— Що з твоїм обличчям? — Ілля завмер у дверях, дивлячись на невістку.
Під лівим оком Діни розпливався фіолетовий синець, губа набрякла.
— Впала, — вона відвернулася, поправляючи волосся. — Проходь, Валера на кухні.
Ілля пройшов у квартиру. Три роки вони не бачилися з братом, а тут така зустріч.
У животі неприємно стиснулося — він надто добре знав ці «впала».
На кухні Валера різав ковбасу. Побачив брата, розплився в посмішці:
— Ілля! Нічого собі! Скільки років!?
Обійнялися. Валера пахнув перегаром, хоча за часом була обідня пора.
— Вип’ємо за зустріч? — він уже діставав пляшку.
— Валеро, що з Діною?
Брат махнув рукою:
— А, дурниця. Посварилися вчора. Ну, я з запалу штовхнув її раз. Вона сама винна — доводить мене постійно.
— Штовхнув? — Ілля сів за стіл. — Ти на дружину руку піднімаєш?
— Та не піднімаю я руку! Так, виходжу іноді з рівноваги. Жінки – істоти не завжди розуміючі, сам знаєш. Я ж з любові!
Ілля знав. І саме тому всередині все охололо.
— Валеро, це не любов. Це проблема.
— Ой, не починай! — брат налив собі чарку. — Ти що, святий? Забув, як Олені твоїй від тебе ж і дісталося добряче?
Ілля пам’ятав. П’ять років минуло, а сором досі палив. Тоді він перебрав, посварилися через дурницю, і він зробив це…
Один раз. Він підняв на неї руку один раз. Олена пішла наступного дня. І правильно зробила.
— Я пам’ятаю. І знаю, що був неправий.
— Та годі тобі! Всі чоловіки так роблять. Наш батько маму неодноразово ображав — і нічого, жили.
— І мама нас теж після цього ображала. Пам’ятаєш?
Валера нахмурився:
— Ну і що?
— А потім цілувала. Плакала і цілувала. Казала — люблю вас, дурнів. І ми думали — ось вона, любов. Через біль.
— Не неси дурню.
— Це не дурня, Валеро. Нас з дитинства привчили — любов і біль поруч ходять. Мама і стусанів дає, і любить. І ми виросли такими ж.
За дверима почувся шурхіт. Діна стояла в коридорі, напевно, слухала.
— Я Діну люблю! — Валера стукнув кулаком по столу. — Все для неї роблю!
— І синці робиш.
— Вона мене провокує! Нерви псує мені постійно!
— І що? Це привід руки розпускати?
— А що мені робити? Терпіти?
— Розмовляти. Йти, якщо злишся. Але не вирішувати все силою.
— Легко тобі говорити!
— Мені? — Ілля встав. — Я два роки до психолога ходив після Олени. Знаєш, що зрозумів? Ми з тобою хворі, Валере. Мама нас такими зробила. Але це не виправдання.
У дверях з’явилася Діна. Очі червоні, туш розмазана.
— Все, — сказала вона. — Досить. Я більше не хочу і не буду терпіти.
Валера підхопився:
— Ти куди зібралася?
— До мами. Набридло.
— Нікуди ти не підеш! — він зробив крок до неї.
Ілля встав між ними:
— Не чіпай її.
— А ти не лізь, відійди! Це моя дружина!
— І що? Це дає тобі право ображати її?
— Та я зараз і тобі як дам! — Валера замахнувся.
Ілля перехопив руку брата:
— А ти спробуй. Я не Діна. Дам здачі.
— Зрадник!
Валера вирвався, луснув брата. Кулак пройшов по дотичній. Ілля відповів — в живіт, коротко. Брат зігнувся, хапаючи повітря.
— Діна, збирайся. Йдемо.
— Куди… куди йдемо? — вона розгубилася.
— В готель. Потім вирішимо.
Валера випростався, тримаючись за стіл:
— Ілля, ти що робиш? Це моя сім’я!
— Сім’ю не скривдять, брате. Сім’ю захищають.
Діна швидко зібрала сумку. Валера стояв на кухні, то бліднучи, то червоніючи.
— Діна! Дінка, не йди! Я більше не буду!
Вона не відповіла.
Біля дверей Ілля обернувся:
— Валера, подумай. Хочеш втратити дружину, як я свою втратив? Або як батько втратив маму?
— Мама пішла у засвіти!
— А від чого вона пішла? Забув? Впала зі сходів після того, як батько «виховував». Струс мозку, кома, кінець.
Валера мовчав. Ілля вивів Діну з квартири.
У готелі вони зняли номер. Діна сіла на ліжко, обхопила себе руками.
— Дякую тобі, Ілля.
— Немає за що. Давно треба було втрутитися.
— Він раніше не такий був. Добрий, уважний. А потім… немов підмінили.
— Бо до чарки прикладався?
— І це теж. Але ще й через те, що я була при надії і втратила дитину. Він звинуватив мене. Сказав, що я спеціально позбулася її. З тих пір все пішло шкереберть.
Ілля сів поруч:
— Діна, це не твоя вина. Ні твоя втрата, ні його поведінка. Він сам вибирає — робити це чи не робити.
— Може, я справді доводжу його?
— Немає виправдання його вчинкам. Жодного. Запам’ятай це.
Вона заплакала. Ілля незручно обійняв, поплескав по плечу.
— Поживеш тут пару днів, заспокоїшся. Потім вирішиш, що робити.
— А якщо він прийде?
— Не прийде. А якщо прийде — викличеш поліцію. Або подзвониш мені.
Вночі Іллі подзвонив Валера. Ледве язиком ворочав.
— Брате, поверни дружину!
— Вона не річ, щоб її повертати.
— Я люблю її!
— Дивна у тебе любов. З синцями.
— Я більше не буду! Клянусь!
— Валеро, лягай і спи. Вранці поговоримо.
Але вранці Валера не дзвонив. І вдень. Ілля занепокоївся, поїхав перевірити.
Брат сидів на кухні. Тверезий, пом’ятий, неголений.
— Вона пішла?
— У готелі поки що.
— Я всю ніч думав. Ти правий. Ми хворі. Мама… я пам’ятаю, як вона нас лупцювала. А потім шкодувала. І я так само з Діною.
— Ось і добре, що ти, нарешті,зрозумів.
— Що мені тепер робити?
— До психолога йти. Працювати над собою. І молитися, щоб Діна пробачила.
— А ти… твоя Олена пробачила?
— Ні. І правильно зробила.
Валера опустив голову на руки:
— Я не хочу її втрачати.
— Тоді змінюйся. По-справжньому. Не обіцянками, а справами.
Через тиждень Діна повернулася додому. Валера зустрів її з квітами і довідкою від психолога — записався на терапію.
— Діна, я зрозумію, якщо ти не віриш. Але я спробую змінитися. Правда спробую.
Вона кивнула:
— Один шанс. Останній.
Ілля поїхав до свого міста. Іноді дзвонив, перевіряв. Валера ходив до психолога, не пив взагалі. Діна потроху танула.
Через рік подзвонив брат:
— Ілля, привіт! Брате, у нас буде дитина!
— Вітаю! Як Діна?
— Щаслива. Ми обоє дуже щасливі. Дякую тобі.
— А мені за що?
— За правду. За те, що зупинив.
Ще через рік Ілля приїхав у гості. З собою привіз дружину — нову, не Олену. І піврічного сина.
Діна відкрила двері з дитинкою на руках. Ніяких синців. Очі світяться радістю.
— Ілля! Як я рада!
Обійнялися. Валера вийшов з кімнати:
— Брате! А це хто у тебе?
— Дружина Марина і син Артем.
Сіли за стіл. Діти агукали один на одного. Дорослі пили чай, розмовляли.
Коли Валера вийшов на балкон, Ілля запитав Діну:
— Як ви? Тільки чесно.
Вона посміхнулася:
— Добре. Тієї проблеми більше немає. Зовсім немає.
— Він лікується?
— Два рази на тиждень терапія. І група анонімних агресорів. Працює над собою.
— І жодного разу?..
— Жодного разу. Навіть голос не підвищує. Йде, якщо злиться. Повертається, коли охолоне.
— Я радий за вас!
Марина гойдала Артемку, слухала.
— А ви як познайомилися? — запитала Діна.
Марина засміялася:
— У групі підтримки. Я після розлучення туди ходила, а Ілля — ну, самі розумієте.
— І не боялася? Після всього?
— Боялася. Але Ілля відразу попередив. Розповів все. І я бачила, як він працює над собою. Три роки вже разом — жодної сварки з криками.
Повернувся Валера. Взяв доньку на руки, закружляв. Та зареготала.
— Моя принцеса! Моя красуня!
Ілля дивився і думав — може, і справді люди змінюються. Якщо дуже хочуть. Якщо розуміють, що втрачають.
Увечері, коли гості зібралися їхати, Валера обійняв брата:
— Дякую тобі! За все.
— Звертайся. Тільки щоб більше без синців.
— Не буде. Ніколи.
На вулиці Марина взяла Іллю під руку:
— Добре, що все так закінчилося.
— Так. Хоча могло бути інакше.
— Думаєш, він справді змінився?
— Сподіваюся. Заради Діни. Заради доньки.
— А ти? Ти змінився?
Ілля зупинився, подивився на дружину:
— Кожен день змінююся. Кожен день вибираю — бути людиною чи звіром. Поки що виходить бути людиною.
— Виходить, — Марина поцілувала його. — У тебе добре виходить.
Вони йшли вечірнім містом. У колясці спав син. На небі запалювалися перші зірки.
І Ілля думав — може, не все втрачено. Може, ланцюжок поведінки, нав’язаний з дитинства, можна розірвати.
Якщо вчасно зупинитися. Якщо визнати проблему. Якщо працювати над собою.
Головне — не повторювати помилок. Ні своїх, ні батьківських.
Головне — пам’ятати: любов не ображає, любов оберігає.
