Олена запізнювалася на роботу і, поспіхом збираючись, забула закрити ноутбук.
Банківський сайт залишився відкритим, показуючи залишок на її особистому рахунку.
Андрій, який виходив трохи пізніше, помітив екран, що світився.
Спочатку хотів просто закрити ноутбук, але цифри привернули увагу: 182 340 гривень. Він кілька разів перечитав суму, не вірячи своїм очам…
…Олена застигла в дверях, притискаючи до грудей сумку з продуктами.
У вітальні лунав звичний голос свекрухи Галини Петрівни, але сьогодні в ньому чулися особливі нотки мрійливості.
— Уявляєте, Андрійку, яку ділянку я бачила на продаж! Шість соток, будиночок невеликий, але затишний.
Грядки можна розбити, квіти посадити… — жінка зітхнула. — Якби мені вдалося купити таку дачу, я б туди переїхала на все літо. А ви б нарешті залишилися самі, молоді.
Андрій, чоловік Олени, сидів за кухонним столом з планшетом, вивчаючи оголошення про продаж квартир.
За п’ять років шлюбу ця тема стала для них нав’язливою ідеєю — власне житло здавалося єдиним шляхом до щастя і незалежності.
— Мамо, ти ж знаєш нашу ситуацію, — втомлено відповів він. — Ми збираємо гроші на квартиру. Кожна копійка на рахунку.
— Звичайно, звичайно, — поспішно погодилася Галина Петрівна. — Я просто мрію вголос.
Розумію, що дача — це розкіш, яку ми поки не можемо собі дозволити.
Олена мовчки пройшла на кухню, почала розбирати покупки. Ця сцена повторювалася регулярно: свекруха мрійливо розмірковувала про дачу, син ввічливо пояснював неможливість покупки, а вона, Олена, відчувала себе винною.
Адже у неї був таємний рахунок, про який ніхто не знав…
… Ще в дитинстві мама навчила її: «Завжди май власний запас, Оленко. Чоловіки можуть підвести, обставини змінитися.
А твої гроші — це твоя свобода і впевненість у завтрашньому дні».
Дотримуючись цієї поради, Олена відкрила окремий рахунок відразу після весілля.
Туди йшли премії, гроші від продажу непотрібних речей, подарунки від батьків на день народження.
За п’ять років накопичилося більше ста вісімдесяти тисяч гривень — солідна сума для екстрених випадків.
— Олена, подивися ось на цю трикімнатну, — покликав Андрій, показуючи екран планшета. — У нашому районі, ціна прийнятна. Думаю, до кінця року назбираємо потрібну суму.
— Подивлюся потім, — відгукнулася вона, розкладаючи продукти по полицях.
Увечері, коли свекруха пішла до сусідки грати в доміно, подружжя сиділо в спальні за спільним ноутбуком, плануючи сімейний бюджет.
Андрій працював менеджером у невеликій компанії, Олена — бухгалтером. Доходи середні, але стабільні.
— Якщо я отримаю підвищення, яке обіцяють, плюс твоя премія за квартал, ми зможемо взяти іпотеку вже навесні, — міркував Андрій, проводячи пальцем по екрану калькулятора.
— Іпотека — це ризик, — заперечила Олена. — А раптом хтось із нас втратить роботу? Або знадобляться гроші на лікування?
— Ти завжди думаєш про погане, — посміхнувся чоловік. — Треба бути оптимістом.
Наступного дня Олена запізнювалася на роботу і, поспіхом збираючись, забула закрити ноутбук.
Банківський сайт залишився відкритим, показуючи залишок на її особистому рахунку.
Андрій, який виходив трохи пізніше, помітив екран, що світився.
Спочатку хотів просто закрити ноутбук, але цифри привернули увагу: 182 340 гривень. Він кілька разів перечитав суму, не вірячи своїм очам.
Коли Олена прийшла додому, чоловік чекав її у вітальні з урочистим виглядом.
— Кохана, нам потрібно поговорити, — почав він, ледь вона переступила поріг.
— Що сталося? — злякалася Олена, помітивши його незвичний вираз обличчя.
— Чому ти мені не сказала про рахунок? — прямо запитав Андрій. — Плюс сто вісімдесят тисяч, Олена! Ми могли б уже давно купити квартиру!
Серце впало вниз. Олена зрозуміла, що її таємниця розкрита.
— Андрію, це мої гроші на чорний день, — почала пояснювати вона, знімаючи куртку тремтячими руками. — Я збирала їх для нас, але на екстрені випадки.
— Які екстрені випадки? — гарячкував чоловік. — Ми молоді, здорові. А тут така можливість!
Слухай, а що якщо купимо мамі дачу? Вона так мріє, і нам буде простіше — влітку залишимося самі.
— Ні, — твердо сказала Олена. — Ці гроші не для дачі. Вони для нашого майбутнього, для непередбачених обставин.
— Якого майбутнього? — не розумів Андрій. — Мама переїде на дачу, ми залишимося самі в квартирі — ось воно, наше майбутнє!
Розмова ставала все напруженішою. До неї долучилася Галина Петрівна, яка повернулася від сусідки.
— Що у вас за крики? — поцікавилася вона.
— Мамо, уяви, у Олени є окремий рахунок із майже двома сотнями тисяч! — вигукнув Андрій. — Ми можемо купити тобі дачу!
Очі свекрухи загорілися, але відразу ж згасли.
— Андрій, якщо це гроші Олени…
— Мамо, ми сім’я! — гарячкував син. — У сім’ї все спільне.
— Не все, — тихо, але рішуче заперечила Олена. — Ці гроші я відкладала спеціально. У кожного повинен бути особистий запас.
— Ти живеш у нашій квартирі, — почав тиснути Андрій, і в його голосі з’явилися жорсткі нотки. — Користуєшся нашими меблями і технікою, їздиш на нашій машині.
На ці гроші ми купимо мамі дачу. Це буде чесно, і це не обговорюється!
Олена відчула, як сльози підступають до очей. Вона бачила, як змінюється обличчя чоловіка, як жадібність затьмарює розум.
Те, що вона вважала гніздечком, раптом перетворилося на клітку.
— Олена, подумай логічно, — продовжував Андрій вже спокійніше, думаючи, що переміг. — Мама отримає дачу, переїде туди.
Ми залишимося самі, потім купимо квартиру. Всі будуть щасливі.
— Всі, крім мене, — прошепотіла Олена.
— Не драматизуй. Ти ж розумна жінка.
Але Олена більше не слухала. У голові визрівав план — божевільний, імпульсивний, але єдиний можливий у даній ситуації.
— Добре, — сказала вона раптом. — Я подумаю.
— Ось і чудово! — зрадів Андрій. — Завтра ж поїдемо дивитися дачі.
Вночі Олена не спала, прокручуючи в голові давню мрію. Ще в університеті вона хотіла поїхати до Італії.
Але потім було весілля, робота, плани на квартиру… Мрія залишилася мрією.
До самого ранку вона вивчала пропозиції туристичних агентств в інтернеті, бронювала готель у Римі, купувала квитки на літак.
Рука тремтіла, коли вона натискала кнопку «Оплатити», але це було не тремтіння страху — це було передчуття свободи.
Андрій пішов на роботу в гарному настрої, наспівуючи під ніс і будуючи плани щодо дачі. Галина Петрівна вирушила до поліклініки.
Олена швидко зібрала валізу, взяла паспорт і документи. На столі залишила записку: «Не шукайте мене. Я в безпеці. Повернуся, коли буду готова».
В аеропорту, чекаючи на посадку на рейс, вона набрала Андрію повідомлення: «Не турбуйся про мене. Мені потрібен час подумати. Твоя дружина».
Рим зустрів її теплим вересневим сонцем і галасом туристів.
Олена оселилася в невеликому готелі і вперше за багато років відчула себе по-справжньому вільною.
Дні летіли як уві сні. Вранці вона гуляла по стародавніх вуличках, вдень вивчала полотна в музеях, ввечері сиділа в кафе, потягуючи напої і спостерігаючи за італійським життям.
Телефон мовчав — вона вимкнула роумінг, не бажаючи чути гнівні дзвінки чоловіка.
На четвертий день, в маленькій тратторії в районі Трастевере, до її столика підійшов чоловік років сорока з приємним обличчям і уважним поглядом.
— Вибачте, — сказав він, — але ви виглядаєте такою загубленою… Все гаразд?
— Не загубленою, — посміхнулася Олена. — Швидше, навпаки — знайденою.
Чоловік представився Михайлом. Виявилося, він бізнесмен з Харкова, який переїхав до Риму п’ять років тому після розлучення. Займався імпортом італійських меблів.
— Знаєте, — сказав він, замовляючи ще напої, — я теж колись втік від колишнього життя. Тільки це була не втеча, а звільнення.
Олена розповіла свою історію. Михайло слухав уважно, не перебиваючи.
— І як вам Рим? — запитав він наприкінці.
— Він змінив мене, — зізналася Олена. — Тут я зрозуміла, що можна жити по-іншому. Не збирати гроші на примарне «потім», а використовувати їх для щастя сьогодні.
— Мудра думка, — кивнув Михайло. — А що далі?
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Скоро закінчаться гроші, доведеться повертатися.
— А що, якщо не доведеться?
Наступні дні вони проводили разом. Михайло показував їй справжній Рим — не туристичний, а живий, з його ринками, маленькими ресторанчиками і приголомшливими заходами сонця.
— У мене є пропозиція, — сказав він одного вечора, коли вони сиділи на сходах біля фонтану. — Моєму бізнесу потрібна людина, яка розбирається в цифрах і говорить рідною мовою. Робота не складна, але цікава. Залиштеся в Римі.
Олена дивилася на монети у фонтані, які туристи кидали на щастя.
— Я заміжня жінка, — тихо сказала вона.
— А щаслива?
Це питання пронизувало її до глибини душі.
Коли вона востаннє була по-справжньому щаслива? Не задоволена, а саме щаслива?
— Думаю, ні, — зізналася вона.
— Тоді у вас є вибір, — сказав Михайло. — Можна повернутися до колишнього життя, до рахунків на «чорний день» і планів на «колись потім». А можна почати нову главу тут і зараз.
Тим часом вдома розгорталася справжня драма. Андрій, отримавши повідомлення дружини, спочатку не повірив. Потім злився, потім панікував. Галина Петрівна плакала і звинувачувала себе в тому, що стала причиною сімейного конфлікту.
— Вона збожеволіла! — кричав Андрій у слухавку, розмовляючи з тещею. — Витратити такі гроші на якусь туристичну поїздку!
— Може, ти був занадто жорстокий з нею? — обережно припустила Галина Петрівна після закінчення телефонної розмови. — Ці гроші вона збирала роками…
— Мамо, на чиєму ти боці? — спалахнув син.
Минув тиждень, другий. Олена не виходила на зв’язок. Андрій обдзвонював лікарні, подав заяву в поліцію, але слід дружини губився в аеропорту.
А Олена тим часом приймала найважливіше рішення в своєму житті. Михайло не тиснув, але його пропозиція висіла в повітрі.
Робота, нове життя, можливість почати все з чистого аркуша.
— Знаєте, що мене найбільше вразило у вашій історії? — сказав він одного разу. — Не те, що ваш чоловік хотів витратити ваші гроші. А те, що ви п’ять років жили чужим життям, вважаючи його своїм.
Ці слова стали одкровенням. Олена зрозуміла, що всі ці роки вона грала роль — ідеальної дружини, слухняної невістки, економної господині. А де була вона справжня?
В останній вечір, коли вона вже збиралася повернутися додому, вони сиділи на терасі кафе, спостерігаючи за заходом сонця.
— Я прийняла рішення, — сказала Олена.
Михайло уважно подивився на неї.
— Я залишаюся, — додала вона тихіше. — Хочу спробувати жити по-іншому. Для себе.
— А чоловік?
— Нехай сам вирішує, що робити, — твердо відповіла Олена. — Я більше не буду жертвувати своїм щастям заради чиїхось очікувань.
Наступного дня вона вперше за три тижні увімкнула телефон. Двадцять сім пропущених дзвінків, десятки повідомлень.
Але читати їх вона не стала — замість цього написала коротке SMS: «Я в порядку. Починаю нове життя. Не шукайте мене».
Через пів року Олена вже вільно розмовляла італійською, вела облік для фірми Михайла і знімала маленьку квартирку в центрі міста.
Розлучення оформили заочно — Андрій, який спочатку погрожував і благав, зрештою погодився на розірвання шлюбу.
— Знаєте, що мені сказала подруга, коли дізналася мою історію? — розповідала Олена Михайлу, поки вони готували вечерю на її крихітній кухні. — «Чоловік, дізнавшись про твій особистий внесок, хотів купити свекрусі дачу, а ти на зло витратила ці гроші так, як ніхто не очікував».
І знаєте що? Вона права. Всі здивувалися. Але найбільше здивувалася я сама — тому, що насправді здатна змінити своє життя.
— І не шкодуєте? — запитав Михайло, обіймаючи її за плечі.
— Ні хвилини, — посміхнулася Олена, дивлячись у вікно на вечірній Рим. — Виявляється, найкраще вкладення грошей — це вкладення у власне щастя.
А вдома Андрій все ще не міг зрозуміти, як дружина, яка здавалася йому такою передбачуваною, змогла так змінити не тільки своє життя, але і його уявлення про неї. Дачу для матері він так і не купив.
Іноді вечорами він заходив в соціальні мережі і дивився на фотографії Олени з Риму.
На них вона була зовсім іншою — засмаглою, усміхненою, вільною. Тією жінкою, якою ніколи не була за роки їхнього шлюбу.
І хоча Андрій не хотів зізнаватися в цьому навіть самому собі, іноді він заздрив її рішучості.
Адже він теж колись мріяв про щось більше, ніж квартира і стабільна робота. Але на відміну від дружини, у нього не вистачило сміливості перетворити мрію на реальність.
Історія Олени стала в їхньому колі легендою — про те, як тиха домогосподарка одного разу вирішила поставити власне щастя вище сімейних зобов’язань.
Хтось засуджував, хтось захоплювався, але байдужим не залишився ніхто.
А сама Олена дякувала долі за той день, коли у неї вистачило духу сказати «ні» чужим планам на її життя і «так» — своїм власним мріям.
