Перед нею, посеред кімнати, стояв Ігор, а поруч з ним — та сама красива дівчина при надії зі спорткомплексу, з якою вони сьогодні вийшли разом з будівлі і розійшлися в різні боки.
Світлана не змогла вимовити ні слова. Світ немов розсипався на друзки: розмови про роботу, вічні затримки заробітної плати, посудомийна машина…
Все миттєво склалося в одну страшну картину…
… Світлана вийшла заміж за Ігоря сімнадцять років тому. У них все було добре і гладко, поки одного разу жінка не почала помічати, що грошей не вистачає.
Їхній син Саша закінчував дев’ятий клас, і їй потрібні були гроші на його випускний.
Але Ігор тільки розводив руками, кажучи, що дружина занадто багато витрачає, тому гроші і закінчилися.
Світлана залізла в свою скарбничку на чорний день, купила синові костюм, а також здала гроші на шкільні святкові збори для дітей.
Саша вирішив, що після дев’ятого класу піде в автомеханічний коледж. Мати не була проти і в усьому підтримувала сина.
А батькові, здається, було і зовсім байдуже. Останнім часом Ігор став замкнутим і небагатослівним.
Спочатку Свєта думала, що це пов’язано з роботою: переробки, втома, нерви. Але дивацтва в поведінці чоловіка з кожним днем були тільки більш очевидними.
Ігор все частіше затримувався вечорами, повертався без настрою, йшов у ванну з телефоном. На прямі запитання відповідав односкладово.
— Та що ти пристала? Все зі мною нормально.
Світлана не любила сумніватися в чоловікові, але тривога не давала їй спокою.
Одного вечора, прибираючи речі в шафу, вона натрапила на джинси чоловіка. У кишені лежав чек на пристойну суму з магазину техніки.
Це була посудомийна машина, яку дружина ніяк не могла випросити у чоловіка.
Він завжди говорив:
— Це примха для тих, у кого руки ростуть не звідти. А тобі посудомийна машина ні до чого.
Світлана відчула, як підкосилися ноги.
Вона не влаштовувала скандалу, а вирішила поспостерігати за чоловіком. Вона настільки йому довіряла, що навіть не думала, що в Ігоря можуть бути якісь таємниці.
Через кілька днів Ігор знову затримався на роботі. Дружина не витримала і зателефонувала йому, але чоловік не взяв трубку.
Ігор повернувся пізно вночі і навіть не думав пояснювати, а просто ліг спати.
Він прокинувся о десятій ранку, вийшов у коридор і побачив дружину.
Світлана сиділа за столом, в руках вона тримала чашечку з кавою і задумливо дивилася у вікно. Вона здригнулася, коли побачила чоловіка в дверному отворі.
— Доброго ранку, — хрипло промовив Ігор і підійшов ближче.
— Доброго. — Вона зробила паузу і додала: — Розкажеш, де ти був вчора до півночі?
Ігор скривився, ніби від занадто яскравого світла.
— Я вже казав, що на роботі завал. Ми закриваємо квартал, мені потрібен час, щоб розібратися.
Світлана поставила чашку і схрестила руки на грудях.
— Правда? — Її голос звучав сухо. — А як тоді поясниш чек з на посудомийну машину?
Ігор завмер. Його обличчя на мить змінилося — це була чи то злість, чи то розгубленість.
— Ти що, рилася в моїх речах? — різко кинув він.
— Я прибирала випрасувані речі, — спокійно відповіла Свєта. — Джинси лежали зверху, а чек стирчав з кишені.
Чоловік гучно видихнув і сказав уже трохи м’якше:
— Я не хотів тобі говорити… Думав, що ти розсердишся. Мама мене попросила.
У неї екзема загострилася, всі руки в тріщинах. Мити посуд їй стало просто нестерпно.
Вона давно мріяла про посудомийну машину, але грошей не було і я вирішив допомогти.
Світлана відчула, як кров відлила від обличчя. Їй стало соромно за свої підозри і за те, що посміла засумніватися в коханому чоловікові.
— Вибач, — тихо сказала вона. — Я… подумала не те.
— Все нормально, — знизав плечима Ігор, немов уже втомився від цієї розмови.
Світлана поставила чоловікові сніданок, намагаючись загладити незручність. Вона намагалася гнати негативні думки геть і повернулася до звичного ритму життя.
Вдень робота, ввечері вечеря, рідкісні розмови з сином, який все частіше йшов до друзів або сидів за навчанням.
Ігор продовжував затримуватися, і все частіше Свєта ловила себе на тому, що вечеряє одна, а тиша в квартирі починає її пригнічувати.
В один з таких вечорів, коли самотність стала особливо відчутною, вона зважилася. Знайшла в інтернеті найближчий спорткомплекс і записалася на плавання.
Перше заняття далося нелегко: м’язи, які багато років не знали навантаження, боліли, а дихання збивалося. Але Свєта вперто пішла і вдруге.
На третьому відвідуванні, переодягнувшись у купальник, вона раптом відчула, що плавати їй нудно і нецікаво. Вода заспокоювала, але не давала відчуття руху і звільнення.
Вона вийшла з басейну і, переодягнувшись, заглянула в зал з тренажерами. Кілька людей, які тренувалися, навіть не звертали на неї ніякої уваги.
Тоді Світлана вирішила, що більше плавати не буде, а ось бігова доріжка — це те, що було їй до душі.
Спочатку було страшно: поруч бігли молоді дівчата в яскравій формі, хлопці з навушниками і м’язистими руками.
А вона — проста жінка за сорок, з робочими турботами і сімейними проблемами. Але, як не дивно, саме на доріжці Світлана відчувала себе вільною.
І раптом, краєм ока вона помітила у відбитті дзеркала групу майбутніх матусь, які займалися йогою.
Вони сиділи на килимках, повільно виконували вправи під музику. Їх округлі животи не заважали, а, навпаки, робили рухи плавними і красивими.
Жінка ледь не збилася з ритму на доріжці, так її вразила ця картина. Коли вона сама ще носила Сашка, ніякого фітнесу для майбутніх мам і в помині не було.
Тільки поради сусідок і літніх лікарів у жіночій консультації. А тут — ціла програма, затишна атмосфера, спокій і турбота.
Світлана спіймала себе на думці, що біжить вже десять хвилин, а погляд все ще прикутий до групи жінок із животиками.
Вона навіть посміхнулася: «От би в свій час…»
Світлана зменшила темп і, віддихавшись, зійшла з доріжки. На серці було дуже легко і спокійно, немов вона доторкнулася до чогось нового, майже забутого почуття — турботи про себе саму. Вона попрямувала до роздягальні.
Туди ж незабаром зайшли жінки з йоги. Їхній сміх і розмови про дітей наповнили приміщення. Свєта намагалася не підслуховувати, але одна з них, красива дівчина з довгим темним волоссям, привернула її увагу особливо сильно.
Вона виглядала доглянутою, впевненою, а її стан ніби надавав їй ще більше краси і якогось шарму.
Вони майже одночасно вийшли з комплексу. Дівчина привіталася зі Свєтою ледь помітною посмішкою і звернула до парковки, де її вже чекала машина.
Свєта проводжала її поглядом, а потім повернула в інший бік — до старої п’ятиповерхівки неподалік.
Там, у третьому під’їзді, знаходилася квартира Ігоря — однокімнатна, яка дісталася йому від покійного дідуся три роки тому.
Рік тому, поки ще у них не було фінансових проблем, вони зробили там ремонт: нові шпалери, меблі та техніка. План був простий: коли Саша стане повнолітнім, він переїде туди жити — щоб мав свій простір, а головне — самостійність.
Зараз Свєті зовсім не хотілося повертатися додому. Вона уявила порожню квартиру і раптом подумала:
«А чому б не сходити туди? Прийму душ, подивлюся, чи все в порядку. Все одно до дев’ятої години вдома нікого не буде».
Квартира була в десяти хвилинах ходьби від спортивного комплексу. Вона крокувала неспішно, і з кожним метром всередині зростало відчуття дивного хвилювання.
Давно вона не заходила туди. Ключі лежали в її сумці — Ігор наполіг, щоб і у неї був свій комплект.
Жінка піднялася на третій поверх, дістала ключ і вставила в замок. Але замок не повертався, оскільки двері були не зачинені.
Вона завмерла з ключем у руці. Серце відразу забилося частіше, а долоні спітніли. Вона обережно приклала вухо до дверей і відразу почула — за стіною хтось розмовляв…
Світлана похолола. Вона не наважувалася увійти, тому обережно дістала телефон і, намагаючись не шуміти, набрала номер чоловіка. За дверима відразу зазвучала знайома мелодія.
— Тихіше! — пролунав знайомий чоловічий голос. — Дружина дзвонить.
Світлана заціпеніла. Все всередині неї перевернулося. Це Ігор. Вона дістала ключі з дверей, натиснула на ручку і двері відчинилися.
Перед нею, посеред кімнати, стояв Ігор, а поруч з ним — та сама красива дівчина при надії зі спорткомплексу, з якою вони сьогодні вийшли разом з будівлі і розійшлися в різні боки.
Світлана не змогла вимовити ні слова. Світ немов розсипався на друзки: розмови про роботу, вічні затримки заробітної плати, посудомийна машина…
Все миттєво склалося в одну страшну картину.
Очі її округлилися, а подих перехопило. І, перш ніж чоловік встиг хоч щось сказати, вона розвернулася і побігла геть. Сльози застилали очі, ноги самі несли її вниз по сходах.
Ні про яку душу, ні про які перевірки квартири вже й мови бути не могло. Було тільки одне — бажання втекти подалі.
Вона не знала, куди піде. Додому? До сина? До подруги? Але одне було ясно: того вечора життя Свєти змінилося назавжди.
Жінка бігла вулицею, не розбираючи дороги, поки не зупинилася на автобусній зупинці.
Вона важко дихала, сльози текли по щоках, а руки тремтіли. Діставши телефон, вона насамперед набрала сина.
— Сашко, я… я сьогодні додому не прийду, — голос зрадливо затремтів, і Свєта поспішно додала: — Подруга покликала мене з ночівлею. Ти не переживай, добре? Вечеря в холодильнику.
— Мамо, все нормально? — насторожено запитав син.
— Так, все добре, — збрехала вона і, не дочекавшись його відповіді, скинула дзвінок.
Слідом вона набрала Марину.
— Можна я приїду? — коротко запитала Свєта, а у відповідь почула спокійний голос подруги.
— Приїжджай, я чекатиму.
Дзвінки від Ігоря сипалися один за одним. Телефон вібрував у кишені, але Свєта навіть не поглядала на екран. Вона немов відгородилася від усього світу.
У спортивному костюмі, з розпатланим волоссям, спітніла після тренування і бігу, вона приїхала до Марини.
Та зустріла її в дверях, міцно обійняла і відразу відправила у ванну, де на неї чекав підготовлений домашній одяг. На кухні їх чекали дві пляшки білого і сирна нарізка.
— Ну, розказуй, — м’яко сказала Марина. — Що сталося? Це те, про що я думаю? Ігор?
Свєта розридалася. Сльози текли, потім переходили в нервовий сміх, а слова плуталися.
Вона розповіла все в двох словах: про квартиру, про жінку при надії і про те, як Ігор переконливо брехав.
Марина мовчки слухала, лише іноді підливаючи напій і киваючи.
— Я ж тобі казала, будь обережнішою, — нарешті промовила вона. — Але ти вірила йому.
— Без віри ж не можна, — крізь сльози прошепотіла Свєта. — Без неї немає стосунків.
І тут її осінило. Ось чому Ігор так наполягав на ремонті в тій квартирі. Чому так категорично був проти квартирантів, хоча гроші тоді були дуже потрібні.
Світлана закрила обличчя руками.
— Господи… Він все це робив для неї. Точніше… для них. — Її пересмикнуло від огиди до власного чоловіка. — А я, дурепа, йому вірила…
Вона підняла на Марину очі, і в них був не тільки біль, але й зароджувана рішучість.
— Знаєш, мені так огидно від його обману. Але ще огидніше — від того, що я дивилася на все в рожевих окулярах і не бачила реальної картини.
Марина взяла її за руку.
— Ти не винна. Ти кохала. А ось він — зрадник, — Марина різко нанизала кілька квадратиків сиру на шпажку. — А зі зрадниками у нас розмова коротка!
Світлана глибоко вдихнула, витерла сльози і налила собі ще келих.
— Отже, так. Завтра я зберу його речі і нехай живе як хоче. Тільки вже без мене.
Наступного ранку Світлана прокинулася з ясним розумом і твердим рішенням.
Вона вже не металася між «вірити чи не вірити», «прощати чи терпіти».
Всередині ніби все змінилося, тільки-но ніс до носа зустрінеться з реальністю. А вона була не найрадіснішою.
Добре, що був вихідний. Світлана разом з подругою доїхали до її будинку. Жінка відкрила двері і зрозуміла, що Ігоря немає. Мабуть, йому було соромно з’явитися.
Вона гірко посміхнулася:
— Совість мучить, значить.
Вона пройшла в кімнату сина. Саша все ще спав, сховавши обличчя в подушці. Світлана затрималася біля дверей, дивлячись на нього.
«Тепер тільки ми з тобою», — подумала вона. Але знала: синові доведеться подорослішати раніше. Житло, заробітки, самостійність — Ігор все зруйнував заради чужої жінки і свого егоїзму.
А Марина в цей час вже набирала номер майстра.
— Я все владнала. За пів години він буде тут.
І справді, через тридцять хвилин майстер вже міняв замок у дверях, а Марина допомагала Свєті складати речі чоловіка у валізу. Коли все було готово, вони вдвох виставили багаж за поріг.
— Ну ось, — витерла руки Марина. — Кінець однієї історії. Початок іншої.
Свєта мовчки кивнула. Всередині палила злість, така сильна, що здавалося, кров кипить у жилах.
Щоб остаточно не збожеволіти, вона вирішила не сидіти вдома. Зібрала сумку і вирушила до спорткомплексу.
Сьогодні вона тренувалася до упаду: бігова доріжка, велотренажер, гантелі, силові навантаження. Навіть підійшла до тренера, не соромлячись, і запитала:
— А покажіть, як правильно займатися на цьому тренажері?
Той із задоволенням пояснив, і Свєта відчула себе майже ученицею в новому світі. До вечора все тіло ломило, але в душі було трохи легше — злість відпускала.
Вона повернулася додому ближче до вечора і побачила знайому постать біля дверей. Ігор.
Він тримав у руках букет ромашок, стояв з опущеною головою, винуватий і розгублений. Побачивши Свєту, відразу заголосив:
— Світланко, це все непорозуміння чистої води. Та жінка… це не моя коханка.
Це Гришка… він завів роман на стороні, попросив мене прикрити. Ну ти ж знаєш мене, я просто не міг відмовити другу.
Світлана зупинилася, дивлячись на нього. Слова звучали так фальшиво, що було боляче слухати.
— Гришка? — перепитала вона холодно. — Значить, ремонт квартири, таємні зустрічі, брехня про затримки на роботі — це все заради Гришка, так?
Ігор опустив погляд.
— Я… Я не хотів, щоб про мене думали погано. Я не міг допустити, щоб люди шепотілися, що я зруйнував сім’ю і зрадив дружину. Ти ж розумієш…
Вона зітхнула.
— Знаєш, Ігорю, мені все одно, що будуть говорити люди. Я за справедливість. І ніякими ромашками не прикриєш твоєї зради.
Іди до своєї коханої. Їй зараз потрібна турбота… Хоча яка від тебе турбота… так…
Вона обійшла його, вставила ключ у новий замок і відчинила двері.
— Валізу свою забери, інакше я витягну її на смітник. Більше нам нема про що розмовляти.
І зачинила двері прямо перед його обличчям.
Світлана дотримала слова. Вже через тиждень у районному суді лежала її заява про розлучення.
Все пройшло швидко і офіційно. Саша як неповнолітній залишився з матір’ю, і це рішення він підтримав без вагань.
Але Ігор, немов востаннє бажаючи показати себе господарем становища, раптово заявив, що квартиру Свєти треба поділити по-чесному.
Він намагався тягнути час, писав заперечення і навіть приходив на засідання з адвокатом.
Але всі його аргументи розбивалися об один простий доказ: квартира належала Свєті за дарчою і тим більше була дошлюбною нерухомістю.
Коли судове рішення набрало чинності, Ігор вийшов із зали злий і спустошений. Його план зруйнувався в одну мить.
А потім стався ще один удар. Та сама кохана з округлим животиком виявилася зовсім не такою, якою він її собі уявляв.
Дитина була не від нього, а у жінки і зовсім знайшовся інший покровитель — багатший і солідніший.
Дізнавшись, що від квартири Ігорю нічого не дісталося, вона зібрала речі і зникла без жалю.
Ігор залишився один, він виявився нікому не потрібним і обдуреним. Його світ остаточно зруйнувався.
А у Свєти, навпаки, почалося нове життя. Вона з подвоєною енергією продовжувала тренуватись, і тепер її тіло і душа змінювалися на очах.
Вона працювала більше, але це перестало здаватися важким тягарем — це була її свобода, її опора.
І одного разу, сидячи ввечері з чашкою чаю на кухні, Свєта відкрила ноутбук і купила квиток. Перша в її житті самостійна поїздка — нехай недалеко, але за кордон.
Вона завжди мріяла подорожувати. Завжди відкладала на потім, завжди думала:
«Ну як я одна?» Тепер у неї була відповідь: «А чому б і ні?»
Нехай і одна. Але щаслива і вільна.
