Ліза зателефонувала батькам Максима, і вони повідомили, що не уявляють, де він…
«Схоже, саме час починати панікувати», — подумала вона і в цей момент у неї в руках задзвонив телефон.
— Лізо! Я в лікарні. Потрапив у аварію, — сказав Максим.
— В якій лікарні? — всередині Лізи все обірвалося і її затрясло…
…— Дівчино, це вам! — Ліза не встигла отямитися, як у її руках опинився величезний букет квітів.
— Дякую, — Ліза підняла очі і побачила перед собою симпатичного молодого чоловіка з сумними очима.
— З 8 березня, — сказав він.
— Що, дівчина не прийшла? — запитала Ліза.
— Та… Вона мене кинула, — відповів він.
— Сумно, звичайно, але… значить, це була не твоя друга половинка, — сказала Ліза.
Взагалі-то, ідея других половинок їй не подобалася. Ну що означає друга половинка?
Виходить, що, якщо раптом вони не зустрінуться, то вона буде жити неповним життям? Але ж це не так.
— Я теж так думаю, — сказав молодий чоловік. — А тебе як звати?
— Ліза.
— А я Максим. Може, прогуляємося?
— Із задоволенням.
Так вони познайомилися. Лізі здавалося, що сама доля звела їх — адже він міг подарувати квіти якійсь іншій дівчині, але він вибрав її.
Вони йшли і розмовляли про все на світі. Спершу про погоду — ну а як же без неї? Тим більше, що зима була аномально теплою, а ось у березні раптом почалися снігопади.
Потім про те, хто яку каву і чай любить. Потім він почав розповідати про свою роботу.
Виявилося, що він закінчив інститут, але працює вахтовим методом за кордоном, тому що там платять багато, але коли він накопичить на квартиру, то обов’язково перестане так працювати і знайде роботу з низькою зарплатою, але в рідному місті. Або, взагалі, відкриє свою справу.
А вона розповіла про те, що вчиться на перекладача, але поки подає капучино в кав’ярні.
Він розповідав про традиції та страви країн, в яких побував. Вона — про книги, які читає перед сном, і про мрію побачити Париж.
А на прощання він взяв її руку в свою і сказав:
— Я їду на вахту. Завтра. На два місяці.
— О… — тільки й сказала вона.
— Ти не зобов’язана мене чекати… Але якщо… коли я повернуся…
— Звичайно, я зустрінуся з тобою, — посміхнулася Ліза. — Давай домовимося — через 2 місяці на тому ж самому місці, де ти мені подарував букет.
— Давай. Але я сподівався, що ти залишиш мені свій номер телефону, щоб ми могли писати один одному всяке.
— Звичайно залишу. Записуй!…
…Минав час. Ліза з Максимом спочатку зустрічалися, а потім він зробив їй пропозицію, і вона її прийняла. А потім було вирішено зіграти невелике весілля. І Лізі здавалося, що вона найщасливіша у світі.
— Ой, не знаю… — сказала їй Настя, її подруга. — І як ви жити будете? Він весь час на вахті, а ти вдень вчишся, майже щовечора працюєш…
— Та як? Як усі! Почнемо зараз збирати на квартиру, потім на машину, потім про дітей почнемо думати.
Зрештою, я скоро інститут закінчую, на нормальну роботу вийду.
— Не знаю, не знаю… — в голосі Насті чувся сумнів, можливо, вона не змогла розгледіти в Максимі те, що бачила Ліза. Та ну і добре! Адже не Насті жити з Максимом, а їй, Лізі.
— Настя, у мене все буде добре. Ось побачиш!
Після весілля все пішло, як по маслу. Максим їхав на вахту, потім повертався і знову їхав.
— Тепер я працюю не для себе, — говорив він. — Я працюю для нас.
Ліза кивала, погоджуючись з ним.
Щомісяця він надсилав гроші, навіть більше, ніж обіцяв.
— Беру понаднормові, — казав він по телефону.
І Ліза намагалася вийти додатково на зміни і відкласти грошей побільше, щоб вони швидше накопичили потрібну суму.
Потім вони, як і домовлялися, взяли квартиру в іпотеку і оформили її на Максима. Хотіли спершу на Лізу, але банк не захотів давати їй гроші.
Ліза самотужки робила ремонт. А ще через деякий час пара купила і машину — вживану, але надійну.
— Буду тебе зустрічати з роботи, — сказав Максим.
— Дякую, — Ліза посміхнулася і обійняла його.
У їхньому житті все йшло за планом. Тепер вони повинні були почати думати про дитину, а Максим повинен був пошукати собі інше місце роботи.
Але ні… Він все одно їхав. Повертався. І знову їхав.
Вона зустрічала його. Готувала. Слухала про зміни, про природу, яку він до дрібниць помічав біля вахтового селища.
Він слухав про її переклади, про книжковий клуб, про те, що вона все ще мріє про Париж.
— Чому ти не поговориш з ним? — запитувала її Настя. — Адже у вас все є. І машина, і квартира…
— Дачі немає, — намагалася віджартуватися Ліза, але вона сама розуміла, що час змінювати їхнє життя, виводити їх на новий рівень…
…— Звичайно, я хочу дитину. Навіть двох! — Ліза вирішила взяти долю у свої руки і поговорити з Максимом. — Лізочко, але ж нам треба тепер накопичити запас грошей.
Усі так роблять. Це елементарна фінансова грамотність.
— Ну так, ти правий, — погодилася з чоловіком Ліза. — Але все-таки я хочу, щоб ти перестав їздити на ці вахти, а знайшов роботу в місті.
— Все так і буде, — пообіцяв їй Максим. — Через пів року накопичиться потрібна сума і я осяду тут. Домовилися?
— Домовилися, — кивнула Ліза.
Той день був звичайним днем. Хоча не зовсім звичайним. Того дня Ліза була в гостях у Насті на її дні народження.
Коли гості розійшлися, Настя і Ліза сіли пити чай.
— А ми теж скоро квартиру купимо в іпотеку, — Настя поділилася з Лізою новинами.
— Вітаю, — сказала Ліза. — Власна житлова площа — це чудово!
— Я теж так думаю, — кивнула Настя. — Тільки я втомилася збирати різні папірці, — додала вона.
— А ти береш іпотеку на себе? — запитала Ліза.
— Ні. Іпотека на чоловіка. Але все одно там просять і мій паспорт, і згоду на покупку.
— Хм… дивно. У мене нічого не просили, — сказала Ліза.
— Напевно, правила змінилися, — з розумним виглядом вимовила Настя.
— Швидше за все, — кивнула Ліза.
— До речі, коли твій повертається з вахти? — поцікавилася подруга.
Ліза розплилася в посмішці.
— Через пару тижнів. Так скучила! Швидше б він уже приїхав і нікуди б більше не їхав!…
…— Ну де ж він? — Ліза чекала Максима рано вранці, але він не з’явився.
Минула година, дві, три… його все ще не було. А головне, телефон був вимкнений!
«Все буде добре! Напевно рейс затримали, або він купив квитки на інший, або ще щось…»
Ще через пару годин Ліза здалася і зателефонувала Максиму на роботу. Там їй сказали, що він поїхав вчасно.
Потім вона поїхала на вокзал і дізналася, що автобус теж прибув тоді, коли повинен був прибути.
Далі вона зателефонувала батькам Максима, і вони повідомили, що не мають уявлення, де він…
«Схоже, саме час починати панікувати», — подумала вона і в цей момент у неї в руках задзвонив телефон.
— Лізо! Я в лікарні. Потрапив у аварію, — сказав Максим.
— В якій лікарні? — всередині Лізи все обірвалося і її затрясло.
— Зараз у мене буде операція, потім я буду в реанімації, потім подзвоню, — швидко заговорив Максим.
— Так яка лікарня?! — закричала Ліза.
— Сімнадцята, — сказав Максим і відключився.
Жінка підхопилася і почала швидко збиратися. Вона хотіла дізнатися, що ж сталося з Максимом і в якому він стані.
Не встигла вона вийти з дому, як їй зателефонувала мама Максима, яка сказала те саме, що повідомив їй чоловік.
— Так, так, я знаю, — відмахнулася Ліза від свекрухи. — Я зараз якраз виходжу з дому і збираюся їхати до лікарні, — додала вона.
— Лізочко, але ж тобі нічого не скажуть, — раптом сказала мама Максима.
— Чому? — запитала Ліза.
— Тому що ти для Максима всього лише колишня дружина.
— Що?! У сенсі колишня дружина? Нічого не розумію! — Ліза розгубилася від цієї новини.
— Ну як же, Лізо? Максим сказав, що ви посварилися і розлучилися, а потім зійшлися знову, але вирішили не реєструвати стосунки.
— Нічого собі новини! Дякую, що сказали.
Ліза поклала слухавку і повільно сповзла по стіні, біля якої стояла.
— А він мені з самого початку здався підозрілим! — заявила Настя і нахмурилася. — Ні, ну треба ж! Скажи, навіщо і як він це зробив?
Навіщо треба було одружуватися, а потім розлучатися? Навіщо?
Ліза знизала плечима.
— Напевно для того, щоб квартира і машина належали тільки йому, — сумно сказала вона.
— У якому сенсі?
— Та просто він купив їх не в шлюбі. Ось, подивися на свідоцтво про розлучення… Він розлучився зі мною до покупки квартири…
— Зачекай, ти ж додавала свої гроші на покупку квартири!
— Додавала, — зітхнула Ліза. — А він сказав, що бере іпотеку, але ніякої іпотеки він не брав.
Можливо, батьки додали те, чого не вистачало. Але зараз це неважливо.
— Як неважливо? Дуже навіть важливо. Він обдурив тебе! — вигукнула Настя.
— Так. Це так, — погодилася з нею Ліза.
— І що ж ти збираєшся робити?
— Я вже знайшла квартиру, завтра з’їжджаю.
— І що ж, навіть не поговориш з Максимом? — запитала Настя.
— А про що? Насть, адже він свідомо розлучився зі мною. Він ховав від мене повістки до суду і, швидше за все, видалив цю інформацію з держпослуг. Тому що у нього був доступ до мого кабінету, — відповіла Ліза.
— Як же це сумно, — сказала Настя.
— І огидно, — додала Ліза.
Через кілька тижнів до Лізи зателефонувала мати Максима.
— Яка ти все-таки! — сказала вона їй. — Коли все добре, ти поруч, а як тільки потрібна допомога, ти зникаєш?
— Вибачте, — Ліза облизала пересохлі губи. — Але ваш син, Максим Миколайович, абсолютно чужа для мене людина.
Я розумію, що він потрапив в аварію, що він отримав інвалідність і що тепер він не зможе працювати там, де працював, і, можливо, не зможе працювати взагалі.
Якби я була його дружиною, то я б робила все, щоб поставити його на ноги, але я йому — ніхто, і тому доглядайте за ним самі. Ось моя відповідь!
Ліза відключилася. Вона внесла цей номер у чорний список і заплакала.
Вона все ще кохала Максима, але розуміла, що спільного майбутнього у них після всього бути не може.
