Ритуал приниження відбувався кожного десятого числа, як за розкладом. Толя, зробивши вираз обличчя мученика, який щойно врятував світ, викладав на кухонний стіл тоненьку стопку купюр.
Сума там була сміховинною — рівно стільки, щоб не загнутися з голоду, якщо харчуватися макаронами «Своя лінія» і дихати через раз.
— Марино, ну ти ж розумієш, часи зараз такі, — закрутив він свою шарманку, ховаючи бігаючі оченята. — Фірма стоїть, замовлень немає. Криза.
Шеф взагалі погрожує скороченням. Скажи спасибі, що я, як цінний кадр, ще тримаюся. Інших он пачками на мороз викидають.
Марина мовчки зібрала гроші. «Цінний кадр» прийшов з роботи годину тому, пахнучи дорогим напоєм і якимось селективним парфумом, явно не з переходу.
А ще від нього пахло смаженим м’ясом. Гарним таким стейком, а не тими резиновими обрізками, які Марина примудрялася вишукувати за акцією, щоб зварити хоча б борщ.
— Я розумію, Толю. Дякую, годувальник, — холодно відповіла вона.
Толя, задоволений тим, що дружина «з’їла», розвалився на стільці й зажадав вечері.
Марина поставила перед ним тарілку з овочевим рагу. Картопля, капуста, трохи моркви. М’яса там не було навіть для запаху.
Чоловік поколупав виделкою тушковану капусту, і його обличчя перекосилося.
— Що це таке? — він з огидою відсунув тарілку. — Знову ця мішанина? Марино, ти знущаєшся? Я мужик, я пахав цілий день! Мені м’ясо потрібно, білок!
— Толю, так на м’ясо грошей немає. Ти ж сам сказав — криза. Ось, вчися жити за коштами.
— Та ти просто господиня нікчемна! — розлютився він, кидаючи виделку на стіл. — Вчися варити суп із сокири, жінко! Моя мати з нічого столи накривала! А ти бюджет вести не вмієш, от і все!
Він встав, грюкнув дверима й пішов у спальню «страждати» з телефоном.
Марина не заплакала. Часи, коли вона ридала через його слова, минули два роки тому. Зараз всередині була лише крижана пустеля і калькулятор.
«Суп із сокири, кажеш? Ну, буде тобі сокира», — подумала вона.
Марина дістала телефон і набрала Світлану. Вони сиділи за однією партою десять років, а зараз Світлана працювала головним бухгалтером у тій самій фірмі, де «страждав» Толя.
— Світланко, привіт. Слухай, ми тут іпотеку рефінансувати хочемо, банк довідку вимагає. Зробиш мені на Толю? Так, терміново. Надішли в месенджер.
Через п’ять хвилин телефон пискнув. Марина відкрила файл і присвиснула.
У графі «дохід» стояла цифра, від якої в Марини потемніло в очах. Його «біла» зарплата була вдесятеро більшою за ту подачку, яку він приносив додому.
А ще ж була премія в конвертах, про яку Світлана натякнула в повідомленні:
«Маришко, там ще є щоквартальні бонуси, їх видають готівкою, ти в курсі? Вони там шикують, начальство їх балує».
Значить, криза? Фірма стоїть?
Марина дочекалася, поки зі спальні долине богатирське хропіння. Тихо зайшла, взяла телефон чоловіка, приклала його палець до сканера.
Галерея, видалені фото, листування з контактами «Сауна VIP» і «Лєночка Масаж»…
Чеки, перекази, бронювання столиків у ресторанах, де середній чек дорівнює її місячному бюджету на їжу.
Ось вона, «криза». З напівоголеними дівчатами та елітними напоями.
Вранці Толя прокинувся від того, що йому в обличчя прилетіла папка з паперами.
— Що це? — він насилу розплющив очі, намагаючись сфокусуватися.
— Це, Толя, твій вирок, — Марина стояла над ним, уже одягнена, з чашкою кави в руках. Її голос був спокійним, як у патологоанатома.
Толя глянув на верхній аркуш — довідку про доходи. Потім на роздруківки скріншотів з «Лєночкою». Сон з нього злетів миттєво.
— Ти що, шпигувала за мною? Та ти… Та я… — він спробував увімкнути «мужика», але Марина перебила.
— Заткнися. Слухай сюди. Ось тут — докази твоєї чорної бухгалтерії. Як ви обходите податки, як переводите гроші в готівку. А ось тут — твої витрати на дівчат легкої поведінки.
— І що? Ти мене шантажувати надумала?
— Саме так. У тебе є рівно 24 години. Або ти приносиш мені готівкою різницю між тим, що ти давав, і тим, що заробив за останні три роки, а це, мій любий, сума, на яку можна купити квартиру в новобудові.
Або ця папка потрапляє до податкової, а копія — до Економічного відділу. Ну і твоєму шефу я перешлю твої хмільні одкровення про те, як ти його за очі «лохом» називаєш.
Толя зблід.
— Марино, ти що, здуріла? Де я тобі стільки візьму прямо зараз?
— Не мої проблеми. Кредит візьми. Нирку продай. Суп із сокири звари. Час пішов.
Толя метався по квартирі, як щур у банці. Він знав Марину — якщо вона сказала, то зробить.
А перспектива сісти за економічні махінації (а він там підписував багато чого, не дивлячись) або вилетіти з роботи з вовчим квитком його не тішила.
Він спробував наїхати, покричати, навіть замахнувся, але Марина спокійно дістала перцевий балончик.
— Тільки ворухнись. Ще й за побої сядеш.
До обіду наступного дня Толя повернувся. Вигляд у нього був понівечений, очі бігали. У руках він стискав пухкий пластиковий пакет.
Він кинув пакет на кухонний стіл.
— Ось! Подавись! Кредит взяв готівкою, під шалені відсотки! Тепер все життя буду гнутися! Задоволена, стерва?
Марина не поспішаючи відкрила пакет. Пачки тисячних купюр, перетягнуті гумками. Сума значна.
«Компенсація» за роки принижень, за економію на колготках, за «суп із сокири».
— Цілком, — вона поклала пакет у свою сумку, що стояла на стільці.
— Ну все, видаляй фотки! І довідку поверни! — проричав Толя. — Ми квити. Тепер заживемо нормально? Я, правда, буду пів зарплати банку віддавати…
— Заживемо? — Марина щиро розсміялася. — Толь, ти ідіот?
Вона дістала з тієї ж сумки папку з документами і поклала на стіл.
— Це заява на розлучення. Я подала її сьогодні вранці. Твої речі я вже зібрала, вони в кімнаті. Ключі на тумбочку клади.
У Толі відвисла щелепа.
— Ти… Ти кинула мене? Я ж тобі гроші віддав!
— Ти повернув борг родині. А тепер забирайся.
— Ах ти зміюка! — закричав Толя, червоніючи. — Ну добре! Розлучення так розлучення! Але кредит я брав у шлюбі! За законом борги діляться навпіл!
Тож, кохана, половину цього кредиту платитимеш ти! Я в суді заявлю, що гроші пішли на сімейні потреби! Ремонт нібито робили!
Він тріумфально посміхнувся, думаючи, що знайшов лазівку.
Марина подивилася на нього з жалем, як на убогого.
— Толя, ти справді думаєш, що я настільки дурна?
Вона підійшла до нього впритул.
— Ти взяв кредит готівкою. Ти зняв їх у касі. А мені ти їх передав без розписки. Я цих грошей не бачила. Я в суді скажу, що ти взяв кредит і одразу ж витратив його на своїх баб, сауни та ставки.
І знаєш що? Я покажу судді ось ці докази твоїх гулянок. Суддя подивиться на твої витрати і вирішить, що кредит був витрачений не на сім’ю, а на твої особисті «забаганки».
А це, любий, розподілу не підлягає. Довести протилежне ти не зможеш — ремонту немає, великих покупок немає, грошей на рахунках немає.
Толя завмер. До нього почав доходити весь жах ситуації.
Він залишився без грошей, з величезним боргом, який йому доведеться сплачувати самому, і без дружини, яка роками забезпечувала йому побут.
— Ти не зробиш цього… — прошепотів він.
— Вже зробила. А до речі, — Марина глянула на годинник. — Я ще пів години тому надіслала твоєму шефу анонімку з натяком перевірити звітність за минулий квартал.
І про те, як ти брав відкати, теж натякнула. Тож, боюся, роботу ти втратиш ще до того, як вийдеш із під’їзду.
— Марино! — він впав на коліна, хапаючи її за поділ. — Не губи мене! Я все пробачу! Давай почнемо спочатку!
Вона з огидою відсмикнула спідницю.
— А я не пробачу. І суп із сокири вари собі сам.
Вона взяла сумку з грошима, переступила через колишнього чоловіка, що сидів на підлозі, і вийшла з квартири.
Внизу на неї чекало таксі. Марина їхала в нове життя, де не було місця жадібним чоловікам і дешевому рагу.
А Толя залишився в порожній квартирі, наодинці з кредитним договором.
