Рита стояла у вітальні і гортала телефон Юри. Не спеціально. Чесне слово!
Просто він забув свій телефон вдома, а йому зателефонували…
І ось вона побачила повідомлення. Від свекрухи.
«Синку, ти з Оленою вже визначився, коли ви до мене приїдете?»
Оленою? Не Ритою. Оленою.
Вона відкрила листування. І почала читати:
«Мамо, ми з Оленою думаємо на травневі…»
«Юрочко, передай Оленці, що я знайшла той рецепт пирога, який їй сподобався!»
«Синку, як у Олени справи? Ти казав, вона переживала…»
Кілька місяців листування. І жодного разу — жодного разу — імені Рита. Ніби її не існує. Ніби останні п’ять років шлюбу — просто примарна вигадка.
Рита заблокувала телефон і втупилася у вікно. За склом мрячив дощ, сірий і нудний.
Точнісінько як її життя останні… Та ні, не останні місяці. Останній рік, якщо чесно. Може, навіть два.
Юра став все частіше затримуватися на роботі. Перестав дивитися їй в очі. А коли востаннє вони були разом — місяці два тому, чи що?
Двері грюкнули. Юра повернувся.
— Рито, ти не бачила мій телефон? — голос із передпокою. Звичайний. Спокійний. Домашній.
Вона взяла телефон у руки. Подивилася на екран.
— Бачила, — вичавила вона.
Юра увійшов на кухню. Високий, звичний, рідний. У тій самій синій сорочці, яку вона прасувала вчора ввечері. На обличчі — посмішка. Така… нормальна. Як він міг?
— Щось сталося? — він нахилив голову, вивчаючи її обличчя. — Ти якась бліда.
— А хто така Олена? — питання вилетіло раніше, ніж Рита встигла його обміркувати.
Тиша. Секунда. Дві. Три. А потім… Рита побачила. Те саме.
Мікровираз, який пробіг по обличчю чоловіка. Страх. Провина. Паніка. Все разом в одну мить.
— Про що ти? — але голос вже не той. Фальшивий. Натягнутий, як струна.
Рита поклала телефон на стіл. Розвернула екраном вгору.
— Твоя мама питає, коли саме ви з Оленою приїдете на травневі.
Юра зблід. Схопив телефон, подивився на екран.
— Рито, це…
— А що це, Юро? — вона встала. Повільно. Ноги ватяні, але голос твердий. — Я думаю, що ти вже кілька місяців живеш на дві сім’ї.
Я думаю, що твоя мати навіть забула про моє існування. Я думаю, що ти — чортів брехун.
— Рита, послухай…
— Ні! — вона вдарила долонею по столу. — Ти послухай! П’ять років, Юра. П’ять років я вірила, що ми будуємо щось справжнє. А ти… ти що? Репетирував нову роль?
Він мовчав. Стояв посеред кухні — великий, розгублений, жалюгідний — і мовчав.
І тут до Рити дійшло. Він не збирається виправдовуватися. Не буде благати про прощення. Не стане клястися, що все скінчено.
Тому що для нього вже давео все скінчено.
— І давно? — прошепотіла вона.
— Рито…
— Хто це?!
— Ми познайомилися пів року тому, — видихнув він. — На конференції. Я не хотів… Це просто сталося.
«Просто сталося». Ніби спіткнувся на рівному місці. Ніби впустив чашку. «Просто сталося» — і життя іншої людини пішло під укіс.
Рита засміялася. Істерично, зі злістю в голосі.
— Знаєш, а я відчувала. Я знала, що щось не так. Але щоразу переконувала себе, що це втома, стрес, криза середнього віку… А ти просто був з іншою.
— Рито, не треба…
— Що «не треба»? Правду говорити? — вона зробила крок до нього. — Ти водив її в наші місця?
У той ресторан на набережній, де ми відзначали річницю? У кіно, куди ми колись ходили щонеділі?
Мовчання — це теж відповідь.
— Боже… — Рита позадкувала. — Ти водив. Звичайно, водив. А я, дурепа, думала, що ти просто охолов до мене.
Що нам потрібно більше часу проводити разом. І пропонувала…
Пам’ятаєш? Минулого місяця пропонувала поїхати на тиждень до моря? А ти сказав, що завал на роботі.
— Там дійсно був завал…
— Закрий рота! — голос перервався на крик. — Просто замовкни, Юра. Будь ласка.
Вона сіла назад. Обхопила голову руками. Дихати стало важко — ніби хтось стискав грудну клітку лещатами. П’ять років.
П’ять років життя, вкладених у людину, яка… дозволила своїй матері спокійно листуватися з ним про іншу жінку. Яка навіть не видаляла повідомлення!
— Ти її кохаєш? — питання прозвучало глухо.
Пауза.
— Не знаю, — чесність у його голосі різала болючіше за будь-яку брехню. — Напевно… Так. Кохаю.
Рита підняла очі. Подивилася на чоловіка — тепер уже, мабуть, колишнього чоловіка — і побачила незнайомця.
Людину, яка стільки місяців брехала їй в обличчя. Говорила «кохаю» за звичкою, тому що так треба, тому що так прийнято…
А сам думав про іншу.
— Збирай речі — голос звучав дивно спокійно. Відсторонено. — Сьогодні. Зараз.
— Рита…
— Юра, я серйозно. Або ти йдеш сам, або я викликаю поліцію і влаштовую такий скандал, що твоя дорогоцінна Олена дізнається про тебе все. І повір, картина буде не найприємніша.
Він подивився на неї. Кивнув і пішов у спальню.
Рита залишилася сидіти на кухні. Слухала, як він ходить по кімнатах, відкриває шафи, складає речі в сумку.
Ніби він просто збирається у відрядження. Тільки це не відрядження. Це кінець.
Через двадцять хвилин Юра вийшов з двома сумками. Зупинився в дверях кухні.
— Вибач, — тихо сказав він.
Рита не відповіла. Навіть не подивилася на нього. А коли двері зачинилися, вона нарешті розплакалася…
Минуло три дні. Квартира раптом стала занадто великою. Занадто порожньою.
Рита майже не їла. Не спала як слід. Просто лежала на дивані, дивлячись у стелю, і прокручувала в голові кожен момент останніх місяців.
Шукала зачіпки. Підказки. Те, що мало її попередити.
І знаходила. Боже, як же багато вона знаходила!
Те відрядження до Львова три місяці тому — Юра повернувся з новим одеколоном. Сказав, колеги порадили.
А вона повірила. Просто взяла і повірила, хоча за п’ять років він жодного разу сам собі одеколон не купував!
Або той вечір, коли вона зайшла до нього в кабінет, а він так різко закрив ноутбук, що вона навіть здригнулася.
«Сюрприз готую», — збрехав він тоді. А вона знову повірила. Ідіотка.
У п’ятницю задзвонив телефон. Мама.
— Ритонька, як справи? Давно не дзвонила…
І тут Рита зрозуміла, що не може. Не може чути цей бадьорий, турботливий голос і робити вигляд, що все добре.
Не може брехати, що у неї просто завал на роботі, і тому вона не виходить на зв’язок.
— Мамо, ми з Юрою розлучилися, — випалила вона.
Тиша на тому кінці дроту.
— Як… Що значить розлучилися?
— Він мені зраджував. У нього інша жінка.
— Донечко, я зараз приїду!
— Не треба, мамо. Правда. Мені потрібен час… Просто час.
Але мати не послухала. За годину вона вже стояла на порозі — з величезним пакетом їжі, червоними від сліз очима і рішучим виразом обличчя.
— Все — оголосила вона, заходячи в квартиру. — Тиждень реабілітації. Я залишаюся.
І залишилася.
Наступні дні минули в дивному тумані. Мама готувала, прибирала, говорила якісь правильні речі про те, що «він не гідний твоїх сліз» і «ти ще зустрінеш нормальну людину».
Рита кивала, їла через силу і відчувала себе… порожньою. Ніби всередині неї вискоблили все дочиста.
А потім, у неділю ввечері, прийшло повідомлення. Від Юриної матері.
«Рито, мені дуже соромно. Я не знала, що ви ще разом. Юра сказав, що ви розійшлися пів року тому. Вибачте мене, будь ласка».
Рита читала і перечитувала ці рядки. Разів десять. Двадцять.
«Сказав, що розійшлися пів року тому».
Він стер її зі свого життя. Просто взяв і стер. Для його матері, для Олени, для всіх інших — Рита не існувала.
Мабуть, ця Олена теж думає, що він у розлученні.
— Виродок, — прошепотіла вона.
І раптом… раптом замість сліз прийшла лють. Чиста, холодна, кришталева лють.
Рита схопила телефон, відкрила і почала друкувати:
«Юра. Ми зустрічаємося завтра. О першій годині дня. У нашому кафе. Нам потрібно поговорити.
І якщо ти не прийдеш — твоя Олена дізнається про наш шлюб з моїх вуст. Причому особисто».
Відповідь прийшла через хвилину:
«Добре. Прийду».
Рита відкинулася на спинку дивана. Серце калатало. Але всередині… Всередині щось змінилося. Вистава ще не закінчена. Просто почалася нова сцена…
Кафе зустріло її запахом свіжої випічки і тихим джазом з динаміків.
Рита прийшла на десять хвилин раніше — спеціально. Хотіла освоїтися. Налаштуватися.
Вибрала столик біля вікна. Той самий, де вони з Юрою сиділи колись уперше.
Шість років тому, коли все тільки починалося. Коли він дивився на неї так, ніби вона — єдина жінка на планеті.
Вона замовила каву. Не стала пити — просто дивилася, як над чашкою витає пара. За вікном снували люди.
Поспішали кудись. Бігли. Розмовляли по телефонах. Жили звичайним життям. А у неї цього життя більше не було.
Юра з’явився рівно о першій. Він сів навпроти. Мовчки. Офіціант кинувся до столика, але Рита відмахнулася. Не зараз.
— Ну? — почала вона. — Розкажи.
— Що розказувати? — голос глухий. Втомлений.
— Все. З самого початку. Як познайомилися. Коли вирішив, що я більше не потрібна. Коли саме збрехав своїй матері про розлучення. Хочу знати деталі, Юра. Кожну дрібницю.
— Навіщо тобі це? Навіщо завдавати собі болю?
— А ти про мій біль дбав, ці місяці?!
Кілька відвідувачів обернулися. Рита не знизила голос. Їй було все одно.
— Рито, я не хотів, щоб так вийшло…
— Не хотів?! — вона нахилилася через стіл. — Ти не хотів? А хто пів року будував паралельне життя, поки я, як дурепа, вірила кожному твоєму слову?
Юра мовчав. Дивився на стіл.
— Дай відповідь мені хоча б на одне питання, — голос Рити став тихішим, небезпечнішим. — Ти хоч раз за ці пів року подумав про мене? Хоч раз відчув докори сумління?
Пауза затягнулася.
— Я думав про тебе кожен день, — нарешті вичавив він. — Але я… Я був щасливий з нею, Рито. Розумієш? По-справжньому щасливий.
— Тобто зі мною ти був нещасливий, — констатувала вона.
— Ні! Не так… Ми просто… Ми стали… Рутиною.
— І замість того, щоб спробувати це виправити, ти знайшов заміну.
— Я не шукав! — вперше в голосі з’явилися емоції. — Клянусь, я не шукав. Це само… Ми познайомилися на конференції.
Розговорилися. У нас виявилося стільки спільного… Вона розуміла мене з пів слова. Сміялася з моїх жартів. Дивилася на мене так…
— Як я колись дивилася, — закінчила за нього Рита.
Він кивнув. Винувато. І в цей момент до Рити дійшло. Він не шкодує про те, що сталося. Він шкодує, що його спіймали.
— Ти вкрав у мене пів року життя, Юра. Шість місяців, коли я могла почати все заново. Могла піти з гордо піднятою головою.
Але замість цього я жила в ілюзії. Будувала плани. Думала, що у нас попереду все життя!
Голос зірвався.
— Ти обнулив п’ять років нашого шлюбу. Просто взяв і стер мене. Ніби мене ніколи не було.
— Я не хотів робити тобі боляче…
— Тоді навіщо клявся в коханні? Навіщо говорив, що я — та сама? Навіщо п’ять років зображував щасливого чоловіка?!
Весь зал завмер. Офіціанти застигли. Відвідувачі втупилися в їхній столик.
Юра зблід.
— Я кохав тебе, — тихо сказав він. — Правда кохав. Просто… Люди змінюються, Рито. Почуття зникають. Таке життя.
— Почуття зникають, — механічно повторила вона. — Зрозуміло.
Вона встала. Взяла сумку.
— Куди ти? — розгублено запитав Юра. — Ми ж не закінчили розмову…
— Закінчили, — відрізала Рита. — Навіть більш ніж.
— Але… Квартира. Документи. Розлучення…
— Документи… Квартира моя — на мої гроші купувалася, пам’ятаєш? Ти можеш забрати свої речі в середу. Я буду на роботі.
Вона вже попрямувала до виходу, але зупинилася. Обернулася.
— Знаєш, Юра, я бажаю тобі щастя з Оленою. Щиро бажаю. Але років через п’ять, коли ваша пристрасть вигорить і залишиться та сама рутина, ти знайдеш ще одну. І ще. І будеш тікати від самого себе все життя.
— Це не так…
— Це саме так. А знаєш чому? Тому що проблема не в жінках. Проблема в тобі. Ти боягуз, Юра.
Звичайний боягуз, який не здатний працювати над стосунками. Якому простіше почати все з нуля, ніж докласти зусиль до того, що є.
Вона бачила, як він здригнувся. Як щось затремтіло в його очах. Вона вийшла з кафе.
Через два дні Рита сиділа на кухні своєї квартири. Одна. У тиші.
За вікном стемніло. Місто запалилося тисячами вогнів.
Десь там, в одній з цих квартир, Юра зараз, напевно, обіймає свою Олену. Розповідає, яка Рита виявилася істеричкою. Як добре, що він вчасно пішов.
Рита подивилася на обручку на своїй руці. Покрутила її. Зняла. Поклала на стіл.
І раптом зрозуміла — це початок життя, в якому їй доведеться заново вчитися бути собою. Життя, де немає звичного «ми».
Де немає планів на спільну відпустку, сімейних вечерь і тихих вечорів на дивані. Життя, яке вона не вибирала.
Минуло два місяці. Розлучення оформили… Юра так і не приїхав за своїми речами.
Його речі забрала його мати — приїхала з вибаченнями, зі сльозами, з голосінням. Рита вислухала мовчки. Кивнула. Зачинила двері.
Подруги намагалися витягнути її «в люди». Запрошували в клуби, на виставки, в кіно. Рита ходила. Посміхалася. Робила вигляд, що все добре.
Але ночами вона лежала в ліжку — і не могла заснути. Прокручувала в голові кожен момент, кожну розмову, кожен погляд. Шукала момент, коли все зламалося.
І не знаходила. Тому що не було такого моменту.
Був процес. Повільний, непомітний, підлий. Коли кохання витікає по краплі, а ти навіть не помічаєш, поки не прокинешся в калюжі власної самотності.
Але життя тривало. Без Юри. Без ілюзій. Без тієї Рити, яка вірила в казки.
Нова Рита знала — принців не існує. Є просто чоловіки. І вона вірила, що свою любов ще зустріне.
Рита розуміла, що життя — не вистава, де все розписано за ролями. Життя повне несподіванок…
Страшно? Так. Але чесно. Вперше за довгий час — чесно.
І цього було достатньо, щоб зробити перший крок. У нікуди. Або в нове життя. Час покаже.
