Щосуботи моя дачна ділянка перетворювалася на щось схоже на санаторне відділення, окуповане компанією культурних циган.
Рівно о другій годині дня біля хвіртки вишиковувалася колона автомобілів.
З глибини пошарпаної «Тойоти» велично з’являлася Катерина — моя свекруха. За нею, немов шлейф, слідувала вся свита.
Зовиця Оксана з чоловіком Данилом, троюрідний брат Микола з вічно зайнятою жуванням чогось дружиною Людмилою.
Вони приїжджали «в лазню». Цей вираз щоразу викликав у мене нервове посмикування повіків.
Для них «лазня» означала відпочинок без турбот: прохолодне пінне, сам собою замаринований шашлик і огірки, які нібито росли прямо в скляних банках.
Для мене ж це було схоже на другу роботу: наколоти дрова, розтопити піч, наносити води, накрити на стіл.
Потім все прибрати і перемити, при цьому не забуваючи посміхатися і терпляче слухати настанови з ведення господарства — і все це без переходу межі кримінального кодексу від втоми.
З собою вони привозили мінімум — пачку чипсів або підсохлий батон для смаження на вогні із заправки.
Це вважалося їхнім внеском у «спільний стіл», який майже повністю наповнювався з мого холодильника.
— Таня! — гриміла Катерина, розправляючи значні груди в блискучій кофті з люрексу. — А пара легка? Ми з Оксаною так втомилися за тиждень! Сподіваюся, віники ти запарила? Тільки щоб обов’язково ялівцеві!
Вона дивилася на мене так само суворо і з огидою, як санітарний інспектор на комаху в тарілці супу.
— Запарила, Катерино, — відповіла я втомлено, витираючи руки об фартух. — І дрова є, і полиці начистила до блиску.
Може, ви сьогодні вугілля привезли? Або м’ясо? Сергій казав мені, що просив Данила купити м’якоті.
Данило відразу зробив вигляд, ніби його це не стосується.
Оксана закотила очі так театрально, що її губи стали схожими на переварені вареники:
— Ну Таня… чого ти така жадібна? Ми ж до рідних приїхали! Не до покупок було — метушня навколо та пробки… У вас же все є! Ви ж при грошах.
— У нас може і не все є… але совість точно є… — пробурмотіла я собі під ніс.
Але ніхто не звернув уваги: галаслива компанія вже увірвалася всередину будинку, як буря після затишшя.
Моє терпіння лопнуло рівно через сім днів. Того разу вони поїхали після чергового «відпочинку», залишивши після себе хаос.
Передбанник був завалений мокрими рушниками; парилка виглядала як склад гербаріїв божевільного ботаніка; кухня потонула в брудному посуді.
Але останньою краплею стала фраза Катерини. Йдучи і прихопивши контейнер із залишками моєї буженини під пахвою, вона кинула:
— Наступного разу, Таня, температуру тримай вище. А то сьогодні якось… мляво. І з салатами б цікавіше щось придумала — олів’є вже не в моді.
Я перевела погляд на Сергія. Чоловік стояв поруч, руки глибоко засунуті в кишені джинсів. Він перехопив мій погляд.
Чоловік був на моєму боці, але його спокійна витримка проти напору мами діяла так само слабо, як паперова парасолька проти урагану.
— Все, досить, — тихо сказала я. — З наступної суботи вводимо візовий режим.
У понеділок у сімейному чаті «Улюблена рідня» (назву придумала Оксана) з’явилося моє повідомлення.
Тон був гранично діловим:
«Дорогі члени родини! У зв’язку з різким зростанням цін на дрова та електроенергію вводиться система клубних карток.
Відвідування лазні можливе за умови виконання однієї з умов:
а) Привезення власних дров та вугілля;
б) Повне забезпечення столу їжею та напоями для всіх;
в) Фіксований внесок 2000 гривень з людини на амортизацію та прибирання.
Без дотримання умов хвіртка залишається закритою. З любов’ю, Таня».
Навіть вибух гранати пролунав би м’якше. Першою відреагувала свекруха.
— Ти що робиш?! — її крик був настільки гучним, що динамік телефону тремтів. — Гроші з матері брати?! Сім’я — це святе! Ти на нас заробити вирішила! Сергію, ти це бачив?!
Сергій взяв трубку. Його голос звучав спокійно, але впевнено:
— Бачив, мамо. І повністю підтримую Таню. Вона не домробітниця. Хочете відпочивати — беріть участь.
Почався бойкот. Два тижні ми насолоджувалися раєм: тиша навколо, холодильник повний не на годину вперед, а мінімум на тиждень.
Але я розуміла: це лише тимчасове затишшя. Катерина не з тих жінок, хто здається без боротьби.
У суботу пролунав дзвінок. Голос свекрухи лився медом з присмаком отрути.
— Таня, донечко… Ну, ми всі трохи погарячкували… З ким такого не буває? Ми тут подумали — сумуємо страшенно!
Давай забудемо цю дурницю про гроші? Ми ж рідні люди… Які можуть бути розрахунки між своїми?
Приїдемо в суботу просто попаритися по-сімейному… Без будь-яких умов… Заради миру в домі.
Я посміхнулася про себе: «по-сімейному» у неї означало «як раніше — безкоштовно».
Вона вирішила, що зуміла мене продавити своїм ласкавим тоном і словом «донечко».
— Звичайно ж, Катерино, — відповіла я з підкресленою покірністю в голосі. — Приїжджайте обов’язково. Лазня буде готова виключно для своїх.
Настала субота. Чотирнадцять нуль-нуль рівно пролунав знайомий звук мотора за воротами…
Вони вийшли з автомобілів з виглядом переможців.
Оксана несла маленький тортик, грамів на триста п’ятдесят, а Катерина — лише власну важливість. Чоловіки ж були з порожніми руками.
— Ну ось! — вигукнула свекруха з нотками тріумфу, оглядаючи бездоганно прибраний двір. — Можеш же бути нормальною господинею, якщо захочеш! А то вигадала — прайс-листи… Де Сергій?
— Сергій у лазні, перевіряє тягу, — відповіла я з посмішкою. — Проходьте, роздягайтеся. Пара відмінна, як ви любите.
Вони жваво заговорили і поспішили до лазні.
Протягом двох годин звідти долинали задоволені зітхання, сплески води і характерні звуки від віників.
Я тим часом влаштувалася на веранді з книгою і неспішно пила чай на самоті.
Нарешті вони з’явилися: розпарені, розчервонілі і закутані в простирадла. Після лазні апетит в них розігрався не на жарт.
— Ох, як добре пішло! — потирав долоні Микола. — Таня, накривай швидше! Шлунок марш грає! Шашликом тягнуло — я чітко відчував!
Вся компанія попрямувала до кухні. Попереду йшла Катерина, передчуваючи момент закріплення тріумфу. Вона відчинила двері… і завмерла на місці.
Стіл був накритий скатертиною. На ньому стояли графин з водою, шість склянок і велика миска сушок — тих самих твердих кілець, що піддаються тільки при наявності запасного комплекту зубів.
У центрі столу під сільничкою лежав аркуш паперу формату А4.
— Це… це що таке? — прохрипіла Оксана, вказуючи пальцем на сушки.
— Вечеря, — спокійно промовила я, входячи слідом за ними. — Для своїх.
— А де м’ясо? Де салати? Де хоч картопля смажена?! — вибухнула Катерина так голосно, що її обличчя стало одного кольору з банним яскравим рушником.
— Катерина, — здивовано розвела я руками. — Ви ж самі наполягли: «ніяких умов». А умови були прописані в прайс-листі: дрова привезти або продукти купити, або оплатити грошима.
Ви попросили все це скасувати? Я виконала прохання. Лазня була? Була. Безкоштовна? Так. Але ресторанне обслуговування не входить в пакет «Улюблена рідня: лайт».
— Ти знущаєшся?! — завищала зовиця. — Ми голодні! З дороги приїхали! З лазні тільки вийшли!
— Оксана, — перебила я її м’яко і впевнено одночасно. — Коли ти приходиш стригтися в салон краси — ти платиш майстру?
Або кажеш: «Ми ж земляки — пострижи безкоштовно!» Ні, правда? То чому ти вирішила, що мій час і праця коштують менше?
— Як ти смієш порівнювати матір з якимось перукарем?! — спробувала увімкнути сирену Катерина, але збилася на пів слові від голоду і злості. — Це образа! Це плювок мені в душу! Сергій! Де Сергій?!
Сергій увійшов до будинку, тримаючи в руках тарілку з апетитним, димлячим стейком. Він відрізав шматочок, поклав у рот і з насолодою прикрив очі.
— Мамо, — сказав він після того, як прожував. — Таня ж попереджала. Ви вирішили проігнорувати її слова і натиснути своїм «авторитетом». Не вийшло.
Хочете перекусити — магазин за три кілометри звідси. Мрієте про м’ясо — мангал у дворі, вугілля у мене є, можу віддати за собівартістю.
— Ти… ти збираєшся продати вугілля власній матері? — прошепотіла Катерина, театрально хапаючись за груди (втім, не з того боку).
— Я хочу, щоб ви навчилися поважати мою дружину, — спокійно промовив Сергій. — Халява закінчилася, мишоловка зачинилася.
Катерина відкрила рота: вона вже приготувалася вибухнути промовою про невдячних дітей і сімейні прокляття…
— Ой, та годі вам, Катерино, не трудіться, — перебила я її з посмішкою. — Зараз ви скажете: «Вона зруйнувала сім’ю».
Але якщо сім’я тримається тільки на безкоштовних котлетах — це не сім’я зовсім. Це клуб любителів поїсти за чужий рахунок.
— Та щоб ви всі! — скрикнула Оксана. — Данило! Поїхали! Я сюди більше ні ногою!
Схопивши сумочку, вона вискочила у двір. Данило затримався біля дверей, кинувши тужливий погляд на стейк Сергія. Важко зітхнувши, він зрештою пішов за дружиною.
Катерина залишилася стояти посеред кімнати, намагаючись зберегти залишки гідності. Але гордість погано поєднується з порожнім шлунком.
— Я цього так просто не пробачу… — прошипіла вона крізь зуби.
— А я теж запам’ятаю надовго, — кивнула я їй у відповідь. — Гарного вечора вам.
Микола і Людмила, що залишилися, переглянулися між собою. Всередині них точилася коротка боротьба між самолюбством і апетитом. Переміг голод — впевнено і без шансів на реванш.
— Таня… Сергій… — Микола нерішуче почухав потилицю. — А магазин точно ще працює?
Якщо ми зараз побіжимо туди… м’ясо купимо… пляшечку прихопимо… До мангалу пустите?
— З загальним внеском — хоч до ранку смажте! — посміхнувся Сергій і підморгнув мені.
Пізніше ввечері посуд мили Микола з Людмилою; я вийшла на ганок подихати свіжим повітрям. Небо було чистим і спокійним.
Є стара істина: якщо дозволяєш людям влаштуватися у себе на шиї – не дивуйся потім їх шпорам у спині.
Межі — це не стіни; це двері: у кого є ключі поваги — той увійде завжди сам. Іншим же залишається тільки стукати лобом.
Наступної суботи приїхали лише Микола з дружиною — з повними сумками продуктів і новими віниками напереваги.
Катерина зателефонувала пізніше: сказала, нібито тиск піднявся… Але я знаю правду: це зовсім не тиск – це жаба душить міцно-міцно…
А з цією тварюкою сперечатися марно – задушить остаточно.
