пішов.
— Який огидний тип, — прошипіла жінка зі свіжими кучерями.
— Це Артур Степанович, постійний клієнт, — пояснив Родіон Олександрович. — Дуже добрий і товариський дядько — душа компанії. Працює тамадою, діджеєм.
Відмінний співак, танцюрист, стендап-комік. І не дивіться на вік. Я бачив його в дії. Будь-якого студента заткне за пояс. Не людина — легенда.
— Серйозно? Душа компанії? Легенда? Хах, — здивовано посміхнулася жінка. — Та він же справжній покидьок! А ви мовчки терпіли його хамство! Я б його вигнала.
— Я єдина людина, якій він каже все це. Артур все життя живе з посмішкою на обличчі. У його обов’язки входить дарувати людям радість.
Він дуже хороша людина, але він не може дозволити собі лаятися перед іншими, а адже у кожного рано чи пізно накипає. Ось і приходить сюди «розвантажитися» вже двадцять років.
— Двадцять років?! — витріщила очі жінка.
— Ага. І залишає за це непогані чайові.
***
Не встиг Родіон заварити собі чай, як у крісло вже всілася нова людина, яка бажала позбутися волосся і душевних тривог.
— Олечка, здрастуйте. Ви ж були тиждень тому. Скоротимо ще на пів сантиметра? — припустив Родіон.
— Хочу пофарбуватися, — незадоволено пробурмотіла Ольга.
— Пофарбуватися? Вам це потрібно? Я завжди говорив, що у вас прекрасне руде волосся. Дуже рідкісний колір.
— Так. Як у моєї матері. І у її матері. І у матері її матері, — перераховувала вона, крутячи рукою і закочуючи очі. — Загалом, спадкова гордість, — Ольга зробила рух пальцями, ніби взявши останні слова в лапки.
Родіон знизав плечима:
— Яким кольором?
— Без різниці. Робіть що хочете.
— Добре, — сказав перукар і, витиснувши кольорову пасту з тюбика в спеціальну мисочку, почав перемішувати її, а потім взявся наносити на волосся клієнтки.
— Ви завжди хотіли бути перукарем? — запитала Ольга, коли Родіон наносив чергову порцію пасти.
— Так. Мені це подобається.
— А ваші батьки не були проти? Не відмовляли вас?
— Відмовляли, звичайно. Адже вони юристи.
— І як ви з ними боролися?
— Ніяк, — Родіон пальцями старанно втирав суміш у густе вогненно-руде волосся.
— А я ось вирішила помститися, — заявила Ольга. — Батьки не хочуть нічого чути про те, що я не збираюся йти вчитися на лікаря.
Не визнають мого рішення стати флористом. Кажуть, що це дурниця! Що я дурна, незріла дівчинка! — плювалася словами Ольга. — Я вирішила змінити ім’я та прізвище в паспорті.
А головне, вирішила змінити колір волосся — гордість матусі. Зітру будь-який зв’язок з ними!
— Знаєте, є й більш практичний спосіб змінити прізвище, — взяв слово Родіон. — Вийти заміж, наприклад.
— Нікого на прикметі немає, — все ще нервово відповідала дівчина.
— Ну, ви ж флорист. У такі магазини заходить багато порядних чоловіків. Хтось із них купує квіти для мам, сестер, колег — не тільки для своїх дівчат. Напевно знайдеться хороша людина і для вас.
— Ага. Якщо батьки мене не зачинять у коморі.
— Ну, це навряд чи, — посміхнувся Родіон. — Знаєте, батьки завжди хочуть кращого для своїх дітей, і це нормально. Рішення все одно за вами.
— Думаєте, вони потім приймуть мій вибір? — агресія потихеньку почала зникати з її голосу.
— Можливо, так, а може… — він на секунду замислився, — і ні. Так чи інакше, вони ваші батьки. І цього факту не змінити.
Можна хоч тисячу разів перефарбуватися, але коріння завжди буде лізти назовні — ваше справжнє коріння. І мова зараз не про волосся.
То може, не варто з ними так кардинально боротися, якими б вони не були? Інакше дійде в результаті до того, що від ваших дій вони повністю “вицвітуть”.
І повернути все назад не вийде, як не старайся. Ви назавжди втратите з ними зв’язок. — Родіон говорив і паралельно закінчував з волоссям.
— Так. Ви праві. Адже я люблю батьків, дуже люблю. Думаю, їм буде боляче, якщо я зроблю те, про що говорю. Набагато гірше, ніж якщо просто піду працювати флористом.
З цим напевно можна буде щось вирішити потім. Чорт, ви ж уже нанесли фарбу! От я дурна! — вона вже хотіла розплакатися, але Родіон припинив цю спробу.
— Це не фарба. Я вам маску для волосся втирав. Зараз підемо змивати.
— Дуже дякую! — розпливлася в сумній посмішці Ольга і злізла з крісла.
***
Дзвіночок на дверях задзвенів, і в салон зайшов Діма. Він мовчки сів у крісло, і Родіон одразу взявся до справи.
— Підкажіть, дядьку Родіон, як вчинити? — почав Діма в середині процесу. — Мої хлопці закінчують об’єкт, і є гроші їм на зарплату.
— Ага, — Родіон дав зрозуміти, що уважно слухає.
— Я можу заплатити їм, як обіцяв, вже завтра, а можу купити машину в салоні, на яку зараз знижка тридцять відсотків. Ця пропозиція діє до кінця місяця.
Хлопці образяться, якщо їм доведеться чекати грошей ще пару-трійку тижнів, але, з іншого боку, якщо я втрачу шанс з машиною — це теж погано.
Як вважаєте, може, просто поставити їх перед фактом? Мовляв, зараз я не можу дати вам грошей, треба потерпіти.
Родіон різко вимкнув машинку і, витрусивши з неї волосся, зняв пеньюар з клієнта, а потім взявся за прибирання.
Діма, у якого зачіска була в напівбокс, мовчки сидів у кріслі, думаючи, що перукар просто взяв паузу.
Прибравши волосся і знявши фартух, Родіон накинув на себе пальто і вказав хлопцеві на вихід.
— А-а-а чого ви? Ми ж не закінчили, — нерозумно кліпав очима Діма, поглядаючи то на себе в дзеркало, то на Родіона, що стояв у дверях.
— У мене з’явилося різке бажання сходити в кіно. Приходь через пару тижнів — закінчимо, — сказав Родіон, вимикаючи світло.
— Чому? Як ви смієте?! — підхопився хлопець з крісла.
— Я просто ставлю тебе перед фактом. Потерпиш, — сказав Родіон і вийшов на вулицю.
— Гаразд, гаразд, я зрозумів, — виходячи за ним, сказав Діма. — Ви праві, я заплачу їм. Може, закінчимо? — жалісно подивився він на перукаря. — Краще вас мене все одно ніхто не підстриже.
— Приходь завтра, — кивнув Родіон, замикаючи двері. — Зроблю тобі знижку тридцять відсотків, якщо ти так любиш акції в салонах.
Тільки своїх хлопців не ображай. А я піду. Давно хотів потрапити на цей фільм, та через роботу ніяк не встигав.
Він потиснув хлопцеві руку і побіг у бік зупинки. Діма мовчки дивився йому вслід, чухаючи недострижену голову.
На ранок Родіон підійшов до салону трохи раніше, щоб ретельно підготуватися до нового робочого дня. Але люди, як завжди, вже юрмилися біля дверей, прийшовши задовго до призначеного часу.
Ніхто в цьому місті не ходив до барів або до психотерапевтів, щоб вивернути свій внутрішній світ навиворіт. Тут люди вважали за краще ходити до особистого перукаря.
