— Римма, ти знову починаєш? — обурювався Льоня. — Мої батьки тобі нічого поганого не зробили!
— Доброго, до речі, теж.
— А як же я? — Льоня вирішив звести все до жарту.
— Що, ти? — не зрозуміла Римма.
— Ну, мене ж вони для тебе зробили! — Леонід посміхнувся…
…— Римма, нам дарують квартиру! — Льоня підхопив дружину і почав кружляти з нею по кімнаті.
— Та тихіше! Упустиш! — скрикнула Римма. — Що ти вже нафантазував?
— Ніяких фантазій! — широко посміхаючись і не припиняючи кружляти дружину, сказав Льоня. — Найсправжнісінька реальність!
— Відпусти, — зажадала Римма, — зараз обидва впадемо!
Льоня піддався на вмовляння, кружляти перестав, але з обіймів дружину не випустив.
– Нам квартиру дарують! Уявляєш?
– Та не буває так, щоб квартири дарували, – Римма спробувала відсторонитися.
Жінка все-таки вивільнилася і, поправляючи зачіску, промовила:
– Льоня, тільки не кажи, що ти в щось вляпався.
— А чому це я мав у щось вляпатися? — обурився він.
— Та тому що твоє «дарують квартиру» дуже схоже на обіцянки шахраїв. Ти у них купуєш свисток і береш участь у розіграші.
Або, не дай Боже, вам подарували квартиру, заплатіть за оформлення, а потім ні грошей, ні квартири.
— Ні, тут все чітко! — посміхнувся Льоня. — Мої батьки нам квартиру дарують!
Кімната попливла перед очима у Римми. Свідомість вона не втратила, але до дивана дісталася з великими труднощами.
— Риммочка, з тобою все гаразд? — запитав чоловік схвильовано. — Може, тобі водички? Таблеточку? Чи ігристого?
— Зачекай, Льоня, твої батьки вирішили нам квартиру подарувати?
— Так! Я ж так і сказав!
— А з якого приводу така щедрість?
Питання Римма поставила правильне. Обґрунтоване питання. Можна навіть сказати, об’єктивне.
Почати варто хоча б з того, що якщо ти не олігарх, а батьки Леоніда такими не були, при здоровому глузді квартиру дарувати не будеш.
Брати багаторічну іпотеку, тільки вийшовши на пенсію, теж не найрозумніший вчинок. Та й не дасть її жоден банк.
Мало того, за останні майже двадцять років шлюбу, батьки Льоні особливо не брали участі в житті сім’ї сина, та й допомагати не поспішали. А тут раптом ціла квартира.
— Знаєш, любий, — Римма нервово складала пальці в замок і відразу ж розтискала, — це виглядає підозріліше, ніж обіцянки на паркані. Не вірю я в альтруїзм. Тим більше, від твоїх батьків.
— Римма, ти знову починаєш? — обурився Льоня. — Мої батьки тобі нічого поганого не зробили!
— Доброго, до речі, теж.
— А як же я? — Льоня вирішив звести все до жарту.
— Що, ти? — не зрозуміла Римма.
— Ну, мене ж вони для тебе зробили! — Льоня посміхнувся.
— Взагалі, питання спірне, — Римма прийняла жарт, — могли б і краще постаратися!
— Ах ти, Галя балована! — розсміявся чоловік. — Все тобі не так, все тобі не добре! Я тут помісь Аполлона з Гераклом, а ти все носа вертиш!
— Аполлона з Гераклом? — Римма розсміялася. — А можна уточнити, хто з цих товаришів твій тато і твоя мама?
Сміх розрядив обстановку, а питання з порядку денного знято не було.
— Риммочка, у нас нарешті буде своє житло! Питання житла ніколи простим не було. Це ще класики сто років тому у своїх творах відзначали. А ті благословенні часи, коли квартири давали просто так, пройшли з минулим ладом.
Зараз молодій родині, щоб обзавестися омріяною житловою площею, потрібно або купувати самостійно, або отримувати у спадок, або розраховувати на державу.
Молода родина Римми і Леоніда примудрилася пролетіти повз усі ці варіанти.
Вони одружилися, як тільки переступили поріг двадцяти років. У банку над ними хіба що прибиральниця не посміялася.
— Ви б хоч стаж роботи отримали, зарплатами нормальними обзавелися, майном обросли, тоді б уже за іпотекою і приходили!
Якби не в такій глузливій формі це все прозвучало, то було б гарною порадою. А так — інформація для роздумів.
— І справді, — говорив Льоня, — попрацюємо, репутацію заробимо, кілька підвищень заслужимо. На чомусь заощадимо, гроші відкладемо, та й візьмемо іпотеку.
Гарне зріле міркування. З ним навіть Римма погодилася. Та вийшло все інакше…
Рівно через дев’ять місяців після весілля на світ з’явилася Надійка. А тут вже всі знайомі веселилися.
— У всіх діти як діти! А у вас справжній плід кохання!
— До цього плоду кохання хто б ще вагон грошей подарував, — бурчав Льоня, бо дитина стала чорною дірою мізерного бюджету.
До речі, після весілля молодята оселилися в квартирі батьків Леоніда.
— Розмістимося в чотирьох кімнатах без особливих проблем, — говорив Льоня. — Спростуємо стереотипи, що молоді не уживаються з батьками.
Дев’ять місяців до народження Надійки і рік після її народження молоді прожили з батьками, а потім втекли.
Припущення Леоніда не виправдалися за всіма статтями. Та й склалося все в купу, що ніколи не розгребеш.
Тут і дві господині на кухні, і питання прибирання, і хто за що і скільки платить. Та ще й маленька дитина, якій не поясниш, що бабуся з дідусем хочуть відпочити.
— Льоня, я готова голодувати, але жити десь окремо! Моя психіка більше цього не витримає! — сказала якось Римма.
І почалася їхня нескінченна подорож по орендованих кутках, кімнатах, будинках, гуртожитках і комунальних квартирах.
Хтось може справедливо зауважити:
— Що це за ледарі, що двадцять років по орендованих квартирах катаються, а свого житла так і не купили?
А цьому була одна вагома причина. Колекціонування!
Римма росла в багатодітній небагатій родині, тому у них вдома з речей і предметів побуту було тільки найнеобхідніше.
А коли вона почала заробляти гроші, то буквально не могла втриматися, щоб не купувати милі дрібнички, які, як вона казала: «Гріли їй душу!». Ось на обігрів душі і йшли всі вільні гроші.
Спочатку Льоня намагався боротися з пристрастю дружини до покупок абсолютно непотрібних дрібничок.
Логіка не працювала, скандали не допомагали, вмовляння Римма не чула. Навіть раціональна пропозиція:
— Риммочка, давай ти хоч щось одне збирай!
І те не мало ніякого ефекту.
А ось залізобетонний аргумент дружини повністю обеззброював Леоніда:
— Якщо тобі шкода для коханої дружини, ти так і скажи!
— Що значить, шкода, — виправдовувався Льоня, — та не шкода мені, просто це купа грошей, яка йде на те, що ще й місця займає безліч!
— Давай знімемо житло побільше! — наївно пропонувала Римма.
І знімали, і переїжджали. А через «колекцію» Римми їх навіть пару разів примусово виселяли:
— Я не потерплю, щоб ви мою квартиру перетворювали на філію барахолки! — кричав орендодавець.
Так ще кожен наступний переїзд проходив складніше за попередній, тому що речі накопичувалися, колекція розросталася, а тепло на душі було тільки Риммі.
— Льоня, якщо твої батьки дарують нам квартиру, то самі вони, де жити збираються? — запитала Римма. – Або вони дарують на папері, щоб колись потім ми змогли там пожити на старості років? Або вони натякають на спільне проживання?
Низка питань без паузи ошелешила чоловіка. А всі його спроби відповісти були припинені новими питаннями і коментарями.
– Я з ними жити не буду! Ми пробували, нам не сподобалося!
– Римма, не базікай! – гримнув Льоня. – З мамою у вас банальне небажання знайти спільну мову, тому ми до них в гості не їздимо. А на тата ти образилася лише за те, що він твою колекцію називає помийкою!
— І проявляє неповагу до твоєї дружини! Коханої дружини, якщо ти раптом забув!
— Забудеш тут, як же! — Льоня розсміявся. — Кожен день нагадують, що я тебе люблю більше за життя і вдячний повинен бути Богу, що він нагородив мене тобою!
— Що конкретно пропонують твої батьки?
— Мені плакат намалювати, щоб ти зрозуміла, нарешті? — на пів тону вище запитав Льоня. — Квартиру вони нам дарують! Але не свою, а, — він замислився, — як би пояснити?
Коротше кажучи, у моєї бабусі була двоюрідна сестра. Вона була самотньою жінкою, присвятила себе науці. Близько року тому вона покинула цей світ, залишивши квартиру.
— А чому дарують? І тим більше, чому нам? Могли б продати, — сказала Римма.
— Є одна проблемка, — він почухав мочку вуха, — бабусина сестра останні десять років життя провела в будинку для літніх людей, а квартира була закрита.
Коротше кажучи, на ринку нерухомості в тому вигляді, в якому вона є, за неї багато не дадуть. А приводити її до ладу моїм батькам не під силу і не по кишені.
— Підозріло це все звучить. Якщо зараз з’ясується, що квартира після пожежі або потопу, тоді я зрозумію, а так ця щедрість повинна підкріплюватися умовами.
Льоня відвів погляд.
— Я вгадала, умови були? Зізнавайся!
— Були, — він кивнув, — дві всього.
— Милий, а що сталося з голосом? — занепокоїлася Римма, бо Леонід вимовив останню фразу таким засмученим тоном, що й камінь би перелякався.
— Вони просять частіше бачитися з Надею, — промовив Льоня, нервово ковтнувши, — і коли настане час, поховати їх по-людськи. У них просто, крім нас, нікого не залишилося, а ми, ну, ти сама знаєш, віддалилися.
— Тут навіть розмови не буде, — Римма обійняла Льоню, — і квартирою для цього платити не треба. Що ми, не люди, чи що?
Того ж вечора Надя була відправлена до бабусі з дідусем.
— У нас тут переїзди і ремонти намічаються, не буде часу за тобою доглядати, — сказала Римма.
А Надя була і рада. По-перше, її не змусять брати участь у брудній справі ремонту. По-друге, виключать з невдячного заняття пакування маминої колекції.
По-третє, від квартири бабусі і дідуся до її інституту всього дві зупинки, а не десять, як від квартири, де вони жили зараз, а це додаткові десять хвилин сну.
А по-четверте, відсутність маминих нудних повчань, як повинна поводитися порядна дівчина. І останнє — перекривало все вищезазначене!
***
— Це Клондайк! Копальні царя Соломона! Скарби інків! Золото майя! Печера Алі-баби і нескінченне щастя!
Саме такими вигуками супроводжувала Римма свою подорож по їхній новій квартирі. А ще були верески, крики і голосіння.
Коли бабусина сестра покидала цю квартиру, переселяючись до будинку престарілих, вона залишила все, як було. Тобто, все залишилося так, як було за господині.
Леоніда розривали два почуття. Перше радісне – квартира була трикімнатна. А друге – минула господиня була такою ж божевільною барахольщицею, як Римма.
Тільки почала вона збирати свої скарби задовго до Римми і часу, і грошей на своє захоплення витратила набагато більше.
— Я потрапила в рай! — говорила Римма, розглядаючи нескінченні полички, стелажі і підставки, вщент забиті всім, чим тільки було можливо.
Статуетки, фігурки, картинки, листівки, значки, письмові набори, підставки під склянки, портсигари, столові прибори. Тут було представлено все! І навіть більше!
— Римма! Будь ласка, не треба все це розглядати! Давай просто викинемо! Зробимо ремонт і будемо жити!
— Ні-і-і!!! — нестямний крик змусив здійнятися багаторічний пил.
***
— Леоніде, коли вже запросиш начальство на новосілля? — запитав Валерій Сергійович під час обіду.
У конторі, де працював Леонід, вже всі знали, що їм з дружиною подарували квартиру. Такі новини, чомусь, поширюються самі собою.
— Валерій Сергійович, я б радий, але до новосілля ще далеко, — втомлено промовив Льоня.
— Ремонт, облаштування, налагодження побуту? — запитав Валерій Сергійович.
— Ще навіть не починали, — відповів Льоня. — Квартира дісталася зі спадщиною. Те, що залишилося від колишньої господині. Пам’ятаєте, я казав якось, що дружина у мене колекції всього на світі збирає?
— Ну, так, щось таке пригадую, — Валерій Сергійович зморщив чоло.
— Так ось, весь цей спадок відповідає профілю її колекції. Одним словом, ми заросли барахлом під саму стелю.
Одну кімнату ми частково звільнили для життя, куди перевезли наш скарб, а те, що було в квартирі раніше, згрупували, як могли.
І зараз це не квартира, а суміш виставкового залу зі складом. Вузькі стежки між коробками, контейнерами та іншим мотлохом, що громоздяться під стелею.
— Леоніде, — нервово хихикнув Валерій Сергійович, — а як ви там живете?
— Дочка у бабусі з дідусем, а ми — як птахи небесні, пурхаємо над усім цим, тому що по підлозі пройти практично неможливо.
— Але так не можна жити!
— А ми думаємо квартирку зняти або кімнату, — відповів Леонід і істерично хихикнув.
