— Вам допомогти? — запитала Жанна, помітивши літнього чоловіка з закривавленою ногою на лавці в парку.
Він закатав штанину до коліна і намагався всунути нитку в голку, якою, мабуть, збирався провести “операцію в польових умовах”.
— Ні-ні, дякую, я сам, — посміхнувся білими губами дядько і продовжив цілитися.
Жанна знову поглянула на ногу. Кров стрімко покидала тіло чоловіка, як вишневий сік — пробиту упаковку.
Ще трохи, і цей самостійний хірург витече повністю, а потім відправиться з парку прямо до вищого суду, про що Жанна і повідомила незнайомцю.
— Нічого страшного. Мені доводилося бувати на судах, — сказав незворушно чоловік.
— Це інше, там у вас адвоката не буде, — нагадала Жанна, а сама тим часом вже розблокувала телефон і набрала номер швидкої.
— Адвокат мені не потрібен, я сам впораюся, не турбуйтеся.
— Алло, швидка, тут у парку чоловік стікає кров’ю, скоро втратить свідомість. Сидить прямо навпроти пам’ятника Шевчунку. Як звати?.. Як вас звати?
— Припиніть! Мені не потрібна швидка! — занепокоївся чоловік. — Я сам впораюся, нема чого людей турбувати. Скажіть, щоб не їхали!
— Не каже, як його звати, мабуть, марить від втрати крові. Та не знаю я, що з ним сталося! Давайте швидше, він скоро до Кобзаря в гості завітати може.
«Ось тобі і боротьба зі стресом за допомогою пробіжок», — подумала Жанна, скидаючи виклик, і зробила крок до чоловіка.
— Давайте я вам тугу пов’язку накладу.
— Нічого не треба. Ви бігунка?
Дівчина кивнула, не розуміючи суті питання.
— Ось і біжіть, будь ласка, куди бігли, а я сам впораюся, — абсолютно беззлобно сказав чоловік.
Жанну це довело до сказу. Вперше в житті вона сама лізла до голої чоловічої ноги, та ще й ввечері в парку, а її буквально, хоч і ввічливо, послали.
Нарешті дядько потрапив ниткою в голку і дістав з кишені шприц з невідомою речовиною всередині, яку збирався влити в себе методом тика.
— Гей, ви що?! — злякалася бігунка, подумавши, що чоловік вирішив піти шляхом найменшого опору і збирається вколоти собі отруту або, що гірше, заборонену речовину.
— Ледокаїн, — пробурмотів той нечленороздільно і, промахнувшись, засадив голку в дерев’янку лавки.
Вибивши шприц з його руки, Жанна без будь-якої скромності засунула руку чоловікові за пазуху і виявила там цілу похідну аптечку.
Чого там тільки не було! Навіть препарати першої допомоги при радіоактивному опроміненні. А ось джгута і бинта, як на зло, не виявилося. Мабуть, використав у минулому своєму поході.
Знайшовши спеціальний тампон, Жанна наклала його на місце течі, закріпила своєю пов’язкою для голови і постукала по в’ялих щоках нещасного, наказавши йому не поспішати на суд, поки не отримає офіційне повідомлення.
Далеко почулася сирена.
Жанна побігла назустріч машині. Вона передала всю інформацію, вказала ще раз напрямок і залишила свій номер телефону, а сама помчала додому, готувати сина до школи.
Увечері їй зателефонували з лікарні і повідомили, що чоловік живий. Якщо раптом вона захоче його провідати, то це можна зробити завтра в години прийому, хоча пацієнт навіть крізь сон кричить, що відвідувати його і турбуватися не варто.
Жанна і не збиралася, але наступного дня знову вирішила зайнятися спортом, і ноги якось самі привели її до лікарні. А якщо вона вже тут, то було б нерозумно не провідати вчорашнього потерпілого.
Чоловік мирно спав на лікарняному ліжку, тому що перебував під дією снодійного, яке йому вкололи лікарі без будь-якої медичної необхідності.
Руки і ноги чоловіка були прив’язані до кутів ліжка, на шиї сидів величезний ветеринарний комір, а місце поранення було перебинтовано і виділяло сильний запах ліків.
— Сказав, що впав на арматуру, яка стирчала з землі і яку будівельники не прибрали після демонтажу огорожі в парку, — пояснив лікар.
— А звідки синці під оком? — здивувалася Жанна.
— Ну… — хірург набрав повітря. — Лікарі намагалися відібрати у нього голку з ниткою і вмовляли поїхати з ними, але він пручався, без кінця кричав: «Дякую, я сам впораюся», брикався, кусався…
Лікар швидкої не витримав і вирубав його. Загалом, все як завжди.
— Як завжди? — здивувалася Жанна.
— А ви йому не родичка, чи що?
Жанна розповіла про вчорашнє знайомство.
— Зрозуміло. Сан Санич — популярний персонаж у нашому відділенні. Минулого року сам на третій поверх холодильник без ліфта затягнув.
Два дні потім з ліжка не вставав. Сусіди відчули недобре і викликали рятувальників, він же на контакт не йде.
Квартиру відкрили, а він у цей момент намагався дресирувати голубів, щоб ті йому їжу носили. Вікно пилососом з дивана відкрив і підманював їх якимись крихтами.
— А чого це він? Дуже гордий?
— Не те щоб гордий, просто не любить людей турбувати, а ще в усьому бачить підступ. Надто делікатний, але іноді буває запальним. Загалом, ми його тут прозвали Сам Самичем.
— А родичі?
— Колеги з іншого відділення сказали, що є син. Але Самич його номер не дає. І розлучений, судячи зі штампа в паспорті. Загалом, як він каже, «все сам».
— Ну добре, я бачу, що все добре, піду тоді, — повернулася Жанна до виходу.
— Йому буде потрібен догляд після виписки. Хоч і каже, що сам зможе, але очевидно, що ні, — крикнув услід лікар.
— На що ви натякаєте? — нахмурилася Жанна, повернувши голову.
— Ну… Ви ж врятували його раз, а де раз, там і два…
— У мене, на вашу думку, інших справ немає? — від нахабства лікаря у Жанни мимоволі підвищився голос. — Нехай найме доглядальницю.
— Так він, навпаки, підкуповує їх, щоб вони йшли, — розвів руками лікар. — Не кидайте його хоча б пару тижнів. А ми вам потім всім відділенням скинемося. Хороший мужичок, шкода.
— Якщо шкода, собі візьміть.
— Мені нікуди, у самого батько незрячий на утриманні.
— Я подумаю, — сказала Жанна і покинула палату, щоб повернутися сюди через кілька днів, коли совість пересилить гнів.
***
— Я сам, мені нічого не треба, їдьте додому, до чоловіка, — бурмотів Сан Санич, коли Жанна заштовхувала його в таксі.
Грошей з лікарів вона так і не взяла, але ті й не наполягали.
— Та сам, сам. Тільки сідайте вже, а то я вам другу ногу в гіпс закатаю!
Злякавшись погрози, чоловік здався.
Додому їхали мовчки. Лише зрідка Сам Самич вів тихий монолог, дивлячись у вікно і без кінця повторюючи свою мантру:
— Я сам би міг. Навіщо таксі викликати, турбувати, сам я, сам…
У квартиру він Жанну теж пускати не хотів, але та вже втратила залишки пристойності і заштовхала чоловіка всередину грудьми, чому той, як не дивно, був зовсім не радий.
Житло було нерукотворним портретом Сама Самича. Тут у кожному кутку витав дух його самостійності і відбивався внутрішній світ.
Господар все ремонтував і встановлював своїми руками. Десь виходило акуратно, десь, де стирчали саморізи, — не дуже.
Меланхолійний затишок створювали старі перетягнуті меблі, шпалери, які примикали одна до одної не завжди щільно, кути плитки у ванній закривали декоративні куточки, десь хвилею пішов лінолеум.
В цілому житло нагадувало чисту орендовану квартиру студента-одинака.
На телевізійній тумбі стояла вкрита шаром пилу коробка, в якій, точно як в труні, був затиснутий новенький смарт-телевізор.
— А чого не дивитеся? — запитала Жанна.
— Не розібрався, як ним користуватися. Син подарував на день народження. Я спробував, а там до інтернету підключати потрібно, а я не знаю як, — впавши в крісло, бурмотів Санич.
— Так сина і попросили б допомогти.
У відповідь Жанна зловила благальний погляд.
— Зрозуміла. Так, добре, що у вас там у холодильнику?
Жанна пройшла на кухню і відкрила той самий холодильник, який літній Геракл затягнув на свій Олімп.
— Та у вас тут миші зашморги крутять!
— Нічого страшного, я в магазин сходжу, коли ви підете.
— Ага, я так і зрозуміла, — сказала Жанна і, діставши телефон, почала оформляти доставку продуктів.
Сам Самич тим часом вирішив прикинутися сплячим дідусем, якого потрібно просто залишити в спокої до ранку. Але швидко прокинувся, коли з ванної почулися звуки.
— Ви що там робите? — гримнув він.
— Машинку запускаю, у вас тут білизна мокра тиждень пролежала, треба перепрати.
— Залиште! Я сам!
— А дружини у вас немає, тому що ви теж все сам? — посміхнулася Жанна, заходячи в кімнату.
Сан Санич образився і промовчав весь вечір. Лише коли прийшов кур’єр, він мало не влаштував скандал, але Жанна придушила цей одиночний пікет.
Потім приготувала нехитру вечерю, як маленького шкідливого хлопчика нагодувала чоловіка і відібрала дублікат ключа. Потім пішла.
Наступного дня вона вирішила зайти відразу після роботи, забравши по дорозі сина зі школи.
Сан Санича вона застала на підлозі, який корчився від болю. Він намагався змінити замки, але зачепив хворою ногою тумбу і впав.
— Ну ви даєте! — Жанна переступила через страждальця і разом із сином почала його піднімати.
— Це ви даєте! Точніше, не даєте людині права вибору!
— Знаєте що, мені теж не давали! — не витримала Жанна. — Натиснули на совість, а вона у мене, уявіть, є. Дайте номер сина, я йому подзвоню, і нехай він з вами тут няньчиться!
— Не треба нікому дзвонити! — злякався чоловік. — Я сам все можу…
— Сам, сам, заладив. Тьома, — звернулася Жанна до свого нащадка, — сходи в аптеку за бинтом, перев’язку треба зробити.
— А ви що, лікар, щоб самостійно перев’язку робити? — здивувався Самич.
— А ви? — парирувала Жанна, згадавши операцію в парку, яка не відбулася.
Через годину всі троє сиділи (окупували, як казав Сам Самич) на кухні. Жанна пекла млинці, Тьома робив домашнє завдання, а Сан Санич просто був під наглядом, як кіт, який вічно кидається на новорічну ялинку.
— Двадцять один, — вимовив ні з того ні з сього чоловік.
— Дякую, звичайно, приємно, але мені тридцять п’ять, — збентежено почервоніла Жанна.
— Знаменник — двадцять один, — вніс ясність Санич. — Ти неправильно рахуєш, — показав він хлопчикові на приклад.
Жанна вже майже засмутилася надуманим компліментом, але швидко передумала.
— Ого, а ви, дивлюся, ще пам’ятаєте шкільну програму. Я вже забула, як ці дроби рахувати, звикла до калькулятора в телефоні.
— Ви серйозно? — чоловік поглянув на Жанну з явним розчаруванням. — Такі елементарні речі з калькулятором?
А що потім? Будете через інтернет перевіряти, як працюють стрілочні годинники?
— Ох… Краще вам не знати… Що ж, тут я з вами згодна, іноді треба б і самому щось вміти.
— А я про що! — зрадів Санич.
— Але хтось же повинен спершу навчити, пояснити.
Жанна зняла зі сковороди останній млинець, додала його до решти і, схопивши дві тарілки, поставила їх перед чоловіками, а сама взялася за салат.
— Ось ви і навчіть його, а заодно і мені нагадайте, як там що. Після обіду.
Вечір всі троє провели за домашнім завданням Артема. Почали з математики, а закінчили історією. Сан Санич, незважаючи на свою нелюбов до спілкування, умів добре пояснювати. Мабуть, економив слова, пускаючи в хід тільки потрібні.
На знак подяки за допомогу Жанна не тільки приготувала вечерю, але й налаштувала телевізор.
Чоловік поблажливо подякував і пообіцяв, що завтра обов’язково змінить замки. Але не змінив.
Жанна стала приходити до нього щодня. Вона робила перев’язки, приносила продукти, прибирала в квартирі і виносила сміття. В якості плати вона просила Сама Самича займатися з сином уроками.
Так вирішувалися відразу дві проблеми: хлопчик не тинявся без діла, поки мати зайнята, а Сам Самич чесно відпрацьовував своє технічне обслуговування і не бухтів.
Вперше Сам Самич зателефонував Жанні через тиждень.
— Мені до лікаря треба. Незручно вас просити, але чи не могли б ви допомогти?
— Допоможу, чого ж, ви ж напевно таке зусилля над собою зробили, щоб мені зателефонувати, — беззлобно зауважила Жанна. — Але вам хіба не в середу треба до лікаря?
— Мені до іншого.
Жанна попросила дозволу піти раніше з роботи і відвезла Сан Санича до невролога, який спостерігав за чоловіком вже більше десяти років.
— А чому ви не сказали про перенесений інсульт? — запитала після прийому Жанна. — І ви ще самі тягали холодильник? Вибачте, але це перебір. Могли ж у засвіти відправитись!
— Ну не відправився ж. Та й навіщо вам знати? — намагався закінчити діалог Санич, коли вони їхали назад у таксі.
— Я відповідаю за того, кого приручила.
— Та й не дивно, знайшли пса, — хмикнув він. — Зі мною тоді і дружина, і син два роки возилися, як з немічним, а я ж і ходити міг, і зуби сам чистив. Удар був несильний, лише частково мене відключило.
«Ось звідки ноги ростуть», — здогадалася Жанна. Сан Санич і сам не помітив, як почав одну за одною розкривати карти.
— Нас тоді знайомий кинув. Обіцяв з квартирою допомогти, кредит на нас оформив і звалив за кордон. Ну я і перенервував. Результат — інсульт.
«Ось тобі і недовіра, страх і вся ця самостійність».
— А дружина де?
— Розлучилися, — поморщився Санич. — Поставила на ноги, протрималася пару років зі мною, а потім сказала, що я невдячний і не вмію приймати допомогу.
— Так а в чому вона не права? Я так розумію, що і синові ви всю голову пропитали своєю самостійністю. Так не можна ж…
— Я в змозі був сам все робити! І зараз в змозі, не треба зі мною як з дитиною возитися! Більше вас бачити не хочу, — вперше Сан Санич гримнув на Жанну, і та замовкла. Більше вони не розмовляли.
Жанна провела його до квартири, підігріла вечерю і пішла, залишивши дублікат ключа на тумбочці.
Три дні минуло з того часу, як вона пішла з квартири Сам Самича. Тьома приніс п’ятірку за контрольну з дробів і похвалився мамі, що це завдяки прийомам, яких навчив його дивакуватий дядько з хворою ногою.
Остигнувши і переставши проклинати старого буркотуна, Жанна вирішила сходити і подивитися, як він там.
Вона вже підготувала палку промову і купу швидких відповідей на випадок конфлікту, як раптом Санич сам подзвонив.
— Жанна, я хочу попросити у вас вибачення. Я тут подумав і нарешті зрозумів, що був неправий. Я в черговий раз повівся як ідіот і позбавив себе близької мені людини…
— Це точно.
— Чи не могли б ви приїхати? Мені потрібна ваша допомога… — не своїм голосом благав Сан Санич.
Мабуть, сталося дійсно щось серйозне. Жанна зірвалася з місця і на всіх парах помчала, забувши вдома текст, який спеціально роздрукувала для переговорів.
На порозі квартири її зустрів незнайомий блідий чоловік зі спортивною поставою і абсолютно спокійним поглядом, який представився Олександром.
— Я син Сан Санича, — пояснив він.
— Жанна, — простягнула руку дівчина.
— Сам Самич молодший? — посміхнулася дівчина.
— Ніби того. Тож це вам треба дякувати за те, що він мені зателефонував вперше за десять років, — потиснув руку Олександр. — Раніше навіть з троянським конем до нього не пробитися було, а тут сам запросив.
— До нього просто підхід потрібен, — посміхнулася Жанна.
— Чого ви там стоїте, проходьте вже, мені тут додаткові чотири руки потрібні, — пролунав із кімнати крик.
— А що ви там таке робите? — запитала Жанна пошепки Олександра.
— Батько вирішив маму запросити на вечерю. Я йому сказав, що вона розлучилася минулого року. Хоче спробувати надолужити згаяне.
Йому треба допомогти стіл зібрати і приготувати. Мені, якщо чесно, страшенно незручно просити вас про допомогу, але це він наполіг…
— Незручно спати на стелі, Олександре, — бурчала Жанна, знімаючи взуття. — Закінчуйте з цією сімейною традицією, а то теж потім у парку будете нитку в голку засовувати.
— Ви про що? — здивувався чоловік.
— Він вам не розповідав? А втім, неважливо. Попросити про допомогу не соромно, щоб ви знали. А тому поїдьте, будь ласка, за моєю курткою в хімчистку, а я поки почну готувати.
Вона дістала з кишені квитанцію і, передавши новому знайомому, закатала рукави.
