— Сашко, чому не відповідаєш, у тебе все добре? — Олександр почув схвильований жіночий голос і від несподіванки втратив дар мови.
«Звідки ця жінка знає, як мене звати? Розіграш, чи що?».
Про всяк випадок Олександр уважно озирнувся навколо, шукаючи людей з камерами.
Проте нікого підозрілого не помітив. А ті люди, які в той момент проходили повз, не звертали на нього ніякої уваги…
…Олександр вийшов з під’їзду і спокійним кроком попрямував на роботу, радіючи тому, що не треба бігти на зупинку і намагатися заштовхати себе в переповнену маршрутку.
За останній рік він навчився прокидатися без будильника рівно о 6 ранку, щоб по-перше, нікуди не поспішати, а по-друге, просто прогулятися пішки і зарядитися позитивними емоціями.
На громадському транспорті Олександр давно вже не їздив, тому що робота у нього в основному сидяча-стояча. А так йому вдавалося поєднати приємне з корисним.
Проходячи повз зупинку, він раптом почув мелодію дзвінка. Дуже просту і ледь помітну на тлі міського шуму.
Озирнувшись, Олександр помітив поруч із зупинкою телефон — старий, кнопковий… Напевно, саме тому на нього ніхто не звернув ніякої уваги.
У сучасному світі вже мало хто користується подібними «агрегатами».
Хіба що тільки пенсіонери, які або не бажають освоювати сучасні технології, або не можуть собі дозволити придбати гаджет із сенсорним дисплеєм.
Олександр теж хотів було пройти повз, але в останній момент передумав: швидко підійшов до телефону і взяв його в руки.
На маленькому екрані великими літерами було написано «УЛЮБЛЕНА БАБУСЯ».
Відповісти Олександр не встиг і напис на екрані змінився на значок пропущеного дзвінка.
Але через кілька секунд бабуся зателефонувала знову. Він натиснув на зелену кнопку і приклав телефон до вуха.
— Сашко, чому ти не відповідаєш, у тебе все добре? — почув він схвильований жіночий голос і від несподіванки втратив дар мови.
«Звідки ця жінка знає його ім’я? Чи не розіграш це випадково?».
Про всяк випадок Олександр уважно озирнувся навколо, шукаючи людей з камерами, але нікого не було.
— Сашко! Чому ти мовчиш? Щось сталося?
— Добрий день. А ви хто будете? Кому телефонуєте?
Бабуся несподівано замовкла, і було чутно лише її гучне дихання.
— Я Валентина Павлівна. Своєму онукові дзвонила, а потрапила на вас. Нічого не розумію. Номером, чи що, помилилася? Вибачте, заради Бога.
Олександр тільки набрав повітря, щоб пояснити, що знайшов телефон і заодно дізнатися, як можна його повернути, проте невідома йому жінка скинула дзвінок.
Він уже підходив до величезної будівлі, всередині якої розташовувався офіс компанії, в якій він працював, як раптом знову задзвонив чужий телефон.
— Слухаю.
— Саша? Ой, знову, чи що, не туди потрапила, — почув він той самий жіночий голос.
— Валентина Павлівна, ще раз вітаю. Тільки телефон свій не вимикайте. Так вийшло, що мене теж звати Саша, але з вашим онуком я особисто не знайомий.
А цей телефон знайшов на вулиці, біля зупинки валявся. Напевно, ваш онук його загубив.
— Ось відчувала, що щось не так… У мене ж номер онука в телефонній книзі записаний, не могла помилитися. А що ж мені тепер робити? Як мені з онуком зв’язатися?
— На жаль, тут я вам допомогти не зможу. Але можу привезти телефон онука вам. Ви де зараз перебуваєте?
Олександр подивився на годинник і зрозумів, що даремно він так сказав, бо не зможе зараз телефон повернути.
У нього робота. Важливий звіт потрібно встигнути закінчити. Потім нарада…
— Ой, та я зараз на дачі… За містом. Коли вдома буду, не знаю. Тут у мене така ситуація, що навіть не знаю, що робити… Хоч сама лізь у цей колодязь.
— У який ще колодязь?
— Та розумієте, Сашенька. Ой, вибачте… Олександр. У мене тут кішка в колодязі. Як вона туди потрапила, не знаю. Але виходить, що хтось підкинув.
Плаче, нещасна, кричить, вибратися ніяк не може. І я не можу їй допомогти. Хіба що самій в цей колодязь спускатися. Тільки ось як — незрозуміло.
— Валентина Павлівна, так може ви сусідів попросите допомогти? Навіщо вам самій кудись лізти?
— Так тут нікого немає. Дачний сезон закінчився, всі поїхали. Я й сама випадково приїхала, бо забула забрати електричну плитку.
А тут таке — хто ж її туди кинув? Ще й металеву кришку, яка закривала колодязь, вкрали…
Олександр замислився… Йому раптом стало шкода цю бабусю, яка зараз одна на дачі, і кішку, яка опинилася в колодязі.
Хотілося якось допомогти, але як — він і сам не знав. «Не кину ж я роботу…».
— Валентино Павлівно, а скажіть адресу вашої дачі, я рятувальникам подзвоню і вони допоможуть… Валентино Павлівно! Алло!
Олександр подивився на згаслий екран, натиснув кнопки і зрозумів, що телефон розрядився. У цей же момент до будівлі під’їхала машина генерального директора.
Відчинилися двері і вийшов чоловік років шістдесяти з густим сивим волоссям, яке, втім, не старило його, а, навпаки, робило ще більш солідним.
— Сашо, ти чого біля входу стоїш, як не рідний? — посміхнувся йому Ігор Сергійович. — Ходімо працювати.
Олександр кивнув і підійшов до генерального. Він виглядав розгубленим, а його обличчя було задумливим.
— Що з тобою, хлопче? Не виспався сьогодні чи щось сталося? Не встигаєш зі звітом?
— Ні, Ігоре Сергійовичу, все добре. Виспався. І зі звітом все нормально, сьогодні все буде готово.
— Ось і добре. А то ти ж знаєш, що на нараді буде підніматися питання про призначення керівника нової філії. Мені здається, у тебе всі шанси є.
— Думаєте?
— Звичайно. Ти розумний хлопець, зауважень ніяких немає і не було, та й з дисципліною у тебе все гаразд. Але ти не забувай, що посада одна, а бажаючих на неї багато.
Колька он теж хоче великим начальником стати. Так що ти зі звітом не затягуй, щоб не було у мене причин червоніти за тебе.
Олександр провів поглядом Ігоря Сергійовича, потім відправився на своє робоче місце і увімкнув комп’ютер.
Ось тільки працювати він зараз не міг. Всі думки були про цю бабусю і її кішку.
А може, і не її зовсім. Та яка різниця? Людина залишилася наодинці зі своєю проблемою і допомогти їй нікому. Зовсім.
Олександр раптом уявив, як літня жінка самостійно намагається спуститися в колодязь, і йому стало не по собі.
Якщо з нею щось трапиться, він собі цього точно не пробачить. «Так, чого ж я тоді сиджу і нічого не роблю?».
Схопившись зі стільця, він швидким кроком попрямував до виходу з будівлі. І там же зіткнувся носом до носа з Колькою.
Вони працювали разом, але дружніх стосунків у них ніколи не було. Коля, навпаки, завжди заздрив Олександру, що той перебуває в хороших стосунках з керівництвом.
Тому Микола всіляко намагався виставити колегу в найгіршому світлі, щоб його оштрафували, а ще краще звільнили.
Однак поки що у нього нічого не виходило, і від цього він злився ще більше.
Зараз особливо — сьогодні-завтра «нагорі» будуть вирішувати, кого призначити керівником нової філії, і Микола робив все, щоб вибрали саме його. Він не міг упустити такий шанс.
— А ти куди це зібрався? — єхидно запитав Микола, побачивши Олександра, що біг до виходу. — Робочий день тільки почався, а ти вже вирішив втекти, так?
— Коля, ось ти йди і працюй, а у мене термінова справа… — відповів на бігу Олександр.
— А Ігор Сергійович в курсі?
Однак на це питання Олександр вже не відповів, оскільки вибіг з будівлі і став оглядатися по сторонах. Як на зло, поблизу не було жодного таксі.
«Блін, а куди їхати? — схаменувся Олександр. — Адресу бабуся мені не встигла назвати».
Олександр подивився на машину генерального і, помітивши поруч з нею водія, підбіг до нього.
— Єгорич, привіт!
— Привіт, Сашко. Що це ти в робочий час не на роботі? Відлинюєш, так? — посміхнувся він.
— Слухай, ти випадково не знаєш, де тут дачі у нас знаходяться. За містом десь…
— Знаю… А тобі навіщо? Купити хочеш?
— Ні, Ігор Сергійович дав доручення, треба, загалом, з’їздити на ці самі дачі. Термінова справа. Відвезеш?
— Я? Так це… у Ігоря Сергійовича ж начебто зустріч через годину запланована.
— Ми встигнемо. Шеф в курсі.
Через хвилину машина представницького класу виїжджала зі стоянки, а Микола дивився через скляні двері і злорадно посміхався. Йому було що розповісти генеральному.
Машина зупинилася на в’їзді в дачний кооператив і Олександр, вийшовши на дорогу, почав оглядатися навколо.
— А далі куди? — запитав Єгорич.
— Якщо чесно, не знаю… Гаразд, ти поки тут мене почекай, а я піду сам пошукаю потрібну мені дачу.
Олександр йшов вулицею, заглядав на кожну ділянку і кликав Валентину Павлівну. Але ніхто не відгукувався.
«Дивно… Єгорич сказав, що більше дач за містом ніяких немає… Де ж йому цю бабусю шукати?».
— Валентина-а-а Павлівна-а-а-а! — Олександр так голосно, як тільки міг.
— Я тут-у-у… — почув він знайомий голос.
Пробігши вперед кілька десятків метрів, Олександр побачив літню жінку біля хвіртки.
— Молодий чоловіче, це ви мене кликали?
— Так. Я Олександр. Ми з вами по телефону розмовляли. Пам’ятаєте мене?
— Пам’ятаю. А ви як тут?
— Приїхав, щоб допомогти вам. Ну і телефон заодно віддати. Ось, тримайте.
— Дякую… — бабуся так здивувалася, що навіть не могла підібрати слів, щоб висловити свою вдячність.
— Показуйте, де у вас тут колодязь.
— Йдемо, йдемо, Сашенька. Тільки боюся, що у тебе нічого не вийде. Там дуже глибоко.
Олександр підійшов до старого колодязя і заглянув всередину. «Ну не так вже й глибоко… Метрів чотири від сили».
На дні колодязя він побачив зовсім ще молоду кішку, яка жалібно нявкала і з надією дивилася вгору.
— Стривайте, так колодязь у вас без води?
— Ну так… Роки два тому вода зникла. А минулого року нам зробили централізоване водопостачання.
— Це добре…
— Незрозуміло тільки, хто кішку сюди викинув. Якісь нелюди. Ще й металеву кришку вкрали. Вона у мене з алюмінію зроблена.
— Гаразд, кришка це така річ, наживна. Зараз треба думати, як кішку звідти дістати.
— Так-так, звичайно. Я навіть не знаю, скільки вона тут вже сидить, бідна. Мене два тижні на дачі не було.
— У вас драбини випадково немає?
— Немає, Сашенька. І ніколи не було, — важко зітхнула бабуся. — Була б у мене драбина, то я б сама якось спробувала, не стала б онукові дзвонити.
У нього сьогодні начебто кілька співбесід. Роботу шукає мій хлопчик, та все ніяк знайти не може…
— Зрозуміло. А може мотузка є? Бажано товста, щоб мою вагу витримала.
— Мотузка? — замислилася Валентина Павлівна. — Мотузка, може, і є. Подивися в сараї. Там багато чого.
Олександр пішов до сараю. Хвилин п’ять щось там шукав і вийшов з посмішкою на обличчі та мотузкою в руці.
— Тоненька, правда, але повинна витримати. Та й іншої все одно немає під рукою.
— Ти що ж це, лізти туди будеш? А чи не небезпечно?
— Не переживайте, Валентина Павлівна. Ви мене підстрахуєте, якщо що.
— Звичайно, звичайно…
Олександр прив’язав один кінець мотузки до дерев’яної опори, а другий — скинув вниз. Довжини мотузки було із запасом, метрів десять-дванадцять, якщо не більше.
— Валентино Павлівно, я зараз спущуся в колодязь і піднімуся разом з кішкою. Ви тільки допоможіть мені, кішку треба буде забрати, коли я вже нагорі буду.
— Добре, Сашенька. З Богом.
Олександр досить швидко спустився на дно колодязя і обережно підійшов до кішки.
Та спочатку дуже злякалася і, притиснувшись до стінки колодязя, голосно шипіла. Але хвилин через п’ять заспокоїлася.
Мабуть, зрозуміла, що людина нічого поганого їй робити не збирається. Навпаки, прийшла рятувати.
— Ну ось і розумниця. Молодець, — гладив він кішку по голові і посміхався, коли вона вигинала спину і піднімала хвіст.
— Ну що там, Сашенька? — кричала бабуся.
— Все добре… Зараз вже буду підніматися. Ось тільки… Блін, так ти ще й пузати.
— Що? Що ти сказав, Сашенька? — крикнула Валентина Павлівна.
— Секундочку…
Олександр ніколи не бачив, як кошенята з’являються на світ, але зараз раптом зрозумів, що кішка… збирається народжувати.
«От дідько, ну чому саме зараз?».
— Валентино Павлівно, — крикнув Олександр. — У вас там у сараї була картонна коробка. Можете принести?
— А що сталося?
— Та схоже, народжує…
— Ой, леле… Зараз принесу. Я швидко.
Бабуся побігла в сарай, а Олександр дивився на кішку, примовляючи: «Ти тільки потерпи трохи, не поспішай».
— Ось, принесла. Лови, Сашенька! — Валентина Павлівна кинула коробку.
Олександр швидко посадив кішку в коробку, потім зробив у стінках два отвори, протягнув мотузку і попросив бабусю підняти коробку з кішкою.
— А ти як же? — здивувалася Валентина Павлівна.
— А я потім. Тягніть. Тільки обережно.
Бабуся підняла коробку з кішкою, потім скинула кінець мотузки в колодязь.
— Підіймайся, Сашенька.
«Слава Богу, що найстрашніше вже позаду», — подумав Олександр, вхопився руками за мотузку і почав підійматися, впираючись ногами в стінки колодязя.
Однак через деякий час відчув, як слабшає натяг мотузки і він впав вниз.
— Сашенька! — скрикнула бабуся. — Ти як там? Живий? Не мовчи, скажи щось!
— Живий, здається…
Олександр піднявся, взяв у руку другий кінець мотузки і зрозумів, що вона не порвалася, а просто розв’язався вузол. Проблема, здається, вирішувана.
Ось тільки чи зможе Валентина Павлівна надійно зав’язати мотузку, так, щоб вона не розв’язалася?
— Валентина Павлівна, я вам зараз спробую кінець мотузки кинути. Зможете зловити? — запитав Олександр. — А потім назад прив’язати до опори треба.
— Ох, спробую… Давай, кидай.
Олександр уже кілька хвилин кидав мотузку, але як не намагалася бабуся її зловити, нічого не виходило. Не дотягувалася до неї.
— Ой! — скрикнула вона.
— Що таке?
— Кішка народжує… Моя ж ти дівчинко. Давай, рідненька, у тебе все вийде. Один вже є! — почув Олександр радісний голос бабусі і посміхнувся. «Ну хоч у когось все добре».
— А ось я, схоже, застряг тут надовго. Напевно, доведеться рятувальників викликати…
Раптом він почув чоловічий голос. «Невже хтось прийшов?».
— Так-так, він тут. Ну де-де, в колодязі, — голосила Валентина Павлівна. — Ой, довго розповідати. Ви краще допоможіть хлопцеві вибратися.
Через хвилину нагорі з’явилося здивоване обличчя Єгорича.
— Ось ти де, Сашо. І як це тобі пощастило сюди потрапити?
— Кота рятував, — посміхнувся Олександр. — Єгорич, допоможеш вибратися?
— Допоможу, звичайно. Як не допомогти. Тим більше що Ігор Сергійович наказав тебе особисто до нього доставити. Злий, як собака. Кидай давай мотузку.
Єгорич з першого разу зловив кінець мотузки і став зав’язувати вузол, примовляючи при цьому:
— Відразу видно, що не моряк. Не вміє нормальні вузли зав’язувати…
Нарешті, Олександр вибрався з колодязя, подякував Єгоричу і хвилин п’ять вислуховував ще слова подяки від Валентини Павлівни.
А в коробці лежала кішка і троє маленьких кошенят, з якими невідомо що сталося б, якби бабуся не приїхала за електричною плиткою на дачу і якби Олександр не підібрав біля зупинки старий кнопковий телефон.
— Ну що, поїхали, Сашо. Ігор Сергійович чекає. А ти сам знаєш, що не можна змушувати його довго чекати. Як би мені ще не влетіло за те, що поїхав без дозволу.
— Не переживай, я всю провину візьму на себе, — посміхнувся Олександр. — Але бабусю і кішку з кошенятами треба додому відвезти, добре? Сам розумієш, не можу інакше…
— Гаразд, — буркнув Єгорович, поглядаючи на годинник.
***
— Олександре, ти в своєму розумі? Що це взагалі було? — кричав Ігор Сергійович, коли той повернувся на роботу і зайшов до нього в кабінет. — Мало того, що ти з роботи пішов, нікого не попередивши, хоча знав, що необхідно звіт здати, так ще й мене без особистого водія залишив.
— Провину свою визнаю, — сказав Олександр. — І Єгорича не карайте, це я його змусив поїхати.
— Змусив він… Колька мені все доповів, і як ти пішов, і як з водієм моїм про щось говорив на вулиці. Із задоволеним виглядом ходить, впевнений, що тепер тобі не бути керівником.
— Ну і нехай, — відмахнувся Олександр. — Мені і тут подобається працювати.
— Так а що ж сталося хоч? У тебе якась термінова справа з’явилася. Що за справа?
Олександр все розповів, як було, а Ігор Сергійович хвилин п’ять мовчки дивився на свого підлеглого.
— Нічого собі. Не очікував я від тебе такого…
— Та я сам не очікував, — засміявся Олександр. — Просто зрозумів, що треба допомогти.
— А з онуком що? Знайшовся?
— Знайшовся. Коли ми приїхали, тобто привезли Валентину Павлівну, він уже був удома. Телефон випадково впустив, коли під’їхала маршрутка. Ось такі справи.
З роботою, щоправда, йому не пощастило, бо мали зателефонувати, призначити зустріч, а телефону він із собою не мав. А інші не хочуть його брати без досвіду.
А так хлопець взагалі розумний: я з ним трохи поспілкувався, він дуже добре розбирається в комп’ютерах — я б такого в штат обов’язково взяв.
— Ну ось і візьмеш, — посміхнувся Ігор Сергійович.
— У якому сенсі?
— Ну що ти як маленький. Ти ж не думав, що я Кольці можу довірити керувати цілим філіалом? Ні, працівник він непоганий, але як людина… Тебе ось з потрохами здав.
Таким не місце на керівній посаді. А ось ти — зовсім інша справа. Бабусі допоміг, про інших думаєш більше, ніж про себе. За кішкою в колодязь поліз…
— Та будь-хто на моєму місці так вчинив би…
— У тому-то й справа, що не будь-хто. Гаразд, впевнений, що не дарма саме твою кандидатуру висунув і активно просував, незважаючи на те, що тебе на місці не було. Ти впораєшся. І людина ти хороша, тепер я це точно знаю.
— Дякую за довіру, звичайно…
— Загалом так, Сашо. Сьогодні відпочивай. А в понеділок почнемо документи оформляти.
***
Незважаючи на те, що в Олександра роботи стало більше, він часто приїжджав у гості до Валентини Павлівни.
І її онука, свого тезку, влаштував до себе системним адміністратором. Хлопець дійсно виявився розумним, а те, що досвіду немає, то це справа наживна.
А кішка Василина зі своїми кошенятами з радістю зустрічала Олександра і завжди проводжала, коли він йшов. Вдячна вона була цій ЛЮДИНІ, адже якби не він…
А кошенят, коли вони підросли, вдалося швидко прилаштувати. Точніше, вони самі прилаштувалися.
Одного забрав собі Олександр, другого — попросив Ігор Сергійович, а третій дістався Єгоричу.
А враховуючи, що всім трьом дісталися триколірні кішечки, які були точними копіями своєї мами, напевно, і в житті у них все буде добре.
