Рома пішов з гідністю. Так йдуть лише коти, яких вигнали з кухні за крадіжку сосиски: з почуттям власної величі та високо піднятим хвостом.
Він грюкнув вхідними дверима. У тиші коридору луною зависла його прощальна фраза, кинута через плече з інтонацією імператора:
— Посумуй без мене! Зрозумій, кого ти втратила!
Я стояла посеред передпокою з ополоником у руці, як статуя Свободи, у якої замість смолоскипа — знаряддя кухонного пролетаріату.
Сумувати? О, Рома, ти навіть не уявляєш, як я планую сумувати.
Я планую сумувати з келихом червоного сухого, у тиші, яку не порушує звук з телевізора і твоє вимогливе «Іро, а де мої чисті шкарпетки?».
Причина нашої драми була стара, як світ, і банальна. Роману захотілося свободи.
У його розумінні «свобода» — це святе право чоловіка проводити вихідні з друзями, обговорюючи глобальну геополітику та особливості вобли.
Тоді як дружина, це домашня тварина з функцією клінінгу, зобов’язана забезпечувати затишок, крохмалити простирадла та ліпити пельмені.
Все почалося в п’ятницю ввечері. Рома, розвалившись на дивані в позі морської зірки, яку викинули на берег життєві негаразди, заявив:
— Ірка, наступного тижня у Пашки день народження. Ми на дачу з хлопцями. З ночівлею.
А ти приберися, вікна помий, а то дивитися огидно. І це, м’ясо заздалегідь купи і котлет зроби мені з собою для друзів.
Я повільно опустила книгу.
— Рома, — сказала я голосом, у якому дзвеніла сталь, загартована роками шлюбу. — Ми збиралися в будівельний, вибирати плитку. Ти сам пів року нив, що у ванній відвалюється кахель. Ти забув?
Рома закотив очі так глибоко, що я злякалася, чи не побачить він власний мозок.
— Ти мене душиш! — завив він, підхоплюючись. — Я мужик чи хто? Я маю право на особистий простір! Я задихаюся в цьому побуті!
— Ти задихаєшся не від побуту, а від власної ліні, — парирувала я, спокійно закладаючи сторінку закладкою. — А плитку, мабуть, кластиму я? Чи вона сама приклеїться силою твоєї харизми?
Рома набрав у груди повітря, щоб виголосити тираду, гідну Цицерона, але замість цього видав щось про «жіночу яму» і «невдячність».
— Все! З мене досить! — гаркнув він. — Я їду до мами! Там мене цінують! Там мене люблять! А ти… ти сиди тут і подумай над своєю поведінкою.
Він почав метушитися по квартирі, збираючи речі.
Збори виглядали комічно: у спортивну сумку полетіли одна шкарпетка, ігрова приставка, банка улюбленої кави та мій гребінець (мабуть, у паніці переплутав).
— Дивись, не об’їжся маминими пиріжками, — хмикнула я. — Діана Юріївна — жінка суворих правил.
— Мама — свята жінка! — патетично вигукнув Рома, натягуючи кросівки без ложки, мнучи задники. — Не рівня тобі.
І пішов. Настала благословенна тиша.
Я налила собі червоного, увімкнула серіал, який Рома називав «шмарклями в цукрі», і замовила піцу з ананасами — ту саму, яку він ненавидів.
Вечір обіцяв бути приємним.
Роман їхав до мами, уявляючи, як його зустрінуть.
У його уяві Діана Юріївна мала стояти на порозі з короваєм, жаліти його, гладити по рідшаючій маківці й проклинати невістку-змію.
Але реальність, як відомо, має звичку бити лопатою по обличчю в найнесподіваніший момент.
Діана Юріївна, дама огрядна й владна, зустріла сина в бігуді й з тонометром напереваги.
— З’явився? — замість «здрастуй» буркнула вона, пропускаючи сина в квартиру, що пахла корвалолом і старим пилом. — А я думаю, хто дзвонить?
У мене тиск сто вісімдесят на сто, а він дзвонить і дзвонить, дзвонить і дзвонить. Чого приперся? З Іркою посварився?
— Мамо, я поживу… Недовго, — пробурмотів Рома, відчуваючи, як образ гордого орла стрімко збивається до розмірів мокрого горобця. — Вона мене не розуміє.
— Ніхто тебе не розуміє, — зітхнула свекруха. — Роззуйся, не топчи. І відразу — сміття винеси. А то мені нахилятися не можна, судини слабкі.
Рома остовпів.
— Мамо, я тільки прийшов… Я втомився, стрес…
Діана Юріївна подивилася на нього поверх окулярів, як снайпер у приціл.
— У нього стрес. Стрес — це коли затримують пенсію. А в тебе дурість. Відро в коридорі. І хліба потім збігай купи. Тостового зі злаками.
Перші два дні минули в пеклі. Виявилося, що «свята жінка» у побуті була деспотом рівня середньовічного феодала.
О 7:00 ранку Рому будив не запах млинців, а гуркіт каструль і крик: «Романе! Вставай! Треба гардину поправити, три роки висить криво!».
В обід він намагався прилягти з телефоном, але тут же отримував ганчірку в зуби: «Протри люстру, у мене голова крутиться, коли на драбину лізу».
Увечері він сподівався пограти в приставку, яку гордо виніс із дому, але старий телевізор матері не мав потрібного роз’єму, а сама Діана Юріївна дивилася нескінченні ток-шоу про ДНК-тести.
— Мамо, можна я перемкну? Там футбол… — боязко запитав Рома на третій день.
Свекруха повернулася до нього всім корпусом, нагадуючи лінкор, що розвертається.
— Футбол? У матері гіпертонічний криз на носі, а йому футбол? Егоїст! Весь у покійного батька! Той теж тільки про себе думав, поки не пішов у засвіти на зло мені!
— Мамо, тата не стало від інфаркту…
— Від шкідливості його не стало! — відрізала Діана Юріївна. — Іди краще ноги мені розітри маззю, ломить — спасу немає.
Рома з тугою згадав нашу квартиру. Згадав, як я мовчки ставила перед ним вечерю.
Як він міг грати у свої «Танки» до третьої ночі, і ніхто не вимагав розтирати поперек чи ноги маззю, що пахла скипидаром.
Він спробував збунтуватися на четвертий день.
— Мамо, я доросла людина! Я хочу відпочити!
Діана Юріївна зітхнувши, схопилася за серце.
— Відпочити? Від чого? Від неробства? Дружина тебе вигнала, бо ти ледар! І я вижену! Мені потрібен помічник, а не квартирант із претензіями!
Подивися на себе — живіт відростив, обличчя як масний млинець. Кому ти потрібен, крім матері? Та й матері ти такий, чесно кажучи, як тягар.
Це був удар нижче пояса. Рома зрозумів: його хвалений «тил» виявився мінним полем.
Я тим часом насолоджувалася життям. Виявилося, що без чоловіка в квартирі стає чистіше втричі, а продукти в холодильнику не зникають з містичною швидкістю.
Зателефонувала моя мама, Валентина Михайлівна.
— Ну що, донько, повернувся твій завойовник?
— Ні, мамо. Насолоджується материнською любов’ю.
— Ох, відчуває моє серце, Діана йому там влаштує курс молодого бійця, — розсміялася мама. — Слухай, Іра.
А давай ми з тобою провернемо одну штуку. У мене тут ідея з’явилася. Ти ж все одно у відпустку збиралася через тиждень?
— Ну так…
— То переїжджай до мене раніше. А квартиру… Загалом, слухай.
План мами був геніальний у своїй підступності.
Рома зламався на п’ятий день. Останньою краплею стала вимога мами перебрати мішок старої гречки, бо «там, здається, завелися жучки».
Він зрозумів: він був неправий. Іра — це не тиран. Іра — це ангел-охоронець, який оберігав його від суворої реальності в особі Діани Юріївни.
Він зібрав сумку (тепер у ній лежала ще й банка мазі від радикуліту, яку мама всучила силоміць) і викликав таксі.
У його голові вже лунала урочиста музика примирення. Він скаже: «Я пробачив тебе, маленька моя. Я повернувся». І я, звичайно, заплачу від щастя.
Він відчинив двері своїм ключем, передчуваючи запах улюбленого борщу.
У квартирі було темно і тихо. Дивно тихо.
Рома пройшов до вітальні. Порожньо. До кухні. Порожньо.
На столі не було вечері. На вішалці не було моєї куртки.
У ванній зникли всі мої баночки, тюбики і те саме дзеркало з підсвічуванням, яке він ненавидів.
Але найстрашніше — зникла кавоварка. Моя улюблена, дорога кавоварка, яку я купила на свою премію.
Рома набрав мій номер. Гудки лунали довго, ніби телефон роздумував, чи варто з’єднувати з абонентом такого низького інтелектуального рівня.
— Алло? — мій голос звучав бадьоро, а десь на тлі грала музика.
— Іра? Ти де? Я вдома! — обурено видихнув Рома. — Я повернувся, а тебе немає! І їсти нічого! І… де кавоварка?!
— О, Ромочко, — проспівала я. — А я вирішила дослухатися до твоєї поради.
— Якої поради? — здивувався він.
— Ти ж сказав: «Посумуй без мене». Ось я й зрозуміла, що сумувати на самоті в чотирьох стінах — це непродуктивно. Я поїхала до мами. На невизначений термін.
— Як до мами? Навіщо?! — у Роми почало сіпатися око. — Повертайся негайно! Я ж голодний!
— Рома, ти вільний орел, — уїдливо нагадала я. — Орли не просять пшона. Вони полюють. Ось і полюй. У холодильнику, здається, залишилася половина цибулини й кетчуп.
— Ти знущаєшся?! — вискнув він. — Я не зможу тут сам! Я не вмію прати в цій новій машинці! І в мене немає машини, щоб поїхати в магазин!
— Ах так, машина, — солодко промовила я. — Моя машина, Рома. Я її забрала. Вона мені потрібніша. Ми з мамою їдемо в санаторій.
— У який санаторій?! А я?!
— А ти — дорослий, самостійний чоловік, який вимагав особистого простору. Насолоджуйся!
Вся квартира у твоєму розпорядженні. Ніхто не капає на мізки, не змушує їхати за плиткою. Краса!
— Іра, це зрада! — закричав він. — Якщо ти зараз же не повернешся, я… я…
— Що ти? Знову підеш до мами? — я розсміялася. — До речі, Діана Юріївна дзвонила мені пів години тому. Сказала, що ти втік, не помивши вікна.
Дуже лаялася. Сказала, що приїде до тебе перевірити, як ти влаштувався, і привезе той самий мішок гречки. Чекай на гостей, любий.
Рома уявив, як у двері дзвонить мама. Як вона заходить, бачить порожній холодильник, пил (який я спеціально не витерла перед тим, як піти) і його, безпорадного.
— Іра… — його голос затремтів і став тонким, як комариний писк. — Іринко… Ну будь ласка. Ну хочеш, я плитку сам виберу? Хочеш, я… я навіть до Пашки на дачу не поїду?
— Пізно, Рома. Поїзд пішов, і він везе мене в спа-готель. Ключі від поштової скриньки на тумбочці, там рахунки за комунальні послуги. Оплати, будь лапочкою. Ти ж тепер головний у домі.
Я скинула дзвінок.
Рома стояв посеред порожньої кухні. Шлунок зрадницьки бурчав, вимагаючи жертв.
У двері подзвонили. Наполегливо, вимогливо. Один довгий і три коротких дзвінки. Так дзвонила тільки Діана Юріївна.
Рома подивився на двері, як кролик на удава. Він зрозумів, що пастки зачинилися.
Свобода виявилася не солодким вітром мандрів, а протягом у порожній квартирі, де на тебе чекає лише зла мама й неоплачений рахунок за інтернет.
Він приречено поплентався відчиняти, шаркаючи ногами, немов старий дід.
А я втиснула педаль газу своєї машинки, відчуваючи, як вітер з відкритого вікна видуває з голови останні залишки почуття провини.
Поруч сиділа мама і задоволено посміхалася, розглядаючи карту санаторію.
Іноді, щоб чоловік зрозумів ціну затишку, його потрібно залишити наодинці з холодом, голодом і його власною матір’ю.
І це, дівчата, працює краще за будь-якого психолога.
