Олена завмерла, стискаючи в руках валізу. Ще секунду тому вона була впевнена, що зможе піти тихо, непомітно… Наївна!
В очах свекрухи виблискувала лють. Лють і… страх?
— Людмила Петрівна, будь ласка, відійдіть, — голос Олени тремтів, але вона намагалася говорити твердо. — Я йду.
— Нікуди ти не підеш! — свекруха вчепилася в ручку валізи. — Це наша квартира! Спільна! Ти не маєш права…
Олена гірко посміхнулася. Наша, значить? А коли потрібно було робити ремонт, платити за комуналку, купувати меблі — тоді чия була квартира?
— Відпустіть, — вона смикнула валізу на себе. — Я більше не можу так жити.
— Як так? — Людмила Петрівна театрально сплеснула руками. — Ми тебе годуємо, одягаємо, даємо дах над головою! А ти, невдячна…
Олена відчула, як всередині закипає злість. Скільки можна? Три роки вона терпіла.
Три роки намагалася бути хорошою невісткою, догоджати, прогинатися… Досить!
— Ви мене годуєте? — вона блиснула очима. — Я сама себе годую! І вас заодно! Хто готує щодня? Хто прибирає? Хто пере ваші речі?
Людмила Петрівна на секунду розгубилася, але швидко взяла себе в руки:
— Ну і що? Це твої обов’язки! Ти живеш у нашій квартирі…
— У вашій?! — Олена вже не стримувалася. — Та цю квартиру ми з Сашею в іпотеку взяли! На мої гроші перший внесок внесли! А ви…
— Брехня! — завищала свекруха. — Сашко, синочку, йди сюди! Твоя дружина втекти хоче!
З кімнати вийшов сонний чоловік. Він розгублено переводив погляд з матері на дружину:
— Що відбувається? Олена, ти куди зібралася?
— Я йду, Саш. Назавжди.
Він нахмурився:
— Як це — йдеш? А як же…
— А ніяк! — відрізала Олена. — Я більше не можу. Ти ж бачиш, що коїться! Твоя мати…
— Не смій! — Людмила Петрівна знову вчепилася у валізу. — Синку, вона хоче нас покинути! Вигнати з квартири!
— Та з чого ви це взяли?! — обурилася Олена. — Живіть на здоров’я! Я просто хочу…
— Ось! Чуєш, синку? Вона нас виганяє!
Саша розгублено почухав потилицю:
— Мамо, ну що ти таке говориш? Олено, давай спокійно все обговоримо…
— Нема чого обговорювати! — в один голос вигукнули жінки.
Олена глибоко зітхнула. Спокійно. Потрібно залишатися спокійною.
— Сашо, я йду, — повторила вона. — Я більше не можу так жити. Постійні скандали, докори, претензії… Я втомилася.
— Але куди ти підеш? — він зробив крок ближче, намагаючись обійняти дружину.
Олена відсунулася:
— До подруги. На перший час. Потім зніму квартиру.
— А як же іпотека? — Саша нахмурився. — Ми ж разом платимо…
— Я буду перераховувати свою частину, — відрізала Олена. — Не хвилюйся.
Людмила Петрівна злорадно посміхнулася:
— Ага, так я й повірила! Втече — і згадуй, як звали! А нам розхльобувати.
— Мамо, припини! — не витримав Саша. — Олена не така.
— Всі вони, дівки, однакові! — не вгамовувалася свекруха. — Тільки про себе і думаєте! А ми з Сашенькою…
Олена відчула, що ще трохи — і вона просто вибухне. Три роки… Три роки цього кошмару! Як вона взагалі стільки протрималася?
— Знаєте що, Людмила Петрівна? — вона різко повернулася до свекрухи. — Ви праві. Я думаю тільки про себе. Тому що якщо я не буду думати про себе — про мене ніхто не подумає!
Вона перевела погляд на чоловіка:
— Сашо, я люблю тебе. Правда. Але я більше не можу бути між двох вогнів. Ти повинен вибрати: або я, або…
— Що?! — скрикнула Людмила Петрівна. — Ти смієш ставити ультиматуми?! Синку, невже ти дозволиш…
— Мамо, замовкни! — несподівано гримнув Саша.
Свекруха замовчала на півслові. У тиші, що настала, було чутно, як цокає годинник на стіні.
Саша повільно підійшов до дружини:
— Олено, вибач. Я знаю, тобі важко. Я… я винен. Треба було раніше все вирішити.
Він обернувся до матері:
— Мамо, я люблю тебе. Але Олена — моя дружина. Ми з нею сім’я. І якщо ти не можеш це прийняти…
— Що?! — Людмила Петрівна почервоніла. — Ти вибираєш цю… цю…
— Мою дружину, — твердо сказав Саша. — Так, я вибираю свою дружину. І якщо ти не можеш поважати наш вибір — доведеться тобі з’їхати.
Свекруха почала задихатися від обурення:
— Мене?! Вигнати?! Рідну матір?!
Олена не вірила своїм вухам. Невже Саша нарешті став на її бік? Вона з надією подивилася на чоловіка.
— Сашо, ти це серйозно? — тихо запитала вона.
Він кивнув:
— Абсолютно. Мамо, я не жартую. Якщо ти не припиниш втручатися в наше життя, доведеться тобі шукати інше житло.
Людмила Петрівна побіліла як крейда. Вона відкривала і закривала рот, немов викинута на берег риба. Нарешті, вона прошепотіла:
— Сашенька… Синку… Як ти можеш?
— Можу, мамо. І зроблю, якщо доведеться. Я люблю тебе, але ми з Оленою окрема родина. Зрозумій це нарешті.
Свекруха розридалася:
— Ох, горе мені, горе! За що таке покарання? Рідного сина ростила, ночей не спала…
Олена закотила очі. Знову почалося.
— А тепер що? — схлипувала Людмила Петрівна. — На вулицю виганяєте? Стару, хвору…
— Мамо, досить! — не витримав Саша. — Ніхто тебе не виганяє. Просто припини лізти в наше життя!
Він повернувся до Олени:
— Сонечко, пробач мені. Я був сліпим ідіотом. Давай все виправимо, добре?
Олена вагалася. З одного боку, їй хотілося вірити чоловікові. З іншого… Скільки разів він уже обіцяв все виправити?
— Сашо, я не знаю… — почала вона.
— Знаю-знаю, я багато разів підводив тебе, — перебив він. — Але зараз все буде по-іншому. Чесне слово!
Він притягнув дружину до себе:
— Давай спробуємо ще раз? Я обіцяю, що впораюся. Ми впораємося. Разом.
Олена відчула, як до горла підступає клубок. Вона так втомилася… Так хотіла просто бути щасливою. Може, варто ризикнути?
— Добре, — тихо сказала вона. — Давай спробуємо. Але це наш останній шанс, Сашо. Якщо нічого не зміниться…
— Зміниться! — гаряче запевнив він. — Ось побачиш!
Людмила Петрівна, яка до цього мовчки спостерігала за ними, раптом здригнулася.
— То ви не їдете? А як же квартира? Хто платитиме?
Олена ледь стрималася, щоб не застогнати. Почалося…
Але Саша несподівано розсміявся:
— Мамо, ну ти даєш! Ми з Оленою платимо за цю квартиру. І будемо платити далі. А ти… ти у нас просто гостя. Люба, але гостя.
— Як це — гостя?! — обурилася свекруха. — Я тут господиня!
— Ні, мамо, — твердо сказав Саша. — Господарі тут ми з Оленою. І якщо ти хочеш залишитися — доведеться це прийняти.
Людмила Петрівна надулася:
— Ну і добре! Не потрібна мені ваша квартира! Поїду до сестри в село! Там мене хоч цінують…
— Звичайно, мамо, — спокійно відповів Саша. — Їдь, відпочинь. А ми з Оленою поки зробимо ремонт. Давно збиралися.
Олена не вірила своїм вухам. Невже це дійсно відбувається? Невже кошмар закінчився?
Вона подивилася на чоловіка. Саша посміхався — вперше за довгий час щиро і відкрито.
— Ну що, почнемо нове життя? — підморгнув він.
Олена кивнула. Так, вони почнуть нове життя. Без скандалів, докорів і вічних претензій. Просто удвох — як вона завжди і мріяла.
Людмила Петрівна щось бурмотіла, збираючи речі. Але Олена її вже не слухала.
Вона дивилася на чоловіка і думала про те, що, можливо, тепер все дійсно буде добре.
Через годину свекруха поїхала. Грюкнули вхідні двері — і в квартирі настала блаженна тиша.
Саша пригорнув Олену до себе:
— Ну ось, ми й самі. Що будемо робити?
Вона лукаво посміхнулася:
— Для початку виспимося. А потім… потім почнемо жити. По-справжньому. Ти і я.
— Ти і я, — відгукнувся він. — Звучить чудово.
Олена притиснулася до чоловіка. Так, звучить чудово. І, здається, життя нарешті почало налагоджуватися.
Звичайно, проблеми нікуди не поділися. Їм ще багато чого належало обговорити, вирішити, змінити… Але зараз, у цю хвилину, Олена була абсолютно щаслива.
Вона подивилася на валізу, яка так і стояла в передпокої. Що ж, схоже, вона їй поки не знадобиться.
— Підемо спати? — запропонував Саша.
Олена кивнула. Так, їм обом не завадить відпочинок. А завтра… Завтра почнеться їхнє нове життя.
Засинаючи в обіймах чоловіка, вона думала про те, як дивно часом складається доля. Ще годину тому вона була готова все кинути і піти. А тепер…
Тепер у неї з’явився шанс на щастя. Справжнє, сімейне щастя — про яке вона так довго мріяла.
Олена посміхнулася і міцніше притиснулася до чоловіка. Що б не сталося далі, вони впораються. Разом.
А валіза… Що ж, нехай стоїть у передпокої. Як нагадування про те, через що їм довелося пройти. І як символ того, що іноді варто дати один одному ще один шанс.
Адже життя — воно таке непередбачуване…
… Минуло три місяці. Олена сиділа на кухні, бездумно помішуючи охололий чай. За вікном мрячив дощ, сіре небо тиснуло на плечі.
— Оленка, ти знову в себе занурилась? — голос Саші вивів її із заціпеніння.
Вона здригнулася:
— А? Ні, просто замислилася…
Чоловік присів поруч, взяв її за руку:
— Все добре?
Олена спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла якоюсь кривою:
— Так, звичайно. Все чудово.
Саша нахмурився:
— Ти ж знаєш, що можеш мені все розповісти?
Вона кивнула. Знає, звичайно. Ось тільки… що тут розповідати?
Після від’їзду свекрухи їхнє життя дійсно змінилося. Спочатку було просто чудово — вони насолоджувалися тишею, спілкуванням один з одним, будували плани на майбутнє…
А потім… потім все якось непомітно почало повертатися на круги своя.
Спочатку Людмила Петрівна почала дзвонити. Кожен день, по кілька разів. Плакала, скаржилася на здоров’я, натякала, як їй погано одній…
Саша, звичайно, переживав. Олена його розуміла — як-не-як рідна мати. Але ці постійні дзвінки, сльози, докори…
Потім свекруха почала приїжджати. Спочатку раз на тиждень, потім два, потім мало не щодня. І щоразу залишалася на ніч.
— Ну куди я на ніч поїду? — бурчала вона. — Того й чекай, маніяки якісь нападуть!
Олена намагалася заперечувати, але Саша завжди ставав на бік матері:
— Олена, ну як ми її відпустимо? Раптом щось трапиться?
І ось тепер… тепер Людмила Петрівна знову жила з ними. Ніби тимчасово — «поки не підлікуюся». Але Олена вже розуміла: це назавжди.
А разом зі свекрухою повернулися і старі проблеми. Постійні причіпки, докори, втручання в їхнє життя…
— Кохана? — Саша легенько потрусив її за плече. — Чого ти мовчиш?
Вона зітхнула:
— Саш, пам’ятаєш, ти обіцяв, що все зміниться?
Він напружився:
— Звичайно. А що таке?
— Нічого не змінилося, — тихо сказала Олена. — Все як було, так і залишилося.
Саша нахмурився:
— Ти про що? На мою думку, ми чудово живемо!
— Чудово? — вона невесело посміхнулася. — Сашо, твоя мати знову тут. З усіма її претензіями і докорами. Ми знову живемо втрьох.
— Але ж вона хвора! — заперечив він. — Ми не могли її покинути!
Олена похитала головою:
— Справа не в цьому. Справа в тому, що ти знову дозволяєш їй втручатися в наше життя. Ти знову обираєш її сторону.
— Неправда! — обурився Саша. — Я просто піклуюся про неї!
— А про мене? — тихо запитала Олена. — Про мене ти піклуєшся?
Він розгублено замовк. А вона раптом зрозуміла: нічого не змінилося. І не зміниться ніколи.
Олена встала:
— Знаєш, я, мабуть, прогуляюся. Подихаю повітрям.
— Одна? У таку погоду? — здивувався Саша.
Вона кивнула:
— Так. Мені потрібно подумати.
Виходячи з квартири, Олена кинула погляд на ту саму валізу. Вона так і стояла в передпокої на відкритій полиці— як символ нездійснених сподівань.
«Що ж, — подумала вона, крокуючи під дощем, — здається, вона мені все-таки знадобиться…»
А в квартирі Саша розгублено дивився у вікно, не розуміючи, що відбувається. І не здогадуючись, що зовсім скоро їхнє життя знову зміниться. Ось тільки цього разу — назавжди.
Дощ посилювався, немов оплакуючи ще одну зруйновану сім’ю. Ще одну нездійснену мрію про щастя…
