— Що значить не зможеш взяти трубку? — Андрій завмер з дорожньою сумкою в руках. — Марина, ти мене лякаєш. Останнім часом сама не своя, а тепер ось це…
Марина, стоячи перед дзеркалом у передпокої, старанно підводила очі. На ній була нова сукня — та сама, яку вона купила місяць тому і чомусь жодного разу не одягала.
І туфлі, помітив Андрій. Ті самі човники на підборах, які зазвичай чекали на особливі випадки в коробці на антресолі.
— Коханий, — вона повернулася до нього, промокаючи серветкою куточки губ, — у мене справді важливі справи намічаються. Може, навіть доведеться кудись поїхати.
— І ти не можеш сказати куди? — Андрій опустив сумку на підлогу. Десять років разом, а таке вперше.
— Слухай, — Марина відклала косметичку і підійшла до чоловіка, — ти сам їдеш на всі вихідні до Петровича на дачу. Я щось кажу? Ні. Ось і ти не питай.
Він зітхнув. Дійсно, друг давно кликав попаритися в лазні — там якийсь особливий ремонт закінчив, хвалився новою піччю. Та й з Жучкою, його улюбленицею, давно не бачилися. Але щось дряпало душу…
…Почалося це місяць тому. Спочатку Марина стала затримуватися після роботи. «Аврал у фітнес-центрі, нові програми впроваджуємо», — пояснювала вона.
Потім почалися дивні дзвінки. Варто було йому увійти в кімнату — вона відразу замовкала або переводила розмову на якісь банальності. А минулого тижня і зовсім…
— Пам’ятаєш, — почав Андрій, сідаючи на лавку в передпокої, — минулої середи я раніше з роботи повернувся?
— Ну? — Марина знову повернулася до дзеркала, поправляючи зачіску.
— Заходжу в під’їзд, а ти біля ліфта з якимось чоловіком розмовляєш. Високий такий, у шкіряній куртці…
— Ой, та це… — вона махнула рукою, але Андрій помітив, як здригнулися її пальці, — по роботі. Клієнт один, хотів індивідуальні тренування обговорити.
— У під’їзді?
— А що такого? Випадково зустрілися, розговорилися…
Андрій похитав головою. Може, і справді випадково. Може, і справді по роботі. Але чому тоді цей «клієнт» так поспішно ретирувався, побачивши його?
І чому Марина потім весь вечір була якась нервова?
— Так, все! — вона рішуче зачинила косметичку. — Тобі час, а то Петрович зачекався. Давай, відпочинь там гарненько, попарся…
— Марина, — Андрій підвівся з банкетки, — може, мені залишитися? Щось неспокійно якось…
— Ще чого! — вона підштовхнула його до дверей. — Петрович втретє кличе, Жучка скучила… Давай-давай!
У цей момент з її сумочки долинула трель телефону. Марина смикнулася до нього, але Андрій встиг помітити на екрані ім’я — «Борис». Хто такий Борис?
— Гаразд, поїхав я, — він взяв сумку, намагаючись приховати тривогу. — Може, все-таки скажеш, куди зібралася така красива?
— Сюрприз! — підморгнула Марина і чмокнула його в щоку. — І не дзвони до вечора, добре? Я справді буду зайнята.
Варто було дверям зачинитися, як з квартири долинув її голос:
— Алло, Борис? Так, він поїхав… Звичайно, зараз буду… Тільки перевдягнуся — і відразу до тебе…
Андрій повільно спускався сходами, відчуваючи, як всередині все стискається. Десять років разом. Ніколи, жодного разу не було приводу засумніватися.
А тепер? «Борис»… «Відразу до тебе»… «Не дзвони до вечора»…
Дорога до дачі Петровича зайняла майже дві години — п’ятничні затори ніхто не скасовував. Андрій раз у раз поглядав на телефон, але Марина не дзвонила і не писала.
Він спробував зосередитися на дорозі, але думки вперто поверталися до останніх дивних тижнів.
Ось Свєтка, найкраща подруга дружини, заходить до них додому. Раніше вони з нею завжди душевно спілкувалися, пили чай на кухні, обговорювали новини.
А тут — тільки він на порозі, вони відразу замовкають, переглядаються. І цей незрозумілий листок, який Свєтка так поспішно сховала в сумку…
А позавчора? Андрій повертався з роботи і побачив, як Марина виходить з якогось незнайомого мінівена. Начебто нічого особливого — хтозна, може підвіз хтось із колег.
Але чому вона зробила вигляд, що не помітила його, швидко пірнула в під’їзд? І вдома сказала, що пішки прийшла…
Телефон завибрував. Повідомлення від сусідки Тетяни Павлівни:
«Андрійку, вітаю з наступаючими святами! Щойно бачила твою — сіла в таксі, вся така ошатна. Корпоратив, напевно?»
Андрій з’їхав на узбіччя. У скронях стукало. Руки самі набрали номер дружини — довгі гудки, потім скидання.
За хвилину прийшло смс: «Не можу говорити. Зайнята. Цілую!»
— Твою ж… — він стукнув долонею по керму.
Петрович зустрів його біля воріт. Поруч крутилася Жучка, радісно повискуючи — вона завжди його любила.
— О, з’явився, друже! — Петрович поплескав його по плечу. — А я вже розтопив баню, холодець вчора зробив… Ей, ти чого такий похмурий?
Андрій мовчки показав повідомлення від сусідки.
— Та годі! — Петрович якось дивно кахикнув. — Ну кудись поїхала жінка, що такого? Може, до подруги…
— У новій сукні? Із зачіскою? І трубку не бере? — Андрій подивився другові в очі. — Петровичу, у мене таке відчуття, що всі навколо щось знають. Всі, крім мене.
— Та ну — друг відвів погляд, — накручуєш себе. Підемо краще Жучку твоїми улюбленими галетами пригостимо. Я спеціально їх купив…
Але Андрій уже йшов до машини.
— Ти куди? — в голосі Петровича промайнула тривога. — Андрюха, та кинь ти! Зараз попаримося…
— Вибач, друже. Не можу, — він завів мотор. — Поїду додому, перевірю, чи все в порядку — і повернуся.
— Та стій ти! — Петрович вибіг вперед, загороджуючи дорогу. — Ну що ти, як маленький? Марина ж просила не…
— Ти звідки знаєш, що вона просила? — Андрій різко загальмував. — Я тобі про це не говорив.
Петрович запнувся:
— Ну… це… Загалом…
— Так, з мене досить, — Андрій рішуче рушив з місця. — Їду додому.
Під’їжджаючи до будинку, Андрій помітив знайомий мінівен — той самий, з якого виходила Марина позавчора.
За кермом сидів високий чоловік у шкіряній куртці. Той самий «клієнт з фітнес-центру»?
Андрій припаркувався трохи подалі, вирішивши поспостерігати.
Через кілька хвилин з під’їзду вискочила Світлана — розпатлана, забрала якусь коробку, щось поспішно сказала водієві і побігла назад.
Телефон знову задзвонив — Петрович.
— Друже, ти це… — голос звучав схвильовано. — Коротше, не роби дурниць. Марина — вона… Загалом, все не так, як ти думаєш!
— А як? — Андрій не зводив очей з мінівена. — Може, ти мені поясниш?
— Не можу, — зітхнув Петрович. — Просто повір — все добре. Правда!
У цей момент з під’їзду вийшла Марина. Все в тому ж гарному платті, але вже без підборів — в улюблених уггах.
Швидко озирнулася по сторонах (Андрій інстинктивно пригнувся за кермом), підбігла до мінівена і почала жваво обговорювати щось з водієм, показуючи щось на телефоні.
Всередині все кипіло. Ось, значить, як? «Важливі справи»? «Не дзвони до вечора»?
Марина попрощалася з водієм і поспішила назад до під’їзду. Мінівен рушив з місця.
Андрій хотів було поїхати слідом, але тут прийшло повідомлення від дружини: «Коханий, я вдома. Все добре. Тільки, будь ласка, не хвилюйся — тут Свєтка у мене».
Він рішуче попрямував до під’їзду. Піднімаючись сходами, почув якийсь дивний звук з їхньої квартири. Ключ насилу повернувся в замку.
— Ти вже повернувся? — Марина здивовано чи злякано перегородила йому шлях у коридор. — Хіба не збирався залишитися у друга?
— Що. Тут. Відбувається? — вимовивляючи кожне слово окремо, запитав Андрій.
З глибини квартири знову долинув дивний звук.
— Телевізор, — швидко відповіла Марина. — Дивлюся фільм…
— З Борисом? — Андрій намагався зазирнути їй за плече.
— З яким Борисом? — її очі забігали. — А, ти про…
У цей момент зі спальні долинув гуркіт і приглушений вигук Світлани: «Тихо, тихо! Милий, не треба»
— Милий? — Андрій рішуче відсунув дружину. — Кого це ви там…
У цю ж мить у коридор викотився пухнастий золотистий клубок і, смішно переваливаючись, побіг до нього.
Цуценя лабрадора, точна копія того, фотографію якого Андрій багато разів показував дружині.
— Сюрприз? — невпевнено посміхнулася Марина.
Зі спальні виглянула розпатлана Світлана:
— А ми тут це… готувалися… А ти все зіпсував! Так хотіли сюрприз зробити…
— А Борис? — Андрій опустився на коліна, розглядаючи цуценя.
— Заводчик, — зітхнула Марина. — Три місяці з ним домовлялися, консультувалися. Він сьогодні цуценя привіз. А той мінівен — це його робоча машина.
— А «важливі справи»? Нова сукня? «Не дзвони до вечора»?
— Хотіла красивою бути, коли тобі цуценя даруватиму, — Марина присіла поруч. — Ми ж спеціально все підлаштували, щоб ти до Петровича поїхав. А ти… Ех, ти…
Цуценя тим часом вже щосили обстежувало нові джинси господаря. Телефон знову задзвонив. Петрович.
— Ну, розповідайте, конспіратори, — Андрій сидів на підлозі, поки цуценя захоплено досліджувало його шнурки. — Як вам вдалося все це провернути?
Марина і Світлана переглянулися, і тут їх прорвало. Виявляється, операція «Цуценя» почалася ще три місяці тому, коли Андрій в сотий раз показав дружині фотографію лабрадора.
— Ти б себе бачив! — Марина наблизилася. — Кожен день: «Дивись, який розумний! А цей як лапу дає! А ось цей…»
Я ж бачила, як ти з Жучкою возишся. І все думала — ось чого людині для щастя не вистачає?
— А потім Петрович ідею підкинув, — підхопила Світлана. — Пам’ятаєш, місяць тому я тобі каталог від розплідника показувала? Ти ще здивувався — навіщо мені, у мене ж кішки…
— Так це був… — Андрій похитав головою. — А той високий у куртці?
— Ну, Борис, я ж кажу — заводчик, — кивнула Марина. — Ми з ним спочатку у фітнес-центрі зустрічалися. Потім він мене возив додому, цуценят показувати. Я все боялася, що ти нас застукаєш!
— Ага, — Андрій почухав цуценя за вухом. — І правильно боялася. Я ж мало з розуму не зійшов! То ти кудись тікаєш, то шепочешся з кимось по телефону…
— Так, а ти уявляєш, скільки всього потрібно було організувати? — Світлана почала загинати пальці. — Знайти хорошого заводчика, вибрати цуценя, зібрати документи, купити все необхідне…
— До речі, про це! — Марина підхопилася. — Ходімо на кухню, покажемо, що ми тут накоїли.
На кухні виявилася ціла собача інфраструктура: в кутку — затишна лежанка з бортиками («Як у тебе на фотографії, пам’ятаєш?»), поруч — миски на спеціальній підставці («Щоб не кидав»), в шафі — пакети з кормом («Борис порадив, найкращий!»).
— А це що? — Андрій підняв якийсь список з підлоги.
— О! — Світлана вихопила папірець. — Це наш графік чергувань. Ми ж все продумали: хто гулятиме, хто годуватиме, хто до ветеринара…
— Так, до речі, — згадала Марина, — я домовилася, що в понеділок перший огляд. І щеплення треба буде зробити…
Цуценя, втомлене від загальної уваги, згорнулося калачиком на новій лежанці і заснуло.
— Ти знаєш, — Андрій обійняв дружину, — а я ж мало все не зіпсував. Якби не Петрович…
— Точно! — Марина потягнулася за телефоном. — Треба йому фотку надіслати. І ім’я придумати треба…
У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояв захеканий Борис:
— Ну як тут мій хлопчик? Освоївся? — він простягнув пакет. — Ось, іграшки забув віддати. І документи на нього…
Весь вечір вони просиділи на кухні: Борис розповідав про характер цуценяти і його батьків, Світлана ділилася історіями про свій перший досвід із собаками, Марина зізналася, як тремтіли у неї руки, коли вона вперше поїхала дивитися цуценят.
— А пам’ятаєш, — сміялася вона, — як ти вчора зайшов на кухню, а ми зі Світкою каталог під диван запихали?
— Так ось що це було! А я думав…
Петрович періодично надсилав повідомлення: «Ну як там мій майбутній друг? Жучка чекає не дочекається знайомства!»
Вже за північ, коли гості розійшлися, Андрій сидів на підлозі поруч зі сплячим цуценям: — Знаєш, а я справді повірив, що ти… Ну, що у тебе хтось з’явився.
— Дурнику, — Марина присіла поруч. — Просто я дуже хотіла, щоб все було ідеально. Три місяці репетирувала, як говорити «ні» щоразу, коли ти про собаку заводив!
Цуценя уві сні смикнуло лапою і тихо гавкнуло.
— Цікаво, що йому сниться? — прошепотів Андрій.
— Може, перша прогулянка з новим господарем? Або зустріч із Жучкою? Або…
Дзвінок телефону змусив їх здригнутися. Петрович:
— Слухай, друже, а давай наступних вихідних до нас, га? Жучка просто місця собі не знаходить, наче відчуває — у неї з’явився друг. Баньку натопимо, шашличок посмажимо… Обмиємо, так би мовити, нового члена сім’ї!
Цуценя відкрило одне око, немов почувши про нові пригоди, і знову заснуло. Зрештою, це був довгий день. А завтра…
Завтра буде перший день з новими господарями, перший сніданок на новій кухні, перші ігри з новими іграшками. І ще багато-багато щасливих днів попереду…
