Спадщина впала як сніг на голову: Ася нічого такого не робила і тим більше не просила.
Сусідка, баба Галя, кілька років тому зламала ногу, і Ася купувала їй ліки та продукти. Перелом зростався погано: давали про себе знати і вік, і зайва вага.
І якось так повелося, що навіть після того, як баба Галя змогла ходити, Ася продовжувала опікуватися сусідкою. А та відписала їй квартиру, хоча достеменно було відомо, що у баби Гали є син.
Його фотографії стояли у фоторамках по всій квартирі. Син у баби Галі був гарний, схожий на Джорджа Клуні, тільки ось з матір’ю своєю він не спілкувався.
– Прабабуся у нього з Чехії була, – пояснювала баба Галя. – Ось він і поїхав туди, роботу йому хорошу запропонували.
Чеську він зі школи вивчав, купив підручник у букіністичному… Не знаю, що ж йому в голову вдарило.
Що там такого у баби Галі з сином сталося, через що вони зовсім не спілкувалися, Ася не питала.
Вона взагалі зайвих питань не задавала: їй своїх турбот вистачало, щоб ще чужі на себе звалювати.
– І що ти з нею возишся? – бурчав чоловік. – Краще б дівчинку як слід виховувала.
Він досі так її і називав: дівчинка. Три роки минуло, а чоловік так і не визнав Олю.
Самостійно дочекатися довгоочікуваного стану у Асі не виходило. І після п’ятого невдалого ЕКЗ вона запропонувала усиновити дитину.
Чоловік довго пручався, говорив, що чужа кров – це чужа кров. Але, врешті-решт, здався.
Ася пропонувала хлопчика, вони обоє мріяли про сина, але чоловік відмовився: не хочу, сказав, щоб моє прізвище чужому роду передавали.
Вибрали дівчинку: гарненьку, практично здорову. Так, були, звичайно, проблеми з поведінкою, але хіба у рідних такого не буває?
Чоловік вважав, що не буває, і вдома панувала вічна напруга, жити в якій було нестерпно.
Може, тому вона і бігала до баби Галі – у неї можна було видихнути, прикинутися, що все добре.
Ще до того, як з Асею зв’язався нотаріус, в її родині сталася ще одна подія, яка остаточно вибила Асю з колії.
В тридцять вісім років, коли ніхто вже не чекав, вона дізналась, що при надії. Здавалося б – диво, чим не привід радіти?
Але чоловік, дізнавшись новину, сказав:
– А я тобі казав, що просто почекати треба. Відчував, що не залишуся без спадкоємця, мені ще в дитинстві ворожка передбачила, що буде у мене один пізній син.
А ти метушилася, поспішала. Ну, все, дівчинку віддаємо назад.
Ася подумала, що їй здалося і вона якось не так розчула чоловіка.
– Про що ти? Як це – здаємо? В якому сенсі?
– У прямому. Як зламаний холодильник. У мене від її криків голова розколюється. А народиться дитина – як вона буде? Та й взагалі, хто там знає її спадковість, що вона може викинути?
Це ж просто бомба уповільненої дії, в будинку таке тримати. Тому все, Асенька, збирай її речі і здавай назад в дитбудинок.
Даремно вона вмовляла чоловіка, лаялася з ним, просила – все марно. Він стояв на своєму і говорив на весь голос так, що дівчинка, звичайно, теж почула, і хоч суті не зрозуміла, почала плакати і висіти на Асі, боячись швидкого розставання.
А у самій Асі в думках все частіше і частіше спливало слово «розлучення». Тільки от йти їй було нікуди: квартиру чоловікові купила мати і оформила її на себе, так і сказавши:
– Якщо розлучатися будете, щоб цій нічого не дісталося.
Асю вона не любила. Це й зрозуміло: у неї самої пізня дитина, єдина, і онуків вона після весілля почала чекати мало не наступного дня.
І коли дізналася, що в Асі проблеми, заявила синові:
– Ти ще молодий, розлучайся, знайдеш нормальну жінку.
Сказати, що Веня був поганим чоловіком, не можна: він тоді заступився за Асю і відповів, що вона – найнормальніша жінка що є, нічого вигадувати.
Але стосунки з тих пір зіпсувалися: Ася відмовилася їздити до свекрухи, а та сама до них більше не з’являлася, та й дівчинку теж не прийняла.
Тож Ася розуміла: подай вона на розлучення, жити їм з Олею буде ніде. А коли дитина народиться, тим паче: більшу частину зарплати вона отримує неофіційно, і сподіватися на декретні сильно не могла.
Тому квартира, заповідана бабою Галею, була б справжнім подарунком долі.
Тільки ось в юридичних тонкощах Ася нічого не розуміла і як зробити все правильно, уявлення не мала. Довелося звертатися до юриста.
– У Галини Петрівни є родичі? – поцікавився він.
– Начебто є.
– Ну, значить, вони можуть ще оскаржити заповіт, не радійте завчасно.
– Та я й не радію. Не розумію нічого в цьому, ось і вирішила дізнатися.
Розповіла вона і про дитину під опікою, і про чоловіка, і про свій стан очікування поповнення. Юрист похитав головою.
– Складна справа. Чоловік в курсі про квартиру?
-Ні.
Асі було соромно, що вона таке приховує. Але юрист похвалив.
– І правильно. Значить, так. Якщо родичі не заявлять про себе, через пів року ви зможете вступити в спадщину.
До цього часу потрібно бути в розлученні, самі розумієте. Тож не затягуйте, хоча у вашому становищі розлучитися буде складно.
Це Ася і сама розуміла. Вона тільки заїкнулася про розлучення, а чоловік вже такий скандал влаштував.
Назвав її шантажисткою, став звинувачувати, що вона хоче позбавити дитину батька. Але на своєму продовжував наполягати: повертай дівчинку, і справа з кінцем!
Перш ніж зважитися на серйозну розмову з чоловіком, Ася поїхала до двоюрідної сестри.
Та жила в передмісті, в приватному будинку, і їхати було далеко, тому вони нечасто навідувалися в гості.
І не тільки тому: в дитинстві вони були дуже близькі, але потім життя якось розвело їх в різні боки – і інтереси розійшлися, і спосіб життя.
Що сказати, гірко було Асі бачити її материнське щастя: у самої сестри було четверо дітей.
Але все ж у складних ситуаціях саме сестра завжди могла дати вірну пораду, тож Ася взяла дочку і поїхала в гості, а чоловік і тут почав її дорікати:
– Ну куди ти при надії потяглася? А раптом вітрянка у когось? Ти ж не хворіла!
– Сестра каже, всі здорові, не вигадуй.
Їхали довго, Оля вередувала, сама Ася втомилася і розхиталася, так що вийшла на зупинку раніше, боялася, що прямо в маршрутці її знудить.
Сестра зустріла її радісними обіймами і відразу, хоча Ася нічого їй не сказала, зрозуміла, тільки доторкнувшись до її ще цілком плоского живота:
– Асенька, моя радість, невже? Бог почув наші молитви! Як же я рада! Чому раніше не говорила? Мовчи, я така дурна! Звичайно, не говорила, краще мовчати – очі у людей заздрісні!
Тут же Асю оточили і племінники, перекрикуючи один одного і намагаючись першими заглянути в пакет з подарунками, які вона їм привезла.
Оля заплакала, і це вкотре за останній час викликало у Асі хвилю роздратування: дочка вічно нила, немов її підмінили.
– А хто це у нас такий гарний? – заспівала сестра. – Дивись, що я тобі покажу?
І Оля відразу заспокоїлася. Звичайно, після чотирьох дітей легко, будь Ася на її місці, вона б теж швидко впоралася.
Поки вгамували дітей, поки сестра показала курку, кота і накопичені медалі та вироби дітей, Ася вже вся змучилася. Нарешті, сіли говорити. І Ася все як є видала…
– Та Веня це несерйозно! – запевнила її сестра. – Як можна… Здати… Скажеш теж.
– Ні, Катя. Він серйозно.
Помовчали.
– І що ти думаєш, Катя? Що б ти зробила?
Ася чекала, що сестра відразу скаже – розлучення. Але та зам’ялася.
– Ти знаєш, не можу собі такого уявити. Я без свого Володі жити не зможу. Але дитину… Не знаю, Асенька. Може, він через гроші турбується? Ти розкажи йому про квартиру. Взагалі, це недобре – приховувати від нього таке.
Ася сподівалася, що сестра позбавить її сумнівів, але та їх тільки додала. Даремно вона приїхала.
Додому Ася повернулася ще більш розгублена, зовсім не знала, що їй робити. Оля знову вередувала, просила повернути її: сподобалося їй у тітки, бачите.
Чоловікові вона нічого не сказала того вечора: ні про квартиру, ні про те, що думає подавати на розлучення, якщо він і далі буде відмовлятися від Олі.
А наступного ранку пролунав дзвінок у квартиру. Ася нікого не чекала і відкривати не хотіла, але, глянувши у вічко, завмерла.
Там стояв той самий син баби Галі, схожий на Джорджа Клуні. Правда, наживо не так вже сильно й схожий.
Ася відкрила двері.
– Це ви – Анастасія Петрова? – запитав він з помітним акцентом, мабуть, не так часто говорив рідною мовою в останні роки.
Ася кивнула.
– Значить, це ви обдурили мою матір?
– Я нікого не обдурила! – розсердилася Ася. – Я навіть не знала…
– Це ми з’ясуємо в суді, – грубо перервав її чоловік. – І повірте, там вам буде несолодко.
Він простежив поглядом за Олею, яка виглянула в коридор, щоб перевірити, хто там прийшов, і додав:
– Я чув, дівчинка у вас під опікою… Будете вставляти мені палиці в колеса – опіки позбудетеся.
І пішов. Асі навіть дихати було боляче, весь світ крутився, немов вона сиділа на каруселі.
– Оленька, – слабо прошепотіла вона. – Дзвони татові…
Асю поклали в лікарню на збереження. Чоловікові довелося все розповісти: якщо цей сусід знову з’явиться вдома, він так чи інакше дізнається.
На подив той відреагував байдуже:
– Та навіщо нам чужа квартира, Асенька? У нас є своя.
Ася хотіла нагадати, що квартира належить його мамі, але не стала. Зараз головне було – зберегти дитину, а не в хрестики-нулики грати.
Свекруха ж підливала масла у вогонь. Зателефонувала Асі і сказала:
– Була б нормальна жінка, на збереження б не поклали! Це все підкидьок ваш, бігаєш за нею, так і дитину скинути недовго. Кажу: здайте її назад в дитячий будинок!
Тепер стало ясно, звідки у Вені такі думки в голові.
Олю чоловік відвіз Катерині: та сама запропонувала дівчинку собі забрати, поки Ася в лікарні.
Веня працює, мати його, зрозуміло, не буде за дівчинкою доглядати. А більше і нікому.
Кожен день Ася дзвонила Олі і говорила, що скоро повернеться і забере її. Перші дні дівчинка плакала, а потім перестала. Звикла, мабуть.
Напередодні виписки чоловік сказав:
– Я тут з Катею поговорив. Вона не проти.
– Не проти чого?
– Назавжди Олю у себе залишити.
Ася втратила дар мови: сестра їй про цю розмову нічого не сказала.
– Ну а що? У неї і так дитячий садок практично – одним більше, одним менше. І гроші їм не зайві будуть. Я і в опіці дізнався, обіцяли назустріч піти.
Першим поривом Асі було закричати: ні, так не можна! Але тут в голові немов хтось сказав: а чому б і ні?
Олі там сподобалося, Катя – хороша, вона дівчинку не образить. І всі будуть задоволені.
– Так не можна, – невпевнено промовила вона.
– Ну, хоча б на деякий час, – запропонував чоловік. – А там подивимося…
Ася злякалася і промовчала. Повернулася немов у чужу квартиру, а не у свою. Чоловік вже поспішив і Олині речі прибрав або сестрі відвіз.
Але то тут, то там залишилися сліди її перебування: гумка для волосся, наклейка на ящику… Від усього цього Асі хотілося плакати.
Поїхати б зараз до Каті, притиснути Олю до себе… Але що вона скаже дочці? Що зрадила її? Віддала її на час сестрі? Або не на час?
Та й чи пам’ятає її дочка: все частіше пів хвилинки поговорить і біжить, мовляв, вони там з тіткою Катею чимось цікавим займаються.
Начебто й почувалася Ася добре, і загрози викидня більше не було, але вдома було гірше, ніж у лікарні.
Ще й судовий лист на тумбі маячив. Не було в Асі настрою, і як не старався чоловік, не міг її розвеселити.
У неділю в квартирі стояла така дзвінка тиша, що Ася була готова вже на все, хоч посваритися, аби не це затяжне мовчання.
Веня теж виглядав невеселим. Випивши свою ранкову чашку кави, він глянув на Асю і сказав:
– Поїхали, чи що, за нашою дівчинкою.
Ася від несподіванки не знала, що відповісти, тільки дивилася на нього.
– Я думав, це без тебе в квартирі порожньо стало, – продовжував він. – Але ось ти повернулася, а краще не стає. Звик я до неї.
Тут Ася, нарешті, розплакалася. І все йому розповіла: як хотіла подавати на розлучення, тому про спадщину не говорила, як переживає, що за три тижні дочка її забула і полюбила Катю.
Адже Катя — така чудова мама, не те що вона, Ася. Про його маму, яка дзвонила і знову говорила, що будь Ася нормальною жінкою…
– Ти вибач мене, – сказав Веня. – Я просто злякався. Так про сина мріяв, хочеться підстрахуватися скрізь, де можна.
Поїхали. Ти – чудова мама. Дочка у нас вже є, і син скоро буде. А мама… Я з нею поговорю. Обіцяю.
І вони поїхали за Олею. Даремно Ася переживала: дочка не забула її і відразу кинулася до неї.
Почала показувати малюнки і подарунки, які приготувала для братика. Сестра сказала, що так і думала, що вони сьогодні за Олею приїдуть, навіть речі дівчинки вже зібрала. Може, правда, а, може, хотіла так втішити Асю.
І все з тих пір стало добре. Правда, спадщину вона так і не отримала: син баби Галі домігся, щоб заповіт визнали недійсним.
Але Ася не засмутилася. Найголовніший скарб був з нею, а решта – не так важливо.
