— Ти знову не полагодив ручку шафи, — сказала я, не підвищуючи голос, але вже без сил удавати, що це нічого.
— Та я… забув. Вибач, — Рома підвів голову з дивана, все ще тримаючи в руках геймпад.
— Забув? Рома, вона хитається вже третій тиждень. Я щоранку беру звідти кашу, і щоразу ловлю ту кляту ручку.
Він піднявся, підійшов до шафи, доторкнувся до ручки. Та звично хитнулася в бік.
— Ну, нічого страшного. Вона ж ще тримається.
Я усміхнулася. Не весело.
— А сковорідка теж “ще тримається”? Її ручка скоро відвалиться, але, здається, поки вона не обпече мені руку, нічого не зміниться.
— Ти ж могла просто сказати, — Рома знизав плечима, повертаючись на диван.
— Я вже казала. Не один раз.
— Ну, значить, скажи ще. Я ж не навмисне.
Я замовкла на кілька секунд. Ці слова завжди звучали однаково. “Скажи ще”. “Не навмисне”. “Потім зроблю”.
— Ром, ти ж не гість у цьому домі. Це наш дім. Наш побут. Наші справи. Але іноді в мене відчуття, що я не твоя дівчина, а якась технічка.
Його обличчя трохи змінилося.
— Не перебільшуй. Я працюю, я втомлююсь. Мені просто важко зібратись іноді.
— Мені теж важко, — я вже не стримувала зітхання. — Але між нами росте гора “потім”. І я не хочу жити в “потім”. Я хочу, щоб ми обоє були в “зараз”. І діяли.
Рома витер руки об штани, ніби готувався сказати щось важливе, але натомість просто дивився на мене. З дивним поєднанням образи й розгубленості.
— Тобі правда здається, що я нічого не роблю? Що я тут просто валяюсь і чекаю, поки ти все вирішиш?
— Ні, — відповіла я тихо. — Мені здається, що ти звик, що я все вирішую. І не помічаєш, як це виснажує.
Він опустив голову.
— Я не знаю, чому мені так важко взятися за ці… побутові речі. Я знаю, що вони важливі. Але ніби все моє життя — це боротьба з якоюсь невидимою втомою.
— Я розумію. Але я ж не можу бути і за тебе, і за себе. Я не витримаю довго тягнути все сама, — сказала я, ковтаючи тривогу.
Рома сів поруч.
— Я іноді просто боюся не справитися. Уся ця дріб’язкова реальність… вона мене ламає. І замість того, щоб іти назустріч, я ховаюся. За екраном, за “потім”. Я не хочу бути таким, чесно. Але я не знаю, як інакше.
Я подивилася на нього. Нарешті без захисту. Без звичних відмазок. Просто втомлений хлопець, який теж не вміє бути дорослим.
— Я не хочу тебе повчати, Ромо. Я просто… хочу партнера. Не героя. Просто когось, хто поряд. І бере участь.
Він узяв мою руку.
— Ти права. Я не хочу втратити тебе через… гвинтик у сковорідці. Дай мені час. Але не вічність. Я почну з малого. Можливо, прямо зараз. Де твоя викрутка?
Зараз все в стосунках саме так.
Але як казково все починалось…
Його пальці були теплі. І знайомі. Вже два роки як знайомі. Я дивилась на цю руку, яка зараз тримала мою — трохи розгублено, з вибаченням, із пізнім каяттям — і згадала іншу мить. Іншу руку. Ту ж саму, але зовсім в іншому контексті.
Була осінь. Київ. Я запізнювалась на останню електричку. А потім промочила кросівки в калюжі, розлила каву на пальто і… вперше за пів року заплакала на вулиці.
Він просто підійшов і простягнув мені серветку. Не нав’язливо, не жалісно. Просто мовчки сів поруч на лавку біля платформи.
— У тебе був поганий день? — спитав тоді.
— У мене був поганий рік, — відповіла я, навіть не подивившись на нього.
А він лише кивнув. Без сміху. Без розпитувань. І приніс мені чай — міцний, гарячий, з пластикового автомату, який стояв поруч.
— Ось, — сказав. — Нічого не вирішить, але буде тепліше.
І чомусь саме це мене пробило. Ні “все буде добре”, ні “не плач”. Просто “буде тепліше”.
Ми тоді сиділи ще сорок хвилин. Він говорив про дрібниці — про свою кішку, яка вміє відкривати двері.
Про те, що боїться плавати, бо колись ледь не захлинувся в дитинстві. Про маму, яка вчила його читати поетів уголос.
І сміявся дивно — наче сам не вірив, що сміється.
Це був найтепліший вечір у моєму житті.
Бо він був справжнім. Без напускної мужності. Без показової впевненості.
Просто людина, яка відчула чужий біль і не злякалась.
Я поверталась у ту мить часто. Особливо коли наші дні ставали рутинними. Коли не витримували ручки, сковорідки, нерви. Але десь глибоко я знала: цей хлопець уміє бути тим, хто подає чай, коли холодно. Навіть якщо часом забуває полагодити шафу.
Я подивилася на нього і посміхнулась уголос, самою лише тінню цієї посмішки.
— Що? — насторожився Рома.
— Нічого. Просто згадала… як ми познайомилися.
Він усміхнувся теж.
— А, той вечір із чаєм? Із вічно запізнюючим дизелем і мокрими кросівками?
Я кивнула.
— Тоді ти був дуже… справжній. Такий, яким я тебе найбільше люблю.
Він опустив очі й кивнув повільно.
— Я й зараз справжній. Просто трохи загублений. Але я пам’ятаю той вечір. Ти була в пальті з кавовою плямою й гордою спиною. Сиділа мовчки, але в очах було: “не підходь”. А я все одно сів. І не пожалкував.
— І я, — прошепотіла я. — Не пожалкувала. Але хочу, щоб ми не тільки виживали разом, а й жили.
Рома зітхнув і піднявся.
— Добре. Я почну. Не знаю, як довго це триватиме, не знаю, чи не зламаю я її зовсім, але… ти маєш викрутку?
Я мовчки пішла на балкон, витягла невелику коробку з інструментами. Занадто легко знайшла — бо звикла, що користуюсь нею я.
— Ось. Тут є все. І ще — ось інструкція до тієї шафи, якщо раптом…
— Я справлюся, — перебив він, намагаючись звучати впевнено, хоча очі його пробігали по шурупах, як по китайських ієрогліфах.
Він опустився навколішки біля шафи. Вперше — не до кави, не до пульта, не до жартів. А до гвинтиків. До відповідальності.
Почав щось відкручувати. Потім довго мовчав. Потім лаявся. Потім знову мовчав.
Я сіла біля столу, тримаючи кухоль чаю. І дивилася на нього.
Не на героя. Не на ідеального чоловіка. На людину, яка намагається. І це було більше, ніж я чекала сьогодні.
Перший крок — це не завжди ремонт. Це коли комусь важливо, що ти втомилась.
Минуло три дні.
Шафа більше не хитається. Я навіть перевіряла потай — кілька разів. Звісно, там залишився невеликий люфт, але, якщо чесно, я й не очікувала досконалості. Мені й не треба було. Мені треба було просто відчути, що ми — команда.
І все було майже спокійно. До ранку неділі.
Я зайшла на кухню босоніж — чайник закипів. А під ногами…
— Рома! — крикнула я трохи голосніше, ніж хотіла. — Що це за калюжа біля раковини?
Він визирнув із кімнати в одній шкарпетці, з розпатланим волоссям.
— А, там, здається, протікає щось. Я ще вчора помітив.
— І?.. — я приготувалася. Звична напруга вже підкрадалася до грудей.
— І збирався подивитися, коли буде час. Але… ти права. Коли це “буде” — завжди розмите.
Він підійшов, нахилився, відкрив шафку під мийкою. Вода збиралася краплями під сифоном. Він зітхнув.
— У нас є ще ті гумові рукавички? І тазик?
Я завмерла.
— Так… у коморі. Ти справді хочеш сам?
— Я не сантехнік, але якщо не спробую — точно не навчуся. Можеш дати мені хоч трохи інструктажу? Ти в цьому крутіша за мене.
Я подала йому рукавички. І за мить ми вже стояли поруч, схилившись над гудячою трубою, що капала на стару ганчірку.
Я тримала ліхтарик з телефона, він крутив гайковим ключем.
Ми мовчали хвилин десять. А тоді він промовив:
— Ти знаєш… Я ніколи не думав, що бути чоловіком — це про гвинтики. Я думав, що це про великі рішення. Але, здається, це ще й про те, щоб не тікати.
Я подивилася на нього, на його скуйовджене волосся і зосереджене обличчя.
— Іноді, Ромо, найбільше рішення — це нарешті прикрутити щось своїми руками.
Він усміхнувся.
— Тоді я щойно став трошечки мужнішим?
— Щойно — трохи. А якщо не поллє завтра знову — то аж на три бали.
Він засміявся, і в цю мить труба нарешті перестала капати.
Ми повечеряли майже мовчки. Я намагалася зібратися з думками, а Рома — вочевидь, пишався собою. Він навіть витер плиту після того, як підсмажив сир.
І сказав гордо:
— Тепер я офіційно дорослий. Сантехнік, кухар, прибиральник.
Я усміхнулася. Але в середині було пусто. Бо я не про плиту. І не про гвинтики.
Він сів поруч, підсунувся ближче.
— Ти сьогодні якась… не тут. Щось не так?
Я кивнула.
— Мені здається, ми стільки часу вирішуємо, хто кришку не закрутив або де чайник перегрівся, що забули спитати одне одного: “ти щасливий?”.
Рома застиг.
— Ти… нещаслива?
Я вдихнула.
— Я — втомлена. Від того, що люблю тебе, а водночас часто почуваюся одна. Що говорю — і ніби не залишаюсь непочутою. Що прошу — і чую “потім”. І так кожного разу. Це не про шафу, Ромо. Це про те, що мені хочеться не тільки, щоб мене обіймали, коли я плачу, а й щоб хтось запитав, чому я плачу, поки ще не пізно.
Він нахилив голову.
— Я не знав, що ти так це бачиш. Я… справді думав, що роблю все як треба. Просто мовчки. Без пафосу.
— А я вчуся не мовчати. Хочеш — я тебе навчу. Бо мовчання — це те, в чому я втоплювалась роками до тебе. Я не хочу знову в те саме.
Він замовк. А потім зовсім тихо:
— Я боюсь, що якщо розгорну себе повністю — ти не витримаєш. Що мій справжній світ — розчарує тебе.
— Тоді я знову скажу тобі те саме, що на тій лавці: «Нічого не вирішить, але буде тепліше».
— І знову чай? — запитав він ледь чутно.
— Тільки цього разу — на двох. І без автомату. У нас є справжній.
Він усміхнувся. І в цій усмішці не було тріумфу. Там було щось краще — довіра.
Ранок почався не з будильника.
Я прокинулася від запаху кави. І не розчинної. Справжньої — густої, з ледь вловимою ноткою кориці, яку любив додавати тільки Рома, коли хотів мене потішити.
У кухні щось тихо дзенькнуло, потім скрипнула підлога. Я ще кілька секунд лежала, втупившись у стелю.
Не було бажання поспішати. І водночас — дуже хотілося побачити, яким буде цей день.
Коли я вийшла з кімнати, він уже сидів за столом. У футболці, яку я йому дарувала на першу річницю. Та, що трохи завелика. Але в ній він завжди був найрідніший.
— Привіт, — сказав він. І голос у нього був інакший. Тихий, але впевнений.
На столі стояли два горнятка кави. Моя — з ромашкою, трохи надщерблена з одного боку, але улюблена.
— Ти не встигнеш на роботу, якщо далі так, — сказала я, сідаючи.
— Я вирішив сьогодні трохи спізнитись. Але зробити щось вчасно.
Я подивилася на нього.
— Наприклад?
— Наприклад… сказати: я тебе бачу. Не як ту, що все тягне. Не як ту, що завжди знає, як правильно. А як Ксюшу. Яку я боюся втратити, якщо продовжу поводитись, ніби все “потім”.
Я ковтнула каву й відчула, як щось у грудях зсувається. Не як камінь, що впав. А як лід, що починає танути.
— І ще… — додав він, опускаючи погляд. — Я записався до психолога.
Я мовчала.
— Бо… я не хочу, щоб усі мої “не знаю”, “не вмію”, “забув”, “зроблю пізніше” були відмазкою. Вони — як іржа. А я не хочу, щоб ми заржавіли.
Я посміхнулась.
— Це зараз було дуже красиво. Прямо як твоя кава.
— Я вчився в кращих, — сказав він і торкнувся моєї руки.
Ми сиділи так кілька хвилин. Без зайвих слів. І це мовчання було вже не стіною. А ковдрою. Теплою, живою, чесною.
Це сталося за тиждень.
Неділя. Справжній вихідний. Без планів, без нагальних справ. І саме тоді зламався бойлер.
— Води нема, — сказала я, витираючи руки об рушник. — Лише холодна.
Рома підійшов, відкрив кран, послухав знайоме “буль-буль”.
— Може, просто пробки? — припустив.
— Або клапан, — зітхнула я. — Треба перевірити.
Ми обоє на мить замовкли. Минулого місяця така дрібниця перетворилась би на чергову сцену. А тепер — я подивилась на нього. І він — на мене.
— Давай разом? — запропонував він.
— Тільки якщо ти не будеш вдавати, що знаєш, куди лізти, — усміхнулась я.
— Чесно? Я не маю уявлення. Але я точно знаю, де інструкція.
Ми сиділи на підлозі у ванній, як двоє студентів перед заліком. Вивчали схему. Він тримав викрутку, я — телефон зі статтею про “типові проблеми бойлера”. Через двадцять хвилин — руки в пилу, коліна червоні, але… ми сміялись. Справжньо.
— Це як квест, — сказав Рома. — Тільки не в телефоні. І з реальною небезпекою залишитися брудним і немитим.
— Але з командою. А це вже значить, що виживемо, — додала я.
Ми не полагодили бойлер до кінця. Але виявили, в чому причина. І разом викликали майстра.
Вперше це не відчувалось, як поразка. Навпаки — як перемога над собою. Над тим, як ми раніше намагались щось довести замість того, щоб бути поруч.
Ввечері, коли вже текла гаряча вода, ми сиділи на балконі з чаєм. Без слів. І я подумала:
“Можна роками мріяти про партнера, який усе вміє, усе знає.
А потім закохатися в того, хто просто не тікає, коли все сиплеться.
А лишається. І каже:
— Давай разом?
І ти розумієш, що це й є доросле. І це любов.”
