— Олю, Мишко, мій найкращий друг, покликав нас на іменини на природу. Шашлики там, усе таке…
— Гаразд, – знизала Оля плечима, думаючи, яку сукню їй одягти сьогодні ввечері.
Вони з подругами хотіли в кафе сходити. Влітку взагалі постійно хочеться кудись вибиратися.
— Ти не зрозуміла… Я хотів із тобою піти.
Оля відклала сукню й з усмішкою подивилася на Микиту.
Зустрічалися вони всього три місяці. Спільних друзів не було, познайомилися вони на сайті знайомств. Олі було нудно, от вона й вирішила зареєструватися. Навіть ні на що не розраховувала.
А за два дні їй написав Микита. Спочатку він здався Олі занадто простим, таким собі сільським хлопцем.
Але вони продовжили спілкуватися, і якось поступово Оля почала йому симпатизувати. А коли вони зустрілися, дівчина зрозуміла, що її перше враження було помилковим.
Так, Микита одягався простенько, не заморочувався щодо стилю та моди. Та й розваги в нього були прості, мистецтво, театри та інші високі речі його не дуже приваблювали.
Але він був розумним, начитаним. З ним було весело й цікаво. А ще він здавався дуже добрим і вихованим хлопцем.
І Оля дала йому шанс.
І за ці три місяці вона жодного разу про це не пошкодувала. Вони навіть ніколи не сварилися.
А от із друзями одне одного знайомі не були. Точніше, знайомі, але дуже поверхово.
Якось Оля посиділа разом із Микитою та парою його друзів у барі, й одного разу він бачив її подруг.
Але ніяких спільних тусовок не було. Якось їм і не потрібно, нібито, це було.
А тут день народження…
— Власне, я й не проти, – відповіла вона. – А це зручно буде? Ну, мене там ніхто не знає, я нікого не знаю…
— От і познайомитеся, – усміхнувся Микита. – Тоді я кажу, що ми будемо вдвох?
— Добре.
Оля повернулася до вибору сукні, але усмішка так і просилася на обличчя. Наче настав новий етап у їхніх стосунках, який говорив про те, що все серйозно.
Взагалі, Оля відрізнялася від Микити. Вона якраз любила чепуритися, дуже добре за собою доглядала.
Загалом, була дуже привабливою дівчиною. Але Микиту вона переробляти не прагнула. Якщо раптом він просив поради у виборі одягу чи стрижки, вона допомагала.
Але своє бачення не нав’язувала. Адже вона полюбила його не за зовнішній вигляд, а за душу, як би це банально не звучало.
І, звісно, перед друзями хлопця та їхніми дівчатами й дружинами Олі хотілося виглядати добре.
На природу вона одягла гарний сарафан і взула босоніжки. Нанесла макіяж, зробила легку зачіску.
Коли Микита побачив її, то навіть дар мови втратив.
— Ти дуже гарно виглядаєш. Наче ми не на шашлики їдемо, а на вручення якоїсь премії!
— Та досить тобі, – розсміялася вона. – Просто я вмію підібрати вбрання, щоб усе поєднувалося. Ну й не забуваю його доповнити вдалими аксесуарами.
— Це й видно, – усміхнувся він.
Сам же Микита був у спортивних шортах і простій білій футболці, бо на природу й не збирався чепуритися.
Приїхали вони, коли майже всі вже зібралися. Привітали іменинника, подарували подарунок. Потім Микита представив усім Олю, й почали святкувати.
Оля одразу відчула, що вона не сподобалася місцевим дівчатам.
Дивилися вони на неї скоса, навіть, наче, перешіптувалися за її спиною. Хоча Оля намагалася бути доброзичливою, хотіла з усіма поспілкуватися.
А все було досить просто: інші не були такими нарядними, як Оля. Більшість були без натяку на макіяж, у старому, зручному одязі (природа ж, як-не-як). У когось на ногах були потерті кеди, у когось шльопанці.
Волосся було стягнуте у хвіст або гульку.
І цим дівчатам дуже не подобалося, що на такий простий захід хтось вирішив виділитися. І ж не доведеш, що Оля не хотіла привертати до себе увагу. Що вона завжди одягається стильно, наносить макіяж і робить зачіску.
Просто тому, що звикла, тому що їй подобається так. І що вона не засуджує тих, хто не заморочується з тим, як виглядати. Діло ж кожного…
Ще й чоловіки підлили масла у вогонь. Кілька людей зробили Олі компліменти, під ненависний погляд їхніх дівчат і дружин.
Оля намагалася якось реабілітуватися, хоча й не розуміла, чому вона повинна це робити.
Навіть кілька разів заїкнулася про те, що не вгадала з вбранням, потрібно було якось простіше одягнутися.
Але пізно, її вже явно зненавиділи.
Посиділи вони недовго, поїхали найпершими. Оля просто не витримала мовчазного негативу у свій бік і збрехала, що болить голова.
Вона пропонувала Микиті залишитися, мовляв, вона й одна може поїхати додому. Але він вирішив, що це неправильно, й поїхав із нею.
Оля сьогодні залишилася в Микити, й уже вдома сказала йому, що її, схоже, засудили. За її, здавалося б, звичайний зовнішній вигляд.
Микита сказав, щоб вона не переживала. Що їй, напевно, здалося. І Оля навіть заспокоїлася.
Але наступного дня кілька людей сказали Микиті, що занадто вже гарну дівчину він собі вибрав.
— На мене Танька вдома кричала, – повідомив учорашній іменинник, – а все тому, що я кілька разів глянув у бік твоєї дівчини. Не подумай нічого такого, просто подивився. Але ж вона в тебе красуня, ще й нарядилася так, наче ми в ресторані були. І Таньці це не сподобалося.
Потім ще один друг сказав приблизно те ж саме, й Микита став думати, що, може, Олі дійсно іноді варто бути простішою.
Він обережно сказав їй про це. Що якщо вони ще раз поїдуть на природу, не варто занадто наводити марафет.
— Самій же без макіяжу комфортніше буде. Та й чи хочеться тобі по дві години збиратися?
Хоч Микита й намагався бути обережним, Оля вже зрозуміла, звідки ноги ростуть.
— Зачекай, – перебила вона його, – ти полюбив мене якраз таку: доглянуту, гарно одягнену, з зачіскою. А тепер просиш, щоб я ставала простішою, просто тому, що дружинам твоїх друзів не подобається, що серед них гарна дівчина?
— Олю, ну чого ти починаєш? Я ж не кажу, щоб ти в лахмітті ходила. Але, дійсно, навіщо треба було чепуритися? Звісно, вони засмутилися. Адже на твоєму тлі виглядали дуже просто.
Звісно, Оля могла б закотити скандал.
Висловити все, що думає щодо Микити, його друзів та їхніх супутниць життя.
Але Оля вирішила вчинити розумніше. Вона давно вже засвоїла, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. І так, приказка працює.
— Ти маєш рацію, – усміхнулася вона. – Щось я й справді приділяю собі занадто багато часу. А навіщо?
Микита теж усміхнувся, адже він ще не знав, що його чекає.
Наступного дня він увечері приїхав до Олі в гості. І коли вона йому відчинила, він навіть завмер.
Оля була в піжамі, але не в одній зі своїх гарних, привабливих піжам. А в широкій, якійсь безформній. Ще й із плямою на футболці.
На ній не було ні грама макіяжу, а на голові був пучок. І Микиті навіть здалося, що в неї брудне волосся, чого жодного разу до цього не було.
— Ти чого став? Проходь.
Микита зібрався й увійшов до будинку коханої.
— Ходімо фільм подивимося, – запропонувала вона. Узявши пачку чипсів, Оля залізла на диван із ногами й розвалилася.
Зазвичай дівчина сідала біля Микити, поклавши йому голову на плече.
Але цього разу вона закинула ноги й спокійно ввімкнула фільм.
Микита поки ніяк не пов’язав її поведінку з учорашньою (розповідь спеціально для сайту – цей день) розмовою. Вирішив, що просто сьогодні Олі просто хочеться комфорту.
Але коли вони зустрілися в кіно наступного дня, Микита зрозумів, що щось не так.
Оля прийшла в спортивному костюмі, у старих кросівках (він навіть і не бачив у неї таких). На ній знову не було ні грама макіяжу, волосся було просто розпатлане.
— На який фільм підемо? – запитала вона.
— А ти чого сьогодні така? – обережно запитав Микита.
— Яка, така? – награно здивувалася Оля.
— Ну… По-домашньому, так би мовити.
— А навіщо чепуритися? Ми ж у кіно, а не на вручення Оскара. Тож, ходімо? До речі, я дослухалася до твоїх слів і справді вирішила, що я занадто заморочена.
Напевно, я перестану робити манікюр і ходити до косметолога, навіщо зайві гроші витрачати? І в костюмі так зручно! А то приперлася б у сукні…
Оля фиркнула, наче сміялася сама з себе. А до Микити нарешті дійшло…
Він заплющив очі й важко зітхнув.
— Олю… Я дурень. Пробач мене. Не знаю, що на мене найшло? Мені на вуха присіли, й я чомусь вирішив, що ти була неправа. Але ж ти й справді та гарна, доглянута дівчина, якій подобається бути завжди на висоті.
І я ж дійсно тебе таку люблю.
Ні, звичайно, якщо тобі хочеться бути простішою, я не проти. Але якщо тобі так некомфортно…
— А мені здається, це тобі некомфортно, – знизала Оля плечима. – Ти навіть соромишся, що я в тебе така гарна. От я й вирішила, що не варто тебе бентежити перед друзями. А то їхні дружини незадоволені.
— Я все зрозумів, Олю… Я обіцяю, що ніколи тобі більше нічого не скажу щодо твого зовнішнього вигляду. Ти шикарна, і мені це дуже подобається. І хай інші заздрять, хіба це не привід пишатися?
Оля вдала, ніби роздумує, прощати чи ні Микиту.
Вона, насправді, хотіла б і далі його повчити, щоб він раз (розповідь спеціально для сайту – цей день) і назавжди засвоїв, що за гарний зовнішній вигляд докоряти не можна. Адже це може мати наслідки.
Але їй і самій було некомфортно так виглядати. Тому вона здалася.
— Гаразд, поїхали додому, я переодягнуся й зберуся, – буркнула дівчина.
Нехай Микита думає, що вона все ще ображається. Кажуть, почуття провини облагороджує.
– А то почуваюся не в своїй тарілці. Але якщо ще раз мені скажеш, що я своїм зовнішнім виглядом когось напружую, завжди бачитимеш мене такою, зрозумів?
Микита закивав. Він усе зрозумів. Дуже навіть швидко.
Спочатку Оля навіть відмовлялася бачитися з друзями Микити. Нагулялася з ними, досить. Тільки сварок із коханою людиною через їхню жагу до засуджень і не вистачало.
Але з часом Оля знайшла спільну мову з друзями нареченого та їхніми дівчатами. Усе ж, волею-неволею, бачитися доводилося, а отже, й спілкуватися.
На щастя, вони теж із часом усвідомили, що перше враження було оманливим.
І що Оля ніяка не королева, як їм здалося спочатку, а просто приємна, звичайна дівчина.
Яка в першу чергу чепуриться для себе, а не для інших. І, можливо, іноді навіть варто взяти з неї приклад.
А ви як вважаєте?
