Сергій та Уляна, пара закоханих молодих людей, які готувалися до весілля. Сергій вирішив поїхати на заробітки, щоб піднакопити. А коли повернувся Уляна побачила, що він змінився.
Коли до весілля залишалося два дні, Уляна не змогла додзвонитися до Сергія увесь день.
Надвечір вона отримала лише повідомлення дивного змісту: “Вибач, я покохав її. Я не можу ламати життя всім нам. Прощавай”.
Що було далі, можна лише уявити…
…Сергій та Уляна були молоді, амбіційні та закохані. Обом по вісімнадцять років. Плани на майтутнє будували спільно.
Батьки обох натішитися дітьми не могли. До весілля готувалися вже з того моменту, як познайомилися з обранцями своїх дітей.
І ось через два роки стосунків Сергій вирішив, що краще йому поїхати до столиці і підзаробити побільше грошей, щоб весілля пишним було. Саме про це мріяла Уляна. І сукню він хотів найкращу Уляні купити сам.
– Як я без тебе тут?! Та й поспішити треба, здається скоро нас стане троє, – таємниче глянувши на свого коханого, сказала дівчина.
– Я вже найщасливіший майбутній чоловік і татусь, – від радості кричав Сергій. – Уляночко моя, як же я тебе люблю.
І молоді люди довго сиділи в тиші, обіймаючи одне одного.
Він поїхав. Сергій часто телефонував. Розповідав про роботу. Про нових товаришів.
Часто вони обговорювали майтутні плани, мріяли як разом житимуть. Яке ім’я оберуть хлопчикові, чи дівчинці, кого вже доля подарує.
Одного вечора хлопець зателефонував і сказав:
– Уляно, ти навіть уявити не можеш, кого я сьгодні зустрів в метро по дорозі додому.
– Кого ж, любий?!
– Твою однокласницю і сусідку Оксану. Виявляється вона тут вчиться. В тітки своєї живе.
– Сергійку, ми з нею не такі вже близькі подруги. Та й у школі не особливо дружили. Але це добре, що ти її зустрів.
– Я й вітання від тебе передав. Ми домовилися, що на вихідні погуляємо. Вона добре знає Київ. Покаже, що й до чого. А то я відколи приїхав, нічого й не бачив, окрім роботи.
Уляні не зовсім сподобалася ця ідея. Але вона, все ж сказала:
– Так, відпочинеш хоч трішки.
Вона досі відчувала себе трохи винною в тому, що її хлопець змушений так важко працювати, і бути так далеко від неї, тому що весілля захотіла гарного саме вона.
Дівчина вже й жалкувала. Могли ж просто розписатися.
Після вихідних, Сергій розмовляв з Уляною якимось дивним голосом. Дівчина вирішила не надавати цьому особливого значення. Подумала, що це все через втому.
Коли наступної суботи він сказав їй, що знову домовився про зустріч із колишньою однокласницею, Уляні це вже зовсім не сподобалося.
– Може, ти сам прогуляєшся?! Чи з друзями?!
– Улянко, Оксана просто добре знає місто. А ти примхи свої показуєш. Тобі добре, я тут працюю, а ти вдома можеш сидіти та ходити, коли й куди тобі хочеться.
Вперше їхня розмова була неприємною. Уляну, наче щось колоньнуло.
Вона вирішила не сваритися з коханим. Напевно йому дійсно потрібно розвіятися.
Але чим далі, тим рідше він телефонував. А коли вони нарешті зідзвонювалися, його голос був нервовим, він завжди кудись поспішав, прикриваючись роботою чи додатковим заробітком вечорами.
І щоразу докоряв Уляні, що це все через її забаганки щодо пишного весілля.
Уляна намагалася нагадати йому, що вони обоє цього хотіли. І він сам вирішив поїхати.
До того ж, варто б поспішати, бо вже скоро її стан буде дуже помітним. А бути нареченою з великим животом їй зовсім не хотілося.
Батьки вже почали готуватися. Через місяць Сергій повернувся. Підготовка до весілля забирала увесь час та увагу.
Але між тим, Уляна помітила, що він дуже змінився. Менше уваги їй приділяє. Частіше знаходилися в нього причини не бути разом.
Уляна заспокоювала себе лише тим, що ось відіграють весілля, і все буде добре. Як і раніше.
Залишалося два дні. Все було добре продумано. Один із кращих весільних ресторанів чекав свого дня, щоб прийняти щасливу пару, та тих, хто прийшов їх привітати.
Шикарна сукня була підібрана настільки добре, що приховувала майбутнє щастя нареченої, і лише підкреслювала її красу.
Здавалося, мрія молодих скоро здійсниться, як вони цього й хотіли…
Уляна не змогла додзвонитися до Сергія увесь день. Вже почала хвилюватися, щоб з ним нічого не сталося.
Надвечір вона отримала лише повідомлення дивного змісту:
«Вибач, я покохав її. Я не можу ламати життя всім нам. Про дитину пам’ятатиму. Прощавай.»
Що було далі, можна лише уявити. Весілля, звичайно ж було скасовано. Між батьками молодих відбувалися безкінечні нервові сварки.
А Уляна… зачинившись у своїй кімнаті, припинила спілкуватися, з будь-ким…
Всі намагалися її заспокоїти, підтримати, адже її стан був вкрай важким. До того ж майтутня дитина.
Через кілька днів, до кімнати постукали. Від безсилля, дівчина навіть не могла відповісти, щоб їй дали спокій.
– Донечко, дозволь увійти. – це була мама Сергія. – Люба моя, дозволь посидіти біля тебе.
Уляна чекала, кого завгодно, та не його маму.
– Уляно, я прийшла до тебе, бо дуже люблю тебе. Ми з батьком відчуваємо неймовірну провину перед тобою за нашого сина, – в її очах заблищали сльози. – Знаєш, для нас це також неочікувано.
Бо він позбавив нас водночас себе та майбутньої дочки. І я прийшла попросити тебе, щоб ти дала можливість нам хоча б стати добрими бабусею та дідусем.
Від цих слів Уляна здригнулася. За увесь цей час вона вперше подумала про дитину.
Вона уявила, як вся ситуація, могли б відобразитися на ній. Їй стало страшно… не за себе, за майтутнє життя…
…Зимового, майже передноворічного ранку, біля пологового будинку, молоду маму з донечкою, зустрічали дві пари щасливих бабусь та дідусів.
Коли вони вже зібралися йти, їх наздогнав молодий лікар.
– Ви не попрощаєтесь зі мною?
– Так, вибачте, – посміхнулася Уляна.
– Можна, я до вас якось зайду?! Відвідаю молоду матусю. – невпевнено спитав лікар.
– Андрію Івановичу, ви ж все виношування мені допомагали. Стільки часу приділили. Вірніше, нам з донечкою. Мені незручно вас ще турбувати.
– Та це для мене приємні турботи. Буду щасливий вас побачити.
– Звичайно заходьте. Навіть сьогодні, якщо хочете. Відсвяткуємо народження нашої внучки, – сказала щаслива мама Уляни.
– Тоді до вечора, – попрощавшись, Андрій стояв ще довго під лікарню, і думками вже був поруч біля Уляни та її донечки.
Сергій одружився таки на Оксані. Але прожили разом вони недовго. Не зійшлися характерами, як зазвичай кажуть.
Додому з того часу, як він покинув Уляну перед весіллям, і втік, він жодного разу не приїздив.
А Уляні доля подарувала доброго і дбайливого чоловіка, та люблячого батька для її дітей. Особливо до татка горнулася старша донечка, Аня.
До того ж, у всіх були бабусі й дідусі, а в неї ще на одну пару більше.
Чи пробачила Уляна Сергія?!
Так. І давно відпустила той біль із серця. З роками, вона часто думала про те, якою важкою ціною ій далося справжнє щастя, справжня любляча сім’я.
Ось така історія, коли життя та мрії двох молодих людей кардинально змінилися через те, що хтось зрадив, а потім отримав своє. А хто любив, тому доля подарувала подвійну любов.
