Серафиму мати народила в дівоцтві, як говорили в селі: «принесла в подолі».
Привезла до матері в село, сама вчилася в місті, а Марія сплеснула руками.
— Ох, горе мені, горе, скільки разів я тобі говорила, не послухала мене, — лаяла вона свою непутящу дочку.
— Ось вам онука, виховуйте з дідом, самі назвіть її, як хочете, — тільки й сказала вона і поїхала.
Більше її ніхто і ніколи в селі не бачив, навіть батьки, і тим більше дочка, ім’я якій дали — Серафима, на честь прабабусі.
— Кого ми з тобою виростили, — нарікала Марія, звертаючись до свого чоловіка Івана. — І так воно завжди буває, кажуть: «Нема роду без вироду», так воно і є.
Пашка наш одружився, знайшов хорошу дружину і живуть самостійно, а ця… принесла в подолі. Притягла новонароджену і кинула, а це ж дитина. Кошеня і то шкода, а тут людина.
— Нічого, матір, виростимо онуку, буде у нас з тобою помічниця на старості років. Сподіваюся, не така, як її мамка, — говорив Іван, погоджуючись з дружиною.
Виховували бабуся з дідом Серафиму в любові, ласці, намагалися з онуки хорошу людину виростити.
Поки онука була маленька, ніяких проблем з нею не було. Росла слухняною і доброю дівчинкою.
Не встигли дід з бабусею й оком моргнути, як виросла їхня кровинка. А тут захворів Іван, сильно захворів, зліг і більше не встав.
Серафима допомагала, то чашку з водою дасть дідові, то сама погодує його з ложечки.
Марія доглядала, як могла, чоловіка. Але Іван більше не встав, і так і відійшов на той світ одного разу вночі.
Поховали Івана, онучка дуже сумувала за дідусем, намагалася заспокоїти бабусю Марію, яка сильно переживала і навіть захворіла. Серафима боялася за бабусю.
— Бабусю, одужуй, скажи, що робити, я все зроблю, аби ти на ноги швидше встала.
Серафима швидко навчилася варити нехитрий суп, прибирати в будинку. Нарешті Марія прийшла до тями.
— Молодець, дитинко. Молодець, люба, — говорила Марія, — як би я без тебе впоралася… Тепер удвох і будемо жити. Шкода діда Івана.
Серафима з подружками бігала на річку купатися, хлопчаки теж з ними, а бабуся казала їй:
— Дивись у мене, не дай Бог чогось трапиться, — а онучка не розуміла, про що бабуся…
— Знову з хлопчаками одна на річку бігала, — лаялася Марія, — скільки тобі разів про це казати.
— Бабусю, я не одна, Вірка і Танька теж там були, ми разом на річку пішли, — виправдовувалася онука, — ми скупалися і додому пішли, а що тут такого?
Минав час. Серафима дорослішала. Тепер вже з дівчатами бігали в клуб на танці гуртом, а додому поверталися парами.
Серафиму спочатку проводжали хлопці з її вулиці, а потім до неї в клубі підійшов Мишко, з іншого берега річки.
Потанцювали кілька разів, він сказав:
— Фима, я тебе сьогодні додому проводжатиму, — він був старший за неї на чотири роки, і не питав, а поставив перед фактом, піде її проводжати і все.
— Гаразд, — погодилася вона.
Мишко став часто проводжати її додому. Вже й обіймалися, й цілувалися. Серафима закохалася в нього по вуха.
Він теж сумував за нею і з нетерпінням чекав вечора. Вона боялася, щоб бабуся не дізналася про хлопця, тож вони ховалися з ним.
Але село є село, все на виду. Швидко дізналася Марія, з ким онука вечорами під розлогою черемхою стоїть, хто її проводжає додому. Влаштувала їй вдома прочуханку.
— Рано тобі ще стояти за парканом. Школу спочатку закінчи, — кричала бабуся на онуку, — принесеш мені в подолі, як твоя мати.
Прикро було Серафимі, вона залізла під ковдру і дала волю сльозам.
Але спогади про поцілунки і ласки Михайла швидко прогнали образу. Вже від радості і хвилювання у неї серце в п’ятах стукало.
— Ось яка, виявляється, буває любов, ні спати, ні їсти не хочеться, тільки ввижається Мишко всюди, — думала дівчина.
Прийшла осінь. Михайло повідомив:
— В армію мене призивають, ти мене дочекаєшся? — допитувався він у Серафими.
— Дочекаюся, навіть не переживай, — обіцяла вона.
Проводили хлопця пів села.
Довгою здалася розлука Серафимі і йому теж, рятували тільки листи, повні кохання і зізнань, та клятвених обіцянок.
Відслужив Мишко два роки і повернувся додому, відразу ж побіг до Серафими.
Вона на той час закінчила школу. Вже і в місто вступила вчитися.
Була субота, Серафима якраз на вихідні приїхала. Побачила у вікно хлопця, вилетіла на ганок, повисла у нього на шиї.
Але тут бабуся Марія слідом вийшла на ганок, побачила Михайла.
— Ах ти, лиходій, з’явився, — закричала вона, — знову до моєї онуки лізе. Не смій її чіпати. Яка вона тобі наречена, думай, забудь про неї, їй вчитися треба.
У неділю ввечері Михайло проводжав Серафиму на автобус, вона їхала на навчання.
Звичайно, навчання їй не йшло в голову, вона тільки й думала про свого коханого, переживала, як би інша його не відвела.
Але Серафима не знала, що ще й мати Михайлв була проти неї, не хотіла, щоб син її взяв за дружину. Кожен день капала на мізки синові.
— Навіщо нам ця Фима без мами і батька. Вона тобі не потрібна, забудь. За дружину треба брати хорошу дівчину з повноцінної сім’ї.
Мишко, звичайно, переживав, кохав Серафиму, але вона була далеко, приїжджала рідко, а мати щодня робила свою роботу і нічого не змінювалося.
Мати порадила синові одружитися з Ларисою, вона була міська, подобалася матері.
Одружився син з Ларисою, стали жити своєю сім’єю.
Минуло трохи часу, він зрозумів, що зробив помилку, не міг забути Серафиму: де вона, та як.
А вона якраз приїхала на канікули, дізнався Михайло і вирішив будь-що-будь зустрітися з нею.
У подруги Серафими був день народження, там була вечірка, він про це знав. Прийшов і викликав її у двір.
— Фимочка, я тебе кохаю, послухай мене, будь ласка, — але він не встиг договорити, як тут же у дворі з’явилася його дружина Лариса, та ще й з палицею в руці.
— Ах, ти розпусниця, вирішила мого чоловіка відвести, — закричала вона і кинулася до Серафими, а та швидко заскочила назад у будинок.
Лариса взяла під руку чоловіка і повела додому, а йому нічого не залишалося робити, як піти з нею.
Серафима після канікул поїхала до міста. Але Михайло сумував за нею, він уже збирався поїхати до неї.
Але тут несподівано захворіла бабуся Марія, довелося Серафимі терміново переводитися на заочне навчання, щоб доглядати за бабусею.
Дізнавшись про це, Михайло прийшов до Серафими.
— Може, якась допомога потрібна, скажи. Ти завжди можеш розраховувати на мене.
— А як же твоя дружина?
— Ти хіба не в курсі? Ми з нею розійшлися, вона поїхала до себе в місто.
Серафима зраділа, але не показала цього. Вона, звичайно, теж чекала зустрічі з Михайлом, але поводилася стримано.
Увечері плакала у своїй кімнаті, щоб бабуся не чула. Сама не знала, від чого плакала, чи то від радості, чи то від чогось іншого.
Але десь у глибині душі вона чекала свого Мішку і вірила, що у них все буде добре.
Михайло приходив щовечора до неї. Носить воду в лазню. Поколе дрова, принесе додому до печі. Сніг у дворі прибере, і стежку від хвіртки до дороги прочистить.
Марія спостерігала за ними потайки, бачила, як старається Михайло. А ще помітила, як змінилася онука після зустрічі з хлопцем.
— Точно кохання між ними, а я тоді відразу й не зрозуміла. Думала, що в нього несерйозні наміри. А він, бачиш, старається, доводить своє кохання, — думала бабуся.
А Михайло дійсно кохав Серафиму і жити без неї не міг. Знаходив для себе справи під приводом, щоб бути поруч з нею.
— Фима, хвіртку треба полагодити, висить на іржавих петлях, та й паркан похилився, підправити треба б, — говорив він їй.
Серафима дивувалася.
— Мишко, який ти виявляєшся, господарський та діловий, все вмієш робити. Руки ростуть у тебе звідки треба.
— Фимочко, я просто тебе дуже люблю, і заради тебе згорну гори, ти тільки скажи.
Ти пробач мене за все, але жити без тебе я не можу. Я все зроблю для того, щоб бути поруч… Ти мені віриш?
— Вірю, вірю, Мишко, вірю. Тепер вірю.
— Ну тоді давай одружимося, виходь за мене.
— А давай, я згодна, — посміхалася вона.
Остаточно долю молодих вирішила бабуся Марія, яка раніше і чути не хотіла про Михайла.
— Бачу я все і переконалася, що ви сильно кохаєте одне одного. А якщо так, то я вас благословляю, — промовила Марія і навіть заплакала.
— Дякую, бабо Маріє, — Михайло навіть почервонів. — Ви праві, ваша онука дуже мені дорога, вона — перша і єдина моя любов. Я винен перед нею, але обіцяю, буду кохати її завжди і піклуватися про неї.
Серафима стояла задоволена, щоки горіли, як маковий цвіт.
— А тепер ходімо до моїх батьків, — сказав Михайло, — їм теж повідомимо.
Його мати вже й не чинила опору, зрозуміла, що тільки з Серафимою буде щасливий її син. Ну а батько завжди був на боці нареченої.
Мати давно зрозуміла, що колись зробила величезну помилку. Тому зараз все треба виправляти.
Минули роки. Серафима закінчила педінститут, працювала вчителем української мови та літератури в школі.
Вона тепер Серафима Іванівна, по батькові вона давно отримала на честь свого діда.
У них з Михайлом прекрасні дві дочки. Все склалося так, як колись вони мріяли, хоч і непростою виявилася їхня дорога до щастя.
