Люба зціпила зуби, щоб промовчати і не втратити обличчя, а з душі рвалося таке! Якщо вирветься, репутації кінець!
— Поїхали, Сєвочка! — Єва потягнула чоловіка за рукав, — Нам ще в РАГС треба, заяву подавати!
— Так! — голосно і виразно сказав Сєва в бік колишньої дружини. — Я одружуюся з жінкою, яка мене любить і цінує!…
— Люба, як же так вийшло? — обурювалася Ольга Андріївна.
– Мамо, сама не знаю, – розгублено відповіла Люба, – само якось закрутилося, закрутилося, і я вже і без бізнесу, і без квартири.
– Ти ж завжди була такою розумною дівчинкою. Ти і тато. Інших таких розумних людей не знаю. І раптом, на тобі!
– Бачиш, мамо, Сєва виявився розумнішим за мене, а може, не тільки в розумі тут справа, – задумливо промовила Люба.
– Ну так, – Ольга Андріївна кивнула головою, – що тобі, що татові нашому, завжди хитрості не вистачало. Ти хоч якось вибралася, а він так і залишився вічним кандидатом.
Люба посміхнулася:
— Мамо, куди я вибралася? Мені тридцять. За душею ні копійки. З чистого аркуша треба все починати.
— А ти й почни! — впевнено сказала Ольга Андріївна. — Я вірю в тебе!
— Почни, — з легкою посмішкою повторила Люба, — ми ж колись із Сєвою починали. Тому він мене і переграв.
— Пам’ятаю я твого Всеволода, — відмахнулася Ольга Андріївна, — хлопець він нормальний… Був. Але на злого генія не тягне. Думаю, жінка якась за ним стоїть.
— Стоїть, мамо, — підтвердила Люба, — познайомилися, поспілкувалися.
***
— Ну і чого ти зажурилася? Нюні розпустила? — з такими словами підійшла Єва.
Та сама, яка провела Всеволода шляхом збагачення за чужий рахунок.
Сам він у фірмі займався «болтологією», тобто, заговорював клієнтам зуби, поки вони не погоджувалися, а всі розрахунки, угоди, калькуляції виконували реальні фахівці.
– Не ті зараз благосні часи, коли можна хоч комусь довіряти! За майном стежити потрібно. Що за фірмою, що за чоловіком. Так що ти сама винна.
– Якби не ти, – промовила Люба.
– З’явилася б інша! Сєва говорив, що ти розумна. Може і розумна, але не мудра! Сєва твій до мене сам втік, а фірму вже я перетягнула!
— А ти собою задоволена? — запитала Люба, нервово ковтаючи.
— Звичайно! Півроку на Сєві, два місяці судів і у мене фірма, квартира, машина і мужик! — посмішка у Єви була самовдоволена. — Тисячу відсотків прибутку!
— Що тобі взагалі від мене потрібно? — Люба починала злитися. — Ти у мене все відібрала! До чого ця розмова?
— А ти не кричи! Не кричи! Кричати всі вміють! Я хотіла сказати, що ми, жінки, ділимося на дві категорії. Одні пашуть і заробляють, а інші до багатства через чоловіків виходять.
– Хто ти, я вже зрозуміла, – Люба намагалася образити співрозмовницю.
– Так, я така і пишаюся цим, – Єва поправила зачіску, – а тобі я хотіла сказати, щоб ти не засмучувалася. Ти до іншої категорії належиш. Один бізнес побудувала, так і інший побудуєш. Ще кращий і багатший. Просто щоб урок засвоїла, що нікому і ніколи не можна довіряти!
— Ти ще мене вчити будеш? — Люба була приголомшена, а по-простому в осад випала.
— Як бачиш, більше нікому!
З дверей суду виплив задоволений Всеволод і відразу попрямував до жінок, що розмовляли.
— Ну, що ви тут?
— А ось прийшла твоя колишня сказати, яке щастя вона втратила! — відповіла Єва.
Люба тільки поперхнулася, але відповідати не захотіла.
— Бачиш, Любо! Ти мене до серйозних справ не підпускала, думала, я тільки в переговорах сильний. А я, он як! Тебе за всіма статтями обійшов! Розумну з себе корчила!
Люба стиснула зуби, щоб промовчати і не втратити обличчя, а з душі рвалося таке! Якщо вирветься, репутації кінець!
– Поїхали, Сєвочка! – Єва потягнула чоловіка за рукав, – Нам ще в РАГС треба, заяву подавати!
— Так! — голосно і виразно сказав Сєва в бік колишньої дружини. — Я одружуся з жінкою, яка мене любить і цінує!
— Ходімо, коханий! — Єва потягнула сильніше. — Досить знущатися над приниженими і знедоленими!
***
— Люба, хоч ця дівчинка й гадюка та ще й яка, але в її словах є сенс, — вислухавши, відповіла Ольга Андріївна. — Це у тебе від тата. Душа розкрита, серце на рукаві, і ніяких мізків не вистачає, щоб зрозуміти, що не всі такі.
— Так, я вже все зрозуміла, — сказала Люба, — ніколи, нікому не можна довіряти!
— І це не правильно, донечко. Людей треба розуміти. Комусь і монету не довіриш, а іншому і життя можна довірити. Тільки це приходить з досвідом.
— Ага, — зітхнула Люба, — боляче тільки той досвід дається.
— Посумували і добре, — серйозно сказала Ольга Андріївна, — я в таких випадках завжди кажу: «Дякую Боже, що взяв грошима!»
— Це ти про вселенську справедливість? — посміхнулася Люба.
Ольга Андріївна вірила, що всім відплачується, не відразу, так з часом. Але не з Любиними проколами звинувачувати маму.
— Про неї, — посміхнулася Ольга Андріївна. – Ти мені скажи, що далі робити плануєш?
– Поживу поки в бабусиній квартирі, – відповіла Люба, – відійду від судів, поплачу над фірмою. Треба подивитися, звідки свіжим вітром дме, та буду, напевно, починати щось нове. Жити ж якось треба.
– Пережовуй своє горе, мене не забувай, а от починати щось не поспішай.
Ольга Андріївна вирішила дати пораду:
– Тато через місяць з чергової експедиції повернеться. З ним треба поговорити. Ти розумна, він розумний, я мудрістю поділюся, і подивимося, куди стопи правити!
— Мамо, — Люба посміхалася, — треба було тебе консультантом брати! А починати щось буду, точно візьму!
— Ой, не треба мені ваш бізнес-шмізнес! — розреготалася Ольга Андріївна. — Щасливі всі будьте, мені більшого й не треба!
***
— Поклади свій томагавк і заспокойся! — суворо вимагала Ольга Андріївна.
— Це не томагавк, а клевець! Найкраща зброя для ближнього бою! — серйозно зауважив Вадим Михайлович. — А ти, жінко, відійди! Я стаю на священну стежку помсти! Ух, я цьому Сєві!
— Краще стань на священну стежку лікування, — порадила Ольга Андріївна, викручуючи з рук чоловіка раритетну дрянь, — горло хрипить, спину знову застудив, так, напевно, ще й виразка розігралася. Знаю я, як ви в своїх експедиціях харчуєтеся! Консерви і хліб!
— Нормальна у нас кухарка! — випустивши клев і схопившись за бік, промовив Вадим Михайлович, — але ж вона не буде по об’єкту з мисками скакати?
— Коротше так, месник, у тебе зрозуміло, постільний режим, тільки дочці нашій порада потрібна, а не твої войовничі замашки.
— Та за такі справи наші давні предки ворога носом у землю вбивали! — не вгамовувався Вадим Михайлович.
— А ти, як нащадок, повинен розуміти, що ми прийняли рішення не чіпати цю субстанцію, щоб потім відмиватися не довелося. А від тебе, як від світила науки, потрібна порада! Що робити і як бути?
Люба сиділа осторонь і насолоджувалася суперечкою батьків.
Ось де вже збіглися розум і мудрість. А головне — любов, розуміння і повага. Чесні, чисті, прекрасні люди. Найкращі батьки на світі.
— Донечко, як я розумію, ви тут місяць щось думали, може навіть щось робили, — промовив Вадим Михайлович, сідаючи на диван, — поділися з батьком, до чого дійшли?
Ольга Андріївна кивнула дочці, мовляв, розповідай!
— Тату, я вирішила змінити вектор, — сказала Люба. — У місті всі такі хитрі стали, що жах. Я хочу в село поїхати. Продам бабусину квартиру, прикрас у мене трохи залишилося. А в селі куплю невеликий будиночок, худобу. Фермеруватиму, коротше.
— Гарна справа! — ошелешено промовив Вадим Михайлович. — Архітектор з червоним дипломом буде гній вигрібати і корів доїти!
— А як же твій головний аргумент у всіх суперечках, що наші давні предки і так далі? — посміхнулася Люба. – Я, можливо, перейнялася справою батька! І буду, як ці самі предки! Натуральне господарство, свіже повітря, народний промисел!
– А? Батько? – розсміялася Ольга Андріївна. – Сам же проповідував, як тоді все було добре! Нате, розпишіться!
– Любушко, ти ж у цьому нічого не розумієш.
– Будівлі з мостами проектувати навчилася, і з цим розберуся. Я ж розумна, вся в тебе! А ти мені ще пораду даси, як наші давні предки справлялися.
– Я… Еее…
— Так, Вадимушко, будеш донечці допомагати!
***
Минуло сім років.
— Що ти там розглядаєш? Що ти там вичитуєш? — Єва важко опустилася поруч із Сєвою на диван. — Роботу шукай! Перебирати немає часу! У нас дитина з’явиться через два місяці!
— Та тут пропонують копійки якісь, — Всеволод тицяв пальцем у телефон, — а обов’язків ціла купа! Та ще й навички потрібні в усьому відразу!
— Ааа, так, — Єва відкинулася на спинку, — ми ж тільки базікати вміємо! Та й то не по справі! Бізнес профукав! Квартиру продав! А те, як сім’ю утримувати треба, так і не дізнався!
— Чуєш ти, — розлютився Сєва, — а чи не ти верещала дурницями, що тобі на Мальдіви захотілося? А хто золоті цяцьки скуповував?
— Як скуповувала, так і продавала! — прокричала у відповідь Єва.
— А по ресторанах хто ходив, тому що ми готувати не будемо, у нас манікюр?
— Та якби я знала, що ти такий віслюк, я б тебе у Любки і відбивати б не стала! А ось тільки зараз зрозуміла, чому вона за тебе не боролася! За таке не борються! А я її ще в дурості звинувачувала, а вона, ось як, розумнішою за мене виявилася! Збагрила нахлібника і телепня!
— Та ти сама офігенна! Тільки й знаєш, що шмотки, цяцьки, курорти, ресторани! Ні дня в житті не працювала!
— Я заміжня! За чоловіком! Я тобі сина подарувала! І де він? У моєї мами, бо ти його прогодувати не можеш! Дочку твою під серцем ношу! Її теж до моєї мами відправимо? Так може і мені відразу до неї переїхати?
— Ой! Їдь ти куди хочеш! — Сєва відмахнувся від Єви, як від набридливої мухи.
— Ось як ти заспівав! — Єва з трудом підвелася з дивана. — Це моя квартира, тож геть звідси!
— Як це твоя, якщо її я купував? — оскалився чоловік.
— Оформлена на мене! Я господиня! Я при надії! Мене навіть виселити звідси не можуть! А ти, лоб здоровий, геть звідси! Завтра подаю на розлучення! А дитина з’явиться, так ще й на аліменти подам! І на сина платити будеш! Хочеш, шукай роботу, не хочеш, не шукай! Платити будеш, як належить. А не будеш, посаджу!
– Єва, ти що, зовсім з глузду з’їхала?
— Забирайся геть! Я зараз поліцію викличу!
***
Єдине майно Сєви — це старенький джип, в якому він провів кілька ночей. Грошей навіть на готель не було.
— Куди піти, куди податися? — міркував він. — Кого любити, кому віддатися?
Якось у потоці роздумів думки поверталися до колишньої дружини. До Люби.
— Вона була хороша, добра, ласкава. Не те, що ця Єва, з її нескінченними «дай!» Цікаво, де вона, чим займається? Може, прийме блудного папугу? Скажу, що кохаю, забути не зміг. Покаюся, вибачуся. Може, не прожене по старій пам’яті.
Знайти Любу не склало проблем, тільки жила вона за містом. Кілометрів сто. Знайомий у поліції адресу дістав. Йому годинник довелося віддати за послугу.
***
— Нічого собі хатка! — вигукнув Сєва, коли знайшов адресу Люби.
Він припускав, що вона живе в сільському будиночку, а тут котедж у три поверхи, ворота ковані, а за ними зарості винограду. А перед воротами дорогі джипи, не порівнювані з його драндулетом.
— В оренду? — запитав чоловік, що підійшов.
— Що? — не зрозумів Сєва.
— В оренду, питаю, — чоловік штовхнув колесо автомобіля Всеволода. — Господиня набирає працівників. Любов Вадимівна розширює виробництво і торгівельну мережу, так що зараз від претендентів відбою немає. Перше фермерське господарство в області!
— Так можна і поспілкуватися, — посміхнувся Сєва.
Він, та й сама Люба, знали, що Сєві в розмовному жанрі рівних немає. Саме місце йому буде з клієнтами спілкуватися.
— А ти в хвіртку проходь, і відразу в будинок, на кухні вона, — сказав мужик, киваючи в бік будинку.
***
— Здрастуйте, Любов Вадимівно! — з широкою посмішкою Всеволод увійшов до будинка.
— Ого! Кого в наші краї занесло! А де твоя молода дружина? — Люба відповіла з посмішкою, але добротою вона не пахла.
— Та, — махнув рукою Сєва, — розлучаємося. Характерами не зійшлися. Вирішив роботу шукати. А тут головна фермерка області працівників набирає. Думав, дивись, спрацюємося, по старій пам’яті! – і він підморгнув.
– Ух, ти! – Люба випросталася і крикнула: – Рома! Зайди!
З’явився той мужик, що Сєву на співбесіду відправив:
— Чого бажаєте, пані? — запитав він з посмішкою.
Жарт був уже застарілий, але все одно і Роман, і Люба посміхнулися. А ось Сєва трохи остовпів.
— Дивись, у нас з’явився працівник, — сказала Люба, — у найвдаліший момент. Якраз треба свинарники чистити!
— Любо, — остовпілість змінилася шоком, — які свинарники? Я ж найкращий кандидат, щоб з клієнтами спілкуватися!
— А ось зі свинями і поспілкуєшся! Найкращі для тебе співрозмовники! У них-то ти свинарник не відіжмеш!
