Тетяна розливала вечірній чай по чашках, коли різкий дзвінок у двері змусив здригнутися.
Годинник показував пів на одинадцяту. Хто може з’явитися на дачі в такий час?
— Сергій, хтось прийшов, — покликала чоловіка, але той уже прямував до дверей.
Через хвилину в передпокої пролунали знайомі голоси. Тетяна завмерла з чайником у руках. Свекри. Приїхали без дзвінка, без попередження, немов дача належала тільки їм.
— Сергійку, синку! — радісно вигукнула Клавдія Петрівна, цілуючи сина. — Як же ми за тобою скучили!
Віктор Іванович мовчки кивнув невістці, проходячи повз у вітальню. Привітатися з господинею будинку, мабуть, необов’язково.
— Мамо, тату, а що сталося? — здивувався Сергій. — Ви ж не казали, що приїдете.
— А навіщо попереджати? — пирхнула свекруха, стягуючи літню кофту. — Це ж наша сімейна дача. Ми маємо право приїхати коли завгодно.
Тетяна стояла на порозі кухні, спостерігаючи за сценою. Сімейна дача? Цікаво. А хто останні п’ять років платив податки, ремонтував дах і облагороджував ділянку?
— Ми приїхали до сина, а не до тебе, тож мовчи і поступайся місцем! — кинула Клавдія Петрівна, помітивши невістку.
Віктор Іванович вже оглядав вітальню, оцінюючи диванні подушки.
— Що ж ви стоїте? — продовжувала свекруха. — Допоможіть речі занести. Ми ледве доїхали, в пробках застрягли.
Сергій поспішно вийшов до машини за валізами. Тетяна проводжала чоловіка поглядом, розмірковуючи про те, що відбувається. Невже Клавдія Петрівна серйозно вважає себе господинею тут?
— Ох, і спекотно ж було в дорозі, — скаржилася свекруха, плюхаючись на диван. — Кондиціонер в машині барахлить. Віктор Іванович весь спітнів.
Віктор Іванович дійсно виглядав втомленим. Сів у крісло, витираючи лисину хусткою.
— Води дайте, — коротко кинув свекор.
Тетяна мовчки пройшла на кухню, налила склянку холодної води. Повернувшись до вітальні, виявила, що Клавдія Петрівна вже почала розпаковувати сумки прямо на підлозі.
— Ось тут ми ліки покладемо, — коментувала свекруха, виставляючи пляшечки на журнальний столик. — А це Віктору Івановичу для спини. Лікар прописав йому ще спокій.
Сергій вніс дві великі валізи, важко дихаючи.
— Мамо, може, спочатку вирішимо, де ви будете спати? — запропонував син.
— Де спати? — здивувалася Клавдія Петрівна. — У спальні, звичайно. У Віктора Івановича болить спина, йому потрібне нормальне ліжко.
Тетяна ледь не впустила склянку. Їхня спальня? Та єдина кімната, де можна було сховатися від денної спеки?
— Але мамо, — почав було Сергій.
— Ніяких але! — відрізала свекруха. — Ви молоді, на дивані переспіть. А нам у нашому віці комфорт потрібен.
Віктор Іванович схвально кивнув, потягуючи воду.
— Правильно. У гостей повинні бути зручності.
Гості? Тетяна прикусила губу.
— А тепер покажи, що у вас тут є поїсти, — розпорядилася Клавдія Петрівна, піднімаючись з дивана. — Ми голодні, в дорозі тільки бутерброди перекусили.
Тетяна провела свекруху на кухню, подумки перебираючи вміст холодильника. Котлети залишилися з обіду, картопля, салат…
— Фу, що це за їжа? — скривилася Клавдія Петрівна, заглянувши в каструлю. — На холодній картоплі хочеш тримати?
— Я можу розігріти, — запропонувала Тетяна.
— Не треба. Краще я сама приготую щось нормальне, — відмахнулася свекруха. — Кухню не чіпай завтра, я сама буду готувати. По-людськи.
Тетяна мовчки кивнула. Значить, тепер її позбавляють і кухні теж?
— І взагалі, — продовжувала Клавдія Петрівна, відкриваючи шафки, — у вас тут що, погром був? Посуд розкиданий, продукти де попало. Видно, що господиня недосвідчена.
Недосвідчена господиня? Після п’яти років догляду за дачею? Тетяна стиснула зуби, стримуючись від різкої відповіді.
— А холодильник чому напівпорожній? — не вгамовувалася свекруха. — Завтра ж поїдемо в магазин, накупимо нормальних продуктів.
— У нас є все необхідне, — тихо заперечила Тетяна.
— Необхідне! — хмикнула Клавдія Петрівна. — Якісь йогурти, сирки. Де м’ясо? Де риба? Чоловік повинен харчуватися повноцінно.
З вітальні долинув голос свекра:
— Клава! Коли будемо вечеряти?
— Вже готую! — відгукнулася свекруха. — Зараз зроблю яєчню.
Клавдія Петрівна почала господарювати на кухні, немов Тетяни поруч не було. Увімкнула плиту, дістала сковорідку, почала розбивати яйця.
— Де у вас масло? — запитала свекруха. — Це що, соняшникове? На оливковому готувати потрібно.
— Оливкового немає, — відповіла Тетяна.
— Ось бачиш, — докірливо похитала головою Клавдія Петрівна. — Елементарних речей у будинку немає. Добре, що ми приїхали, наведемо порядок.
Наведуть порядок? У чужому домі? Тетяна вийшла з кухні, відчуваючи, як всередині все закипає. У вітальні Сергій допомагав батькові влаштуватися зручніше.
— Тату, може, подушку підкласти? — турботливо запитував син.
— Так, спина болить, — скаржився Віктор Іванович. — Дорога важка була. Нам би відпочити нормально.
— Звичайно, тату. Почувайтеся як вдома.
Як вдома. Саме так свекри і поводяться. А справжні господарі перетворюються на прислугу.
— Сергій, — покликала Тетяна чоловіка. — Можна тебе на хвилинку?
Сергій підійшов, і Тетяна відвела його в передпокій.
— Що відбувається? — тихо запитала дружина. — Чому вони поводяться так, ніби ми тут зайві?
— Тань, ну що ти, — примирливо почав Сергій. — Батьки втомилися, їм потрібен відпочинок. Ми потерпимо.
— Потерпимо? — не повірила Тетяна. — А скільки потерпимо? День? Тиждень? Місяць?
— Ну не знаю, скільки захочуть побути, — знизав плечима чоловік. — Їм же нікуди подітися.
У Клавдії Петрівни та Віктора Івановича власна трикімнатна квартира в місті. Кондиціонер, всі зручності. Навіщо їм дача?
— Вони виганяють нас зі спальні, — нагадала Тетяна.
— Ну так у тата спина болить, — пояснив чоловік. — Йому на дивані не можна спати.
А їм можна? Тетяна хотіла заперечити, але з кухні долинув запах горілого масла.
— Вечеря готова! — оголосила Клавдія Петрівна.
Свекруха розставила тарілки на столі у вітальні, не потрудившись покликати невістку.
— Їж, мій хороший, — ласкаво промовила Клавдія Петрівна. — Посидьте після дороги.
Тетяна мовчки спостерігала за сімейною сценою. Свекри вечеряли, Сергій метушився навколо батьків, а вона стояла осторонь, як чужа. У власному домі.
— А тобі не вистачило яєць? — зауважив Віктор Іванович, дивлячись на Тетяну.
— Вистачило, — збрехала Тетяна. — Я не голодна.
— Правильно, — схвалила свекруха. — Не треба ввечері об’їдатися. Від цього товстіють.
Після вечері Клавдія Петрівна почала командувати прибиранням.
— Сергій, допоможи посуд прибрати, — попросила мати. — А то я втомилася.
Сергій слухняно зібрав тарілки і поніс на кухню. Тетяна хотіла допомогти, але свекруха зупинила жестом.
— Ти йди відпочивай, — милостиво дозволила Клавдія Петрівна. — Ми самі впораємося.
Відпочивати? Де? У вітальні розташувалися свекри, спальню теж зайняли. Залишається тільки кухня.
— А постільна білизна де у вас лежить? — запитала свекруха, звертаючись до сина.
— У шафі в спальні, — відповів Сергій.
— Тільки чисту принеси, — попросила Клавдія Петрівна. — І рушники свіжі.
Тетяна провела чоловіка в спальню. Сергій дістав комплект постільної білизни, махрові рушники.
— Сергій, — тихо покликала дружина, — а ми де спати будемо?
— На дивані у вітальні, — відповів чоловік, немов це само собою зрозуміло.
— Разом? На одному дивані?
— Ну… Або ти можеш на кріслі влаштуватися.
На кріслі? Тетяна розгублено дивилася на чоловіка. Невже Сергій не розуміє абсурдності ситуації?
— Синку! — покликала з вітальні Клавдія Петрівна. — Ходімо, ліжко застелити допоможеш.
Сергій поспішив до матері, залишивши дружину одну. Тетяна сіла на край ліжка, дивлячись у вікно на літній сад.
Ще вчора це була їхня спальня, їхня дача, їхнє життя. А сьогодні все перевертається з ніг на голову.
Із сусідньої кімнати долинали голоси. Клавдія Петрівна розповідала синові про плани на завтра.
— Вранці поїдемо в магазин, нормально закупимося, — планувала свекруха. — Потім подивимося город, що там у вас росте. Віктор Іванович помідори любить.
Город теж тепер їх? Тетяна згадала, як працювала навесні, висаджуючи розсаду, поливаючи, прополюючи грядки. А тепер плоди своєї праці доведеться віддавати непроханим гостям.
— І ще, синку, — продовжувала Клавдія Петрівна, — нам треба відпочити після дороги. Тож завтра зранку не шуміть, ми поспимо довше.
Тетяна гірко посміхнулася. А що далі? Заборона ходити по будинку вдень? Дихати тихіше?
Вечір добігав кінця, а проблема ночівлі залишалася невирішеною. Тетяна взяла подушку і ковдру, попрямувала до вітальні. Диван виявився коротким і незручним. Як на ньому можуть поміститися дві людини?
Сергій з’явився через пів години, коли батьки влаштувалися в спальні.
— Ну що, помістимося? — запитав чоловік, оглядаючи диван.
— Сергію, це неможливо, — зітхнула Тетяна. — Диван півтораспальний.
— Нічого, якось уляжемося, — безтурботно відповів чоловік.
Як-небудь. Для Сергія все просто. Батьки приїхали — треба потерпіти. Не важливо, що господарів будинку перетворили на бездомних.
Ніч видалася болісною. Диван скрипів при кожному русі, ковдра постійно сповзала, а до ранку у Тетяни боліла вся спина. Сергій хропів, розкинувшись на половині дивана.
О шостій ранку прокинувся Віктор Іванович. Увімкнув у спальні телевізор на повну гучність, почав відкашлюватися і голосно сякатися. Спати далі стало неможливо.
Тетяна підвелася, розім’яла затерплу шию. У дзеркалі відбилося пом’яте обличчя з темними колами під очима. Прекрасний початок відпустки.
На кухні Клавдія Петрівна вже господарювала, варила каву і смажила сосиски.
— А, ти вже встала, — зауважила свекруха. — Добре. Сходи до сусідів, дізнайся, де тут найближчий магазин. Нам продукти купувати треба.
Тетяна мовчки кивнула, наливаючи собі води. Всередині щось переключилося, немов клацнув невидимий тумблер. Більше не хотілося сперечатися, доводити, пояснювати. Хотілося спостерігати.
— Звичайно, — спокійно відповіла Тетяна. — Сходжу.
Клавдія Петрівна задоволено кивнула, перевертаючи сосиски на сковороді.
— І м’ясо хороше купи, і рибу. Віктор Іванович без м’яса не може. А то у вас одні каші та салатики.
— Добре, — погодилася Тетяна.
Сергій з’явився на кухні розпатланий, у пом’ятій футболці.
— Мамо, що готуєш? — позіхнув син.
— Сніданок для чоловіків, — ласкаво відповіла Клавдія Петрівна. — А твоя дружина в магазин сходить, продукти купить.
Сергій поглянув на Тетяну, але та лише знизала плечима. Нехай чоловік бачить, до чого призвело його потурання.
— Таня, може, я з тобою з’їжджу? — запропонував Сергій.
— Не потрібно, — відмовилася дружина. — Відпочивай з батьками.
Тетяна вийшла у двір, глибоко вдихнула ранкове повітря. Сусідський півень вітав світанок, десь стрекотала газонокосарка. Звичайний дачний ранок, якби не цирк у власному будинку.
До сусідів йти не стала. Замість цього сіла на лавочку під яблунею і почала обдумувати ситуацію. Клавдія Петрівна і Віктор Іванович поводяться як завойовники. Сергій потурає батькам. А вона перетворилася на прислугу.
Що ж, пора показати свекрам різницю між гостями і самозванцями.
Через пів години Тетяна повернулася додому. Клавдія Петрівна мила посуд, Віктор Іванович читав газету, Сергій сидів поруч з батьком.
— Ну що, дізналася про магазин? — запитала свекруха.
— Дізналася, — відповіла Тетяна. — Далеко. Тому ви самі туди поїдьте.
Клавдія Петрівна здивовано підняла брови.
— Як це самі? Ти ж господиня, тобі і купувати.
— Я господиня, — погодилася Тетяна. — Тому вирішую, хто що купує в моєму домі.
Зависла напружена тиша. Віктор Іванович підвів очі від газети, Сергій неспокійно заворушився.
— Тань… — почав було чоловік.
— А тепер я піду відпочину, — перебила Тетяна. — У своїй спальні.
— Але у нас там речі! — обурилася Клавдія Петрівна.
— Ось і заберіть їх, — порадила Тетяна. — Перенесіть у вітальню.
— Ти що, зовсім здичавіла? — розлютилася свекруха. — Старших виганяти?
— Нікого не виганяю, — спокійно відповіла Тетяна. — Просто повертаю все на свої місця.
Весь день пройшов у напруженій атмосфері. Свекри сварилися між собою, Сергій метушився між дружиною і батьками.
А Тетяна спокійно займалася своїми справами. Поливала город, читала книгу, готувала обід тільки для себе і чоловіка.
— Ми ж голодні! — обурювалася Клавдія Петрівна. — Де наш обід?
— У магазині, — незворушно відповідала Тетяна. — Ідіть купуйте.
До вечора терпіння свекрів лопнуло. Віктор Іванович заявив, що їде в місто, а Клавдія Петрівна почала пакувати валізи, голосно обурюючись.
— Ніколи такого не бачила! — голосила свекруха. — Невістка виганяє батьків чоловіка!
— Не виганяю, — заперечила Тетяна. — Пояснюю різницю між гостями і загарбниками.
Вночі, коли свекри вгамувалися у вітальні, Тетяна довго не могла заснути. План остаточно дозрів. Завтра все вирішиться.
Вранці Тетяна встала раніше за всіх. Тихо одяглася, приготувала каву, сіла біля вікна з чашкою. Незабаром прокинулися свекри.
— Ну що, одумалася? — запитала Клавдія Петрівна, з’являючись на кухні. — Будеш нормально поводитися?
— Буду, — кивнула Тетяна. — Як належить господині дому.
Поки свекри снідали у вітальні, Тетяна непомітно винесла їхні валізи в передпокій. Потім спокійно повернулася на кухню.
— Що це означає? — обурився Віктор Іванович, виявивши багаж біля дверей.
— Це означає, що вам час збиратися, — пояснила Тетяна.
— Як збиратися? — не зрозуміла Клавдія Петрівна. — Ми ж тільки приїхали!
— Ви вдерлися без запрошення, — терпляче пояснила Тетяна. — Захопили чужу спальню, заборонили господині користуватися кухнею, вимагали прислужувати вам. Це не гості, а варвари.
— Та як ти смієш! — розлютилася свекруха.
— У гості запрошують, — твердо вимовила Тетяна. — А самозванців я не терплю.
Сергій вискочив зі спальні, розгублено дивлячись на те, що відбувається.
— Що тут за крики?
— Твоя дружина нас виганяє! — поскаржилася Клавдія Петрівна.
— Не виганяю, — поправила Тетяна. — Пояснюю правила поведінки в чужому домі. Навіть якщо це дім родичів.
— Таня, ти перегинаєш, — спробував втрутитися Сергій.
— Я встановлюю межі, — відповіла дружина. — Те, що ти не зміг зробити вчора.
Тетяна повернулася до свекрів:
— Хочете приїхати в гості? Будь ласка. Зателефонуйте заздалегідь, запитайте дозволу.
Приїжджайте з гостинцями, а не з вимогами. Дякуйте, а не командуйте господарями.
— Ми батьки! — заперечила Клавдія Петрівна.
— Батьки Сергія, — уточнила Тетяна. — А мені ви хто? Незнайомі люди, які вдерлися в будинок вночі і оголосили себе господарями.
Віктор Іванович мовчки надів кепку і взяв валізу.
— Поїхали, Клава. Тут нас не чекають.
— Не чекають того, що ви вчора влаштували, — погодилася Тетяна. — А ось вихованих ггостейми завжди раді бачити.
Клавдія Петрівна шумно складала речі, що залишилися, бурмочучи під ніс прокляття. Сергій метався між дружиною і матір’ю, не знаючи, кого підтримати.
— Мамо, може, не будемо сваритися? — просив син.
— Ніхто не свариться, — зауважила Тетяна. — Просто кожен повертається на своє місце. Батьки — у свій дім, а ми — у свій.
— Ось вже й не думала, що Сергій таку дружину вибере, — отруйно кинула Клавдія Петрівна.
— А я не думала, що виховані люди можуть так поводитися, — парирувала Тетяна.
Через пів години свекри завантажували речі в машину. Віктор Іванович за кермом мовчав, Клавдія Петрівна продовжувала обурюватися.
— Сергію, ти ж розумієш, що твоя дружина неправа? — зверталася мати до сина.
Сергій стояв на ганку, похмуро дивлячись у землю.
— Мамо, я не знаю…
— Знаєш, — втрутилася Тетяна. — Просто боїшся визнати.
Машина рушила з місця, залишивши за собою хмару пилу. Сергій і Тетяна залишилися самі у дворі.
— Навіщо ти це зробила? — запитав чоловік.
— Тому що ти не зробив, — відповіла дружина. — Вчора потрібно було пояснити батькам, що дача наша. Що ми тут господарі. Що гості повинні питати дозволу.
— Але це ж мої батьки!
— Саме тому, — кивнула Тетяна. — Батьки повинні подавати приклад вихованості, а не влаштовувати самодурство.
Сергій мовчав, обдумуючи те, що сталося.
— Любий, — м’яко почала Тетяна, — я не проти твоїх батьків. Я проти їхньої поведінки.
Якщо вони захочуть приїхати в гості по-людськи — ласкаво просимо. Але командувати в нашому домі нікому не дозволю.
Чоловік повільно кивнув, починаючи розуміти.
— Напевно, ти права.
— Звичайно, права, — посміхнулася Тетяна. — А тепер підемо снідати. У нашій кухні, в нашому домі, за нашими правилами.
Дача знову стала їхнім домом. Тихим, спокійним, гостинним для тих, хто вміє бути гостями.
