Ключів не було. Іра перерила тумбочку в передпокої, вивернула кишені куртки, заглянула під килимок — порожньо.
А син уже плакав у переносці, і до стоматолога залишалося сорок хвилин.
— Сергій! — окликнула вона чоловіка, який якраз збирався на зміну. — Ти ключі від моєї машини не бачив?
Сергій завмер з одним взутим черевиком. Його обличчя стало дивним, ніби він розв’язував рівняння з трьома невідомими.
— А, ключі… — простягнув він і чомусь відвів очі. — Так це… Люда заїжджала вчора ввечері, поки ти малого купала.
— І?
— Ну, я їй дав. Покататися.
Іра опустилася на пуф. Ноги раптом стали ватяними.
Машину вона купила за два роки до весілля. Не подарунок батьків, не кредит — свої гроші, зароблені на двох роботах і нескінченних підробітках.
Червоний «Рено», може, і не межа мрій, але свій, рідний, що пахне свободою і особистою незалежністю.
Іра пилинки з нього здувала, вчасно міняла масло і навіть розмовляла з кермом, коли ніхто не чув.
Потім зустріла Сергія. Кохання, весілля. Сергій був чоловіком позитивним: не пив, працював на заводі інженером, у вихідні любив посидіти з вудкою або пограти в приставку.
Іра народила сина, пішла в декрет, і життя потекло розмірено, як згущене молоко з банки — солодко, тягуче, але іноді липко.
— У сенсі «покататися»? — перепитала вона. — Це ж не велосипед.
— Іра, ну чого ти починаєш? — Сергій нарешті взув другий черевик і випростався, набираючись впевненості. — У людини ситуація.
Їй на роботу їздити далеко, з пересадками. А ти все одно сидиш вдома, в декреті. Машина стоїть, простоює. А техніці треба працювати.
Люда — молодша сестра Сергія. Тридцять років, досі в пошуках себе, і знаходить поки що тільки пригоди та борги.
— Зачекай. — Іра спробувала зібрати думки. — Ти віддав мою машину, куплену на мої гроші, своїй сестрі, навіть не запитавши мене? Надовго?
— Ну, поки вона їй потрібніша, — знизав плечима чоловік, беручи барсетку. — Не будь егоїсткою, Іро. Не чужі ж люди.
Їй зараз важко, осінь, бруд, ці маршрутки… А тобі куди їздити? У магазин я і сам сходжу.
— Мені до лікаря треба!
— На таксі з’їздиш, я тобі перекажу двісті гривень, — великодушно кинув Сергій і чмокнув ошелешену дружину в щоку. — Все, я побіг. Не нудьгуй!
Двері грюкнули. Іра залишилася сидіти в коридорі, дивлячись на порожній гачок для ключів. Всередині щось тихо дзенькнуло — як лопнула струна.
Увечері відбувся другий раунд. Іра сподівалася, що чоловік схаменеться, подзвонить сестрі і поверне машину.
Але Сергій прийшов додому задоволений, пахнучи вулицею і самовпевненістю.
— Людок дзвонила, така щаслива! — з порога заявив він, намилюючи руки. — Каже, долетіла за двадцять хвилин.
А то вічно годину тряслася. Все-таки добру справу ми зробили, Іро. По-людськи вчинили.
Іра мовчки накладала вечерю. Котлети рум’яно вабили на сковороді, але апетиту не було.
— Сергію, поверни машину, — тихо, але твердо сказала вона, ставлячи тарілку на стіл.
Чоловік перестав жувати.
— Знову ти за своє? Я ж пояснив: це тимчасово. Місяць, може, два, поки зима не закінчиться. Тобі шкода, чи що? Стоїть залізяка, іржавіє.
— Це моя машина. І вона мені потрібна. Я не хочу їздити на таксі з дитиною.
— Та куди тобі їздити?! — спалахнув Сергій. — До твоєї мами? Так нехай вона сама приїжджає. До магазину? Я сумки принесу.
Ти в декреті, Іра! Твоя справа — дім і дитина. А Люда працює, кар’єру будує. У нас, між іншим, прийнято родині допомагати. А ти поводишся як скнара. Моє, моє… Соромно має бути.
«Соромно» — це було його улюблене слово, коли аргументи закінчувалися.
— Тобто моя думка взагалі не враховується? — уточнила Іра.
— Враховується, коли вона розумна. А тут — одні капризи. Все, тема закрита. Їж давай, бо охолоне.
Іра не стала кричати. Не стала бити тарілки. Просто встала і пішла в дитячу.
Там, у напівтемряві, під сопіння сина, вона довго дивилася на плюшевого ведмедя і думала.
Про те, як легко чуже «треба» перекриває твоє «хочу». Про те, як швидко загальне стає «його», а твоє особисте — «нашим, тобто теж його».
Образа палила не через залізо. Образа була за те, що її викреслили з рівняння.
Зробили меблями, які повинні стояти зручно і не заважати. «Ти ж все одно вдома». Ця фраза крутилася в голові, як заїла платівка.
Наступного дня зателефонувала сама Люда.
— Іринко, привіт! — защебетала зовиця. — Слухай, там у бардачку якась помада валялася і серветки, я викинула, нічого?
А то місце займають. І ще я там чохли хочу поміняти, а то твої якісь нудні, сірі. Я рожеві придивилася, пухнасті!
— Машину не зіпсуй, — тільки й змогла видавити Іра.
— Ой, та що їй буде! Я акуратно. До речі, заправляти її треба дев’яносто п’ятим? А то дев’яносто другим дешевше…
— П’ятим, Люда. П’ятим.
— Ну добре, як скажеш. Ти, звичайно, молодець, що дала. Серьожка сказав, ти сама запропонувала. Золота ти невістка!
Іра поклала трубку. Сама запропонувала. Ну звичайно.
Всередині піднімалася холодна, розважлива злість. Не та, від якої істерика і сльози, а та, від якої прояснюється в голові і хочеться діяти.
«Значить, по-людськи? — подумала Іра, дивлячись на розкидані по квартирі речі чоловіка. — Значить, не чужі люди? І речам не можна простоювати? Добре».
Вона взяла телефон.
— Алло, Пашко? Привіт, братику. Слухай, ти казав, тобі пограти нема в що, комп’ютер старий… Так є варіант. Заїжджай.
Тиждень минув підозріло тихо. Іра була шовковою: готувала вечері, посміхалася, питала, як справи на роботі.
Сергій розслабився. Вирішив, що «виховна бесіда» подіяла, дружина усвідомила свою неправоту і змирилася.
Він навіть пишався собою: ось, мовляв, як спритно розрулив — і сестрі допоміг, і дружину на місце поставив.
У п’ятницю ввечері Сергій передчував законний відпочинок. Тиждень видався важким, начальник знущався, план горів.
Хотілося одного: впасти в улюблене крісло-мішок перед телевізором, взяти джойстик і рубатися в ігри до посиніння.
Він увійшов у квартиру, скинув черевики.
— Іра, я вдома! Є що поїсти?
— Котлети в холодильнику, розігрій, — долинуло з дитячої.
Сергій шльопав до кухні, наскоро повечеряв, навіть не переодягаючись у домашнє.
Душа вимагала віртуальних битв. Він зайшов до вітальні, потягнувся до тумби під телевізором… і завмер.
Місце, де зазвичай чорніла його гордість — ігрова приставка останнього покоління, — було незаймано чистим. Тільки пил протертий.
— Іра! — крикнув він. — А де приставка? Ти її кудись прибрала?
Іра вийшла з кімнати з кошиком білизни. Вигляд у неї був безтурботний.
— Приставка? А, так я її Паші віддала. Брату моєму.
Сергій поперхнувся повітрям.
— У сенсі… віддала?
— Ну, тимчасово. Він же студент, грошей на розваги немає. А ти весь тиждень працював, навіть не вмикав її.
Стоїть, припадає пилом. Техніка ж працювати повинна, ти сам говорив.
У Сергія відвисла щелепа.
— Ти… ти що? Це ж моя річ! Я за неї двадцять сім тисяч віддав!
— Ну так і машина моя, — ласкаво посміхнулася Іра. — І коштувала вона більше. Але ми ж сім’я, милий.
Паші зараз це потрібніше, у нього сесія, стрес знімати треба. А ти дорослий мужик, потерпиш.
Сергій стояв, хапаючи ротом повітря, як риба на березі. Логіка була залізна — його власна, тільки вивернута навиворіт і б’є прямо в лоб.
— Гаразд, — прошипів він, відчуваючи, як закипає всередині. — Гаразд. Чорт з нею, з приставкою, завтра заберу. Дай хоч у кріслі посиджу, спина відвалюється.
Він зробив крок до кута, де зазвичай стояло його величезне, безформне, неймовірно зручне крісло-груша. Його особистий трон.
Куток був порожній. Там самотньо стояв фікус.
— Іра… — голос Сергія затремтів і зник десь в ультразвуку. — Де крісло?
— Ой, а крісло я Олені віддала. Подружці. У неї спина хвора, ти ж знаєш, радикуліт мучить. Їй на жорсткому сидіти не можна.
А ти все одно на роботі цілими днями, крісло просто так місце займає. Квартира у нас невелика, дихати вільніше стало.
— Ти знущаєшся?! — заревів Сергій. — Ти роздала мої речі?!
— Не роздала, а дала покористуватися. Тимчасово. Не будь егоїстом, Серьожа. Олені це потрібніше. Ми ж не чужі люди, треба допомагати.
Сергій схопився за голову. Це був якийсь сюрреалізм. Його затишний світ руйнувався на очах.
— Так, — він судорожно озирнувся. — Що ще? Що ще ти «дала покористуватися»?!
Іра зробила вигляд, що задумалася.
— Ммм… Ну, мій тато вчора заїжджав. Він завтра з чоловіками на риболовлю їде. Я йому твої спінінги віддала. І ящик з блешнями.
— Спінінги?! — Сергій зблід. — Мій «Шимано»?! Та він же його загубить! Він же рибалить по-простому, на черв’яка з палицею!
— Не говори так про тата, — суворо сказала Іра. — Йому буде приємно посидіти з гарним спорядженням. У нього зі здоров’ям не дуже, радощів у житті мало.
А ти цього року ще жодного разу не їздив на риболовлю. Лежать вудки, сохнуть. Шкода ж.
Сергій сів на диван. Звичайний, жорсткий диван, який він терпіти не міг.
— Ти божевільна, — прошепотів він. — Ти просто мстишся мені за машину.
— Я? Мщуся? — Іра щиро здивувалася, округливши очі. — Серьожа, як ти міг таке подумати? Я просто перейнялася твоєю філософією. Ти ж мені відкрив очі!
Речі не повинні лежати без діла, якщо комусь із близьких вони потрібніші. Я тепер всім так кажу: «Це мій чоловік мене навчив, він у мене такий щедрий!»
Вона підійшла до нього, погладила по голові, як маленького.
— Не переживай. Як тільки їм це стане не потрібно, вони повернуть. Напевно. Паша, правда, каву на приставку пролив, дзвонив, вибачався… Але це ж дрібниці, так? Ну, з ким не буває.
— Кава… — простогнав Сергій і закрив обличчя руками.
Вихідні пройшли наче в пеклі. Сергій тинявся по квартирі, як звір у клітці, у якого відібрали здобич.
Він не міг грати, не міг сидіти в улюбленому кріслі, а думка про те, що тесть зараз, можливо, наступає гумовим чобітом на його елітну котушку, викликала фізичний біль.
Він намагався скандалити.
— Ти не мала права! Це мої особисті речі!
— А машина — моя особиста річ, — спокійно парирувала Іра, помішуючи суп. — У шлюбі все спільне, любий. І родичі спільні.
Він намагався тиснути на жалість.
— Іра, мені нудно. Мені погано. Я втомився.
— Почитай книжку. Он, у нас бібліотека велика. Або полицю прибий нарешті. Нудно йому… Люді он в автобусі теж нудно було.
До вечора неділі Сергій здався. Він зрозумів, що програв. Проти його ж зброї захисту не було.
Вийшов на балкон, довго стояв, дивлячись на порожню парковку. Потім дістав телефон.
— Алло, Люда? Привіт. Слухай… Тут така справа. Машина потрібна. Терміново. Так, прямо зараз.
Ні, не до завтра. Люда, я сказав — вези зараз! Іра… Іра захворіла! До лікарні треба! Все, чекаю.
Повернувся в кімнату дуже похмурий.
— Їде. За годину буде.
Іра, не відриваючись від прасування білизни, кивнула.
— Добре. А я поки що подзвоню Паші. І татові. Скажу, що у тебе «загострення потреби в речах».
Машина повернулася брудна, як після бездоріжжя. У салоні смерділо дешевим ароматизатором «Ваніль», на килимку валялися фантики від цукерок, а рівень бензину стрімко знизився.
На задньому сидінні виявилася пляма незрозумілого походження.
— Ой, ну подумаєш, не встигла помити! — пирхнула Люда, віддаючи ключі братові. Вигляд у неї був ображений. — Міг би і попередити заздалегідь.
Я, між іншим, плани будувала. Дріб’язкові ви якісь стали. Своїм же шкодуєте.
Вона стрельнула очима в бік Іри, але промовчала. Мабуть, вираз обличчя невістки не спонукав до розмов.
Сергій мовчки забрав ключі. Не став сварити сестру за бруд, не став питати про бензин. Він хотів одного: щоб цей цирк закінчився.
Увечері того ж дня в квартиру почали повертатися речі.
Приїхав Паша з приставкою.
— Класна річ, Серьога! — бадьоро відрапортував він. — Я там пару рівнів пройшов, збереження твої, правда, випадково стер, місця не вистачало… Ну ти ж не ображаєшся?
Сергій скрипнув зубами, але вичавив посмішку.
— Не ображаюся, брате.
Прийшла подруга Олена з кріслом.
— Ой, дякую, Ірочка, дякую, Серьожа! Спина прямо відпочила. Правда, моя кішка його трохи подряпала знизу, кігті точила… Але там майже не видно!
Сергій з жахом оглянув нитки, що стирчали з дорогої оббивки.
— На здоров’я, — прохрипів він.
Останнім з’явився тесть. Він урочисто вручив зятю спінінги.
— Хороші вудки, міцні! — похвалив він. — Я, правда, одну верхівку зачепив за кущ, довелося відламати трохи. Ну, на клювання не впливає! Зате щуку взяли! А це вам.
І простягнув пакет з двома жалюгідними карасями.
Коли двері за тестем зачинилися, в квартирі запала тиша. Важка тиша.
Речі повернулися на свої місця. Приставка стояла під телевізором. Крісло — в кутку. Вудки — в коморі. Машина — під вікном.
Начебто все стало як раніше. Але нічого, насправді, не було як раніше.
Сергій сидів на дивані і дивився на дружину. Дивився так, ніби бачив її вперше за всі роки їхнього спільного життя.
У його погляді не було злості, але був страх. Тваринний, первісний страх чоловіка, який раптом зрозумів: м’яка, домашня кішечка, що живе поруч, вміє кусати. І кусає не за палець — відразу за горло.
— Я не знав, що ти… така, — тихо сказав він.
— Яка? — Іра підняла на нього очі. У них не було ні тріумфу, ні каяття. Тільки спокійна, холодна гладь.
— Така… жорстка. Розважлива.
— Я просто швидко вчуся, любий. Ти хороший вчитель.
Він хотів щось відповісти, заперечити, але слова застрягли в горлі.
Подивився на свою подряпану кішкою «грушу», згадав про стерті збереження і відламаний кінчик спінінга.
А потім згадав порожній бак Ірининої машини і бруд в салоні.
Іра встала, взяла ключі від машини зі столика і поклала їх у кишеню домашнього халата. Глибоко, надійно.
— Чай будеш? — запитала вона буденним тоном.
— Буду, — видихнув Сергій.
Він зрозумів головне. Більше ніяких «тимчасово». І ніяких «їй потрібніше».
Межі його маленького затишного світу були відновлені, але ціна виявилася вищою, ніж він думав.
Довіра — вона ж теж як машина: якщо один раз дав комусь покататися і повернули з подряпинами, другий раз ключі вже не даси. Навіть якщо дуже попросять.
Іра пішла на кухню, шльопаючи капцями. Сергій дивився їй услід і думав: треба б перевірити, чи справді тесть зламав спінінг, чи Іра це вигадала, щоб його добити.
Але перевіряти не пішов. Страшно. А раптом і справді зламав?
Або, що ще гірше, — не зламав, а Іра просто змусила його повірити в найгірше, щоб він відчув цей біль?
Він увімкнув телевізор. Йшла якась комедія. Сміятися не хотілося. Хотілося сидіти тихо-тихо і нічого не чіпати. Щоб не злякати цю крихку, дзвінку рівновагу, в якій вони тепер жили.
— Твій чай, — Іра поставила чашку перед ним.
— Дякую.
Вони сиділи поруч, пили чай і дивилися в екран. Двоє близьких людей, між якими тепер стояла невидима стіна з брудного салону, котячих кігтів і зламаних принципів.
І обоє розуміли: це був урок. Тільки ось хто кого навчив і чому — питання залишалося відкритим.
А машину Іра наступного дня перегнала на платну стоянку. Так, про всяк випадок. Від гріха подалі. І від родичів теж.
