— Ви крайній? – запитала Наталя і ледь не зойкнула, щойно чоловік у черзі повернувся до неї: як він схожий на одного її старого знайомого.
— Так, за мною будете, – безбарвні оченята раптом витріщилися в її обличчя. – А ми, здається, знайомі? Вас же Наталею звуть?
За секунду вона уявила перспективу спільних спогадів і спробувала врятуватися:
— Ні, Мариною.
Оченята витріщилися ще сильніше:
— Дивно, у мене пам’ять на обличчя відмінна, адже я в кінотеатрі раніше працював кіномеханіком. – Ми з вами точно десь зустрічалися.
Сумнівів не залишилося – це він. Той самий Юрко. Вони з подружками між собою прозвали його Пташине молоко.
… В юності Наталка була зовсім несерйозною.
До уроків ставилася абияк, вчила тільки ті предмети, які подобалися. Несерйозно ставилася до оточуючих, особливо до хлопців, які в неї закохувалися. Шанувальників у симпатичної реготушки вистачало, тому їхні почуття вона сприймала як даність. Само собою зрозуміло, що всі вони існують для того, щоб нею захоплюватися і доводити, яка вона є неповторна красуня.
У школі Наталка була зіркою самодіяльності, всі її хвалили, тому вселили в дівчину прекрасну надію. Після школи вона подала заяву до театрального училища.
Після першого туру вона разом із двома новими подружками, які теж пройшли відбір, сиділи в парку й обговорювали репертуар другого туру. Потрібно було зобразити етюд на задану тему і музичний номер.
І тут до них підійшов хлопець:
— Дівчата, можна тут із вами посидіти?
Середнього зросту, середньої статури, очі маленькі, одягнений так собі – нічого особливого. Непомітний середньостатистичний хлопчина, якого ніхто б із них не помітив, якби не відкрив він рота.
Наталка вже було набрала повітря, щоб відшити його парочкою їдких фраз, як раптом передумала: а що, якщо потренуватися на ньому в мистецтві перевтілення? Тут же чарівно посміхнулася, стрепенулася радісно назустріч до незнайомця:
— Ви від Алекса? Нарешті! Ми давно чекаємо на вас. Хвоста немає? Перевірили? Чудово, давайте те що принесли.
— Що-о-о-о? – той аж позадкував, – мене Юра звати, я кіномеханіком працюю… Хотів познайомитися, у кіно запросити…
Отже, середній і непоказний набув певної привабливості – дівчата переморгнувшись, визначили, що кіномеханік їм стане в нагоді, і дозволили йому того дня почастувати себе морозивом у кав’ярні, а потім провести додому.
Наталка вчинила, як завжди: шанувальника залишила біля під’їзду чужого будинку, мовляв, далі не можна – батьки суворі. На сходовому майданчику другого поверху зачекала хвилин десять, потім вийшла знову на вулицю і вирушила до свого справжнього дому.
Другий тур конкурсу Наталка не пройшла, нові подружки – теж. У той момент усі вони були впевнені, що обов’язково спробують ще раз.
Юра-кіномеханік зустрів їх біля училища. Дівчата збрехали, що вступили – не хотілося упускати статус навіть перед малознайомим хлопцем.
— А підемо до мене в гості? Відзначимо! У мене щось є, – випалив він і почервонів.
— Та що в тебе може бути? – зло посміхнулася Наталя, яка подобалася йому найбільше і не хотіла продовжувати ці муки.
— «Пташине молоко», – відповів залицяльник.
Сервелат, згущене молоко, «Пташине молоко» – сучасна молодь і уявити собі не може, які це були делікатеси за часів юності Наталі! Загалом, перед легендарними цукерками дівчата не встояли.
Юра жив із мамою в тісній квартирці, зате майже в (розповідь спеціально для сайту Цей День) центрі. Він накрив для гостей стіл: поставив гарні чашки з сервізу, приніс вазочку з варенням, розлив чай. Потім урочисто виніс… кілька цукерок. Дівчата, переглянувшись, пирснули від сміху: вони думали, що досхочу поїдять дефіциту.
Швидко проковтнули чай із цукерками, і почали збиратися додому:
— Ну, раз більше немає, значить, ми підемо. Коли будуть ще – клич!
Згадавши той похід у гості, Наталі стало соромно: навіщо треба було знущатися з хлопця, непоганого загалом і доброго, навіть простодушного. Навіщо давати надію? Вона вже не могла згадати, чи обіцяла йому щось, чи ходила на побачення. Здається, сходила кілька разів у його кінотеатр…
І ось. Добрий день через 30 років.
— Ми, здається, десь зустрічалися…
Упізнав же! В очах чоловіка відбилася напружена робота мозку…
Наталя зробила вигляд, що бачить його вперше в житті. Він спочатку все намагався згадати, де ж усе-таки її зустрічав. У юності? На роботі? На пошті? Таке знайоме обличчя. А потім почав розповідати про життя. Як мало платять на заводі, як тяжко хворіє мама, з якою вони живуть удвох. Скільки йде на ліки. На все це Наталка мовчки кивала головою, вдаючи розуміння.
На його запитання, чи заміжня вона, Наталка рішуче збрехала:
— Так!
— Шкода, ви мені сподобалися, я б на вас одружився.
— Нічого, ще одружуєтеся, – спробувала підбадьорити співрозмовника Наталя (їй раптом стало його шкода) – Незаміжніх жінок дуже багато.
Краще б вона цього не говорила. Самотній Юра тут же (розповідь спеціально для сайту Цей День) заговорив про те, які всі жінки меркантильні. Він інших у своєму житті не зустрічав. Починаючи з юності, коли працював у кінотеатрі, дівчата ходили до нього в гості винятково для того, щоб пригоститися, використовували його, щоб подивитися фільм задарма, а на побаченнях тільки сміялися з нього. Немає хороших і зараз. Усі тільки чекають моменту, як би поживитися за його рахунок.
Працівниця поштового відділення, яка відчинила перед очікуючими двері, врятувала нарешті Наталю. Вона кинулася всередину будівлі, отримала свою посилку, і, не звертаючи уваги на спроби Юрія продовжити з нею спілкування, вибігла геть. На її щастя, зупинка була зовсім поруч. Одразу прийшов автобус, і Наталка з полегшенням влаштувалася біля вікна.
У голові промайнула думка: а чи є її провина в тому, що ця людина перетворилася на жовчного песиміста? Але вирішила тут же її прогнати, – і без того проблем вистачає…
