–Що говорити, чому радіти… Ми з дочкою в різних відділеннях лежимо. А ти виявився обманщиком! Брехуном несусвітним!
– Що сталося? – запитав він, сподіваючись хоч на якесь пояснення, але почув образливу відмовку.
– А ти сам подумай, а потім питай! – дорікнула вона, заплакала і вимкнула телефон…
…Як же хотілося Саші зустріти Зою з пологового будинку, стільки щастя було припасено для такого випадку, але все зірвалося.
Зоя поїхала в пологовий будинок здоровою, а там з’ясувалося, що вона застуджена, і такою їй довелося народжувати.
Ледве впоралася, Бог милував. Він допоміг, але з лікарями не посперечаєшся: залишили на тиждень у лікарні.
Довелося Саші часто нудитися в очікуванні під вікнами лікарняного корпусу, куди перевели Зою з пологового відділення.
Через карантин у лікарні він проникав на територію через лаз у паркані і, подзвонивши, чекав, визираючи з кущів, коли вона, нехай і не відразу, з’явиться у вікні.
Охоронці кілька разів виганяли чоловіка за територію, а потім пригрозили:
– Ще раз з’явишся – у поліцію здамо!
І він став чатувати за лікарняною огорожею, але Зою рідко бачив. Саша переживав від прикрої невизначеності.
Хотів дізнатися, що сталося, чому раптом вона так змінилася, якщо навіть по телефону толком не розмовляє.
Він питає про донечку, про самопочуття, а вона нічого не розповідає, не ділиться радістю, немов і не радість до неї прийшла разом з донькою, а страшне нещастя. Але якось її прорвало:
– Що говорити, чому радіти… Ми з дочкою в різних відділеннях лежимо. А ти виявився обманщиком! Брехуном несусвітним!
– Що сталося? – запитав він, сподіваючись хоч на якесь пояснення, але почув образливу відмовку.
– А ти сам подумай, а потім питай! – дорікнула вона, заплакала і вимкнула телефон.
Він потоптався, позіхнув і пішов додому. Само собою згадалося, як два роки тому він опинився в цьому районному місті, як познайомився із Зоєю.
Пригадав, коли переїхав із селища в виділену йому як вихованцю дитбудинку однокімнатну квартиру, що відійшла державі після того, як самотня мешканка пішла з життя.
Та й важко було не познайомитися із Зоєю, якщо вона жила в сусідньому провулку, а на роботу вони їздили в одному автобусі.
Точніше сказати, вона сама познайомилася через помсту своєму хлопцю, якого проводжала в армію якась мимра з коледжу. А Зоя лише перед самими проводами посварилася, і від цього ставало ще прикріше.
А тут з’явився новий кавалер: скромний, охайний, але дуже і дуже сором’язливий: привітається, а в очі подивитися – це не для нього.
І все, як зрозуміла Зоя пізніше, через свою шепелявість. Навіть з-під вусів було видно, що губа у нього якась незвичайна.
Спочатку Зоя не наважувалася запитати, чому так, та й не запитаєш прямо, а коли познайомилася ближче, він сам сказав, коли вона вже занадто уважно почала придивлятися до його зовнішності.
Але він знав, що вона придивляється не до його кучерявої шевелюри:
– Не звертай уваги… Це мене кінь у ранньому дитинстві копитом припечатав. – І зніяковів, навіть почервонів. – Тому й вуса ношу.
– Вони тобі пасують…
Саша думав, що Зоя кине його, але ні, вона навіть уважнішою стала. Після роботи і у вихідні часто приходила до нього і відразу бралася наводити порядок.
Він її навіть зупиняв:
– Та, годі… Сім’я у вас багатодітна, і без того постійно доводиться допомагати матері.
– Ну і що. Там одна турбота, а у тебе інша.
Саша бачив, що їй дуже подобається бути господинею, вона могла, коли вже зовсім нічого робити, нескінченно переставляти горщик з геранню з кухні в кімнату і назад. І щоразу бачила в цьому щось нове.
А йому все одно, де буде стояти квітка колишньої господині квартири. Йому потрібна була сама Зоя. Особливо, коли залишилася ночувати.
– А тебе не будуть вдома лаяти? – запитав він, соромлячись запитати ще про щось або щось сказати.
– Немає кому. Батько за кордоном на заробітках, мати з чотирма моїми братами і сестрами колупається.
Вона тільки буде рада, якщо я звалю з дому… Та й я вже повнолітня, своя голова на плечах є.
Напевно, тому вона і додому до себе не дуже запрошувала, відразу відчувши себе в Саші господинею.
Тільки раз якось зайшли разом, щоб забрати Зоїні речі, та й то, коли нікого не було. А незабаром він і сам їй накупив нарядів, бо третій рік працював зварювальником в автосервісі, і гроші водилися.
І взагалі він все віддав би своїй чорнявій і жвавій Зої, до якої відразу звик, і готовий був за неї битися, якби довелося.
Це в дитбудинку його називали Мямлей, але там інші стосунки, там все інше. Там трохи чогось не так – миттю затягнуть за ріг і надають по шиї. Та й у самому селищі могли накостиляти, але побоювалися дитбудинківських.
А в місті кожен за себе: сидять хлопці біля компів і бої без правил дивляться, силу волі тренують на відстані. А торкнися – себе ж захистити не зможуть, а не те, щоб за когось постояти.
Про себе він не думав, у нього тепер було кого захищати. Саша раніше не уявляв, що це означає кохати дівчину, ночувати з нею. Це таке, виявляється, щастя!
У дитбудинку майже у всіх старших хлопців були дівчата, всі про це знали, але робили вигляд, що нічого особливого не відбувається.
Тільки у Саші не було і ще в одного хлопця на прізвисько Ботанік – той весь вільний час проводив у бібліотеці, де були комп’ютери.
Іне фільми він дивився, а вивчав історію часів і народів, і готовий був нескінченно розповідати про минулі століття.
Тому не дивно, що він з медаллю закінчив школу і вступив до університету на бюджетне навчання.
У Сашка ж таких здібностей до навчання не було, зате років з тринадцяти він став першим помічником завгоспа.
То столяркою з ним займався, то, як справжній водопровідник, різьбу на трубах крутив, а то сміливо брав газовий різак.
Коли прийшов час вибрати професію, то захотів вивчитися на газоелектрозварника, а не на водія, як більшість хлопців з його групи. Тому при розставанні з дитбудинком у нього на руках було заповітне посвідчення.
Саші допомогли влаштуватися на роботу за фахом і порадили поки не погоджуватися на належне житло – звичайну кімнату в якійсь недоглянутій комуналці.
– Потерпи трохи – поживи на орендованій, – попередив як друга-приятеля директор, якого за кульгавість називали «стук-нога», хоча ніколи начебто не виділяв хлопця серед вихованців, – а при першій нагоді тобі окрему квартиру нададуть. Така домовленість є…
І багатозначно погладив по м’яких, лляних кучерях Сашу; поважали його – чуйного і надзвичайно совісного.
І ось його чуйність і совісність вдало поєдналася із Зойкіною настирливістю, умінням домогтися свого. Вона це вміла, як ніхто, навчившись спілкуватися з покупцями в продуктовому магазині.
Саша в цьому переконався ще раз, коли після пологів вона дуже різко змінила ставлення до нього.
Адже щось мало статися, адже нічого не буває на порожньому місці. Він ходив у ці дні сам не свій і нічого не розумів.
Ось уже два тижні минуло, як Зою виписали з лікарні, і вона нічого не сказала про свою виписку Саші, немовби його й не існувало.
Дякувати Богу, її мати зателефонувала і дорікнула: «Що ж ти, Олександре, навіть дитини не зайдеш подивитися?!»
«А мене хто кликав?!» – тільки й сказав він, проковтнувши образу.
І це було дійсно так. Зоя позбавила його, можливо, найзворушливішої миті в житті кожного батька – зустрічі дитини з пологового будинку, а він не знав, що робити.
Ну, не будеш же скаржитися її матері, щоб вона переконала дочку. Він сам дзвонив Зої, просив про зустріч, але вона перетворилася на кам’яну стіну.
Коли ж, не впізнавши себе, підвищив голос, вона холодно попросила:
– У дзеркалі давно бачив себе? – У Саші все обірвалося в душі. – Чого мовчиш? – Зоя продовжувала карати, і, схоже, це їй доставляло радість. – Ти приховав, що у тебе вроджений дефект.
Це захворювання спадкове, і воно передалося дитині. Ось як їй тепер доведеться жити з цим? Гаразд би був хлопчик, а то дівчинка, розумієш – дів-чи-нка!
Саша мовчав і відчував, як калатає серце, як відразу все життя обрушилося і зруйнувалося.
Адже він не хотів нікого обманювати, тим більше Зою, він нічого не знав певного про дефект, лише з дитинства жило в пам’яті пояснення якоїсь тітки в білому халаті, коли запитав у неї про свій шрам на губі.
– Це тебе конячка вдарила… – почув він у відповідь. – Дітлахи бавилися – у коня з хвоста волосся смикали, а ти ні за що постраждав…
І більше ніхто і ніколи не говорив про це, а сам він не дуже вникав: який є, такий і є.
Соромився, звичайно, а найбільше перед Зоєю спочатку, і переживав, розповідаючи, чому його не призвали до армії.
– Ну і добре, що не забрали! – раділа вона. – А то ми й не зустрілися б!
І все було добре, але ось тепер, виявляється, все перевернулося.
– І хто тобі це сказав? – запитав він у Зої, маючи на увазі її слова про дочку і не вірячи їм.
– Лікарі, хто ж іще! Запитали, чи є хтось у родині з таким захворюванням – ну я й згадала про тебе, як ти вправно прикидався, розповідаючи про «конячку».
– Та я не прикидався. Дійсно вірив у це, – тихо сказав Саша, ніби вирок собі підписав. – І що тепер? – запитав він, ні на що більше не сподіваючись.
– Що-що… Розлучення і дівоче прізвище…
– Можу я свою дочку побачити?
– Ні… А якщо прийдеш і будеш ломитися в двері – поліцію викличу! Ти мене знаєш! – і вимкнула телефон.
Сашко захотів відразу піти до Зої, щоб, по-перше, подивитися на дочку, а, по-друге, сказати…
Що він скаже, як подивиться – він не знав, але щось би придумав, вже не зовсім він Мямля ж.
І він вже зібрався, але біля дверей зупинився і відчув, що нічим дихати, і впав на диван без почуттів, без думок – як поліно.
Кілька днів перебував у тумані і не знав, скільки ще буде сам собі рвати душу, думаючи більше не про Зою, а про доньку, яку навіть не знав, як звати…
Зоя чомусь приховувала її ім’я, і незрозуміло, чого домагалася. Це треба таке придумати, щоб новонароджену не показати батькові?!
«Що ж, насильно милим не будеш!» – не дарма ж кажуть, згадав він приказку. Хотів цим твердженням підтримати себе, заспокоїти, змусити забутися, але хіба легко це зробити.
І все-таки він, як міг, налаштовував себе на інше життя, не знаючи тепер, яким воно буде. Гнав усі спогади про Зою, ось тільки донька не давала спокою.
У вихідні дні він кілька разів здалеку спостерігав за Зоєю, яка гуляла з коляскою на бульварі, і не впізнавав її через худорлявість – так вона змінилася після пологів і хвороби.
Кожного разу хотів підійти, хоча б мигцем поглянути на доньку, але так і не зміг перемогти себе, переступити невидиму межу образи і нерозуміння.
І тоді він перестав ходити на бульвар, зачинив душу, і нічого, крім роботи, не знав, розуміючи, що ніхто його не чекає і нікому він не потрібен.
Якби Сашко не маячив на бульварі, то, можливо, Зоя швидше б забула його, але він з’являвся, хоча чого домагався – невідомо.
Вона не знала його планів, думок, але все одно його потаємне прагнення побачити їх з донькою радувало.
І тепер вже, непомітно для себе, вона забула, як лаяла Сашу, докоряла, хоча чи можна його докоряти, якщо провини його ні в чому не було.
Особливо вона повеселішала, коли почула від дитячого лікаря, що через пів року можна буде робити косметичну операцію доньці, і шрам на губі з віком майже не буде помітний.
Це і радувало, допомогло по-іншому подивитися навколо себе і згадати про Сашу. Молодець, що не залишився байдужим, миготить перед очима. Значить, по-справжньому кохає!
Це і підштовхнуло Зою подивитися на себе по-іншому, озирнутися і зрозуміти, що не все в житті так погано. Все можна виправити і подолати.
Вона навіть хотіла якось поговорити з ним, але він раптом зник і більше не ховався за деревами.
Саша не знав, про що весь цей час думала вона, чи згадувала. Невже в її душі жодного разу нічого не ворухнулося?!
Ось уже другий місяць минув, як вона виписалася з лікарні, а ні слуху ні духу. Була – і немає її. І на бульварі перестала з’являтися.
Назавжди, чи що, зникла? ! Він цілком би в це повірив, якби одного разу, повертаючись з роботи, не побачив її біля свого під’їзду, а поруч з нею застигла висока коляска з бавовняною бахромою.
Він зупинився за кілька метрів, не наважуючись підійти ближче, немов боявся злякати неправдоподібний, але надзвичайно приємний сон.
Але цей сон відразу зник, коли Зоя посміхнулася очима-вуглинками і зітхнула:
– А ось і ми…
Серце у Саші в цей момент забилося сильніше. Він ледь не задихнувся від нестачі повітря, чомусь випалив перше, що спало на думку:
– За речами прийшла?..
– Ага… Вгадав – за ними. Пішли. А поки візок тримай – Юлька дуже за тобою скучила. Весь день не дає спокою, питає: «Де папка, де наш папка?»
Він дивився на Зою і відчував, що не може стримати сліз від її жарту… Хотів щось сказати, пояснити, але нічого не вийшло.
Вона підійшла, обійняла і, притиснувшись, подивилася в тривожні і глибокі темно-сині, блискучі від сліз очі.
