Шлюб Анфіси тріщав по швах, як і її штани, в які вона сьогодні з таким трудом втиснулася.
Останнім часом вона трохи погладшала, а новий одяг було неможливо купити – в магазинах немов змовилися, що після певного об’єму талії жінкам одяг вже не потрібен.
Краще б, звичайно, в джинсах поїхати, але вона не встигла і забула їх випрати. І незрозуміло звідки взялися плями, які ніяк не відчищалися.
Вона терпіти не могла ці поїздки з класом на базу. З року в рік батьки неодмінно мріяли позбутися своїх чад хоча б на одні вихідні.
Поки діти були в п’ятих-шостих класах, це було ще можна, тоді до неї обов’язково приєднувалася парочка батьків.
Але вивозити восьмикласників, одурманених гормонами, було справжнім покаранням.
Тут батьки вже відмазувалися замовленою програмою у вигляді пейнтболу або якогось квесту, і Анфісі доводилося наглядати за підлітками самій.
Передчуття її не обдурили, і все пройшло просто огидно: діти розбрелися по базі, її розпоряджень не слухалися, в квесті брали участь дві відмінниці, забіяка Морозова, без якої просто не могла проходити жодна подія, і близнюки Петрови, «тому що мама заплатила».
Решта знайшли чим зайнятися цікавішим, як і сама Анфіса: вона під прикриттям ніка «marina220474» стежила за ймовірною пасією чоловіка, звіряючи локації в її інстаграмі з його відлученнями.
Загалом, до вечора Анфіса посадила телефон, а зарядку вона взяти забула.
Довелося наступити на свою гордість і піти до учнів просити зарядку. Пішла до відмінниць – вони точно в кімнаті, і точно взяли запасні зарядки чи павербанки.
Перед автобусом Анфіса ретельно обмацала сумки на наявність заборонених до вживання рідин.
Але ось відмінниць вона не перевіряла – від них вона такого просто не очікувала. Разом з цим, і Вероніка, і Христина, опинилися в такому обурливому стані, що очі Анфіси повільно, але впевнено поповзли на лоб.
Та вони просто на ногах не стояли! Яка вже там зарядка – до першої години ночі вона приводила безголових дівчат до тями.
З ними була і Морозова – ну, куди ж без неї, жодної події не пропустить.
У понеділок вона викликала їх на пояснення, вирішивши, що спочатку потрібно самій розібратися, а потім вже викликати батьків.
Вероніка і Христина постали перед нею з опухлими від сліз очима і почали просити нічого не говорити батькам.
— Це все Карина Морозова, вона нас підмовила!
Анфіса так і знала — таким чудовим дівчаткам не могла прийти в голову така гидота.
Вона для порядку пожурила їх і відпустила. І викликала Морозову, висловивши все, що вона думає про неї саму і її майбутнє.
— Такими темпами, Морозова, будеш сходи в під’їздах прибирати. Май на увазі, я тебе без атестата залишу, якщо ще раз таке повториться!
З огляду на те, що вчорашній вечір Анфіса витратила на скандал з биттям посуду, виявивши все-таки на одній з фото суперниці рукав тієї самої сорочки.
Вона особисто подарувала чоловікові на їх річницю, зошити перевірити вона не встигла. Тому сіла за них зараз, втомлена і зла.
Він ввалився в кабінет навіть не постукавши. Вона не знала цього чоловіка, але надивилася подібних вдосталь.
У всіх неблагополучних дітей були саме такі батьки: неголені, в засмальцьованих джинсах і з таким перегаром, що сокиру в повітрі можна підвішувати.
— Це ти, чи що, тут найрозумніша? — проричав чоловік.
Анфіса ледь не задихнулася від обурення, підвелася з-за столу і встала в позу:
— Ви мені не тикайте! Я вам не «ти», а Анфіса Павлівна. Ви хто такий, взагалі?
Чоловік випростався, зсунувши круглу чорну шапочку ще далі від потилиці, і сказав:
— Морозов я, Валентин Євгенович. Знати треба, четвертий рік дочку мою вчиш. Ти чого її лякаєш?
Атестат вона їй не дасть! Та я за Карину мою… Всі ж знають, що без мамки росте, соромилися б…
Раніше вона цього Морозова ніколи не бачила, всіма справами Карини бабуся відала.
Анфіса пам’ятала, що дівчинка і справді росте без матері, та, здається, ще до її першого класу пішла у засвіти.
Вона розсудливо вирішила, що вести розмову з нетверезим і не дуже розумним чоловіком – справа безнадійна. І взагалі, час підключати заступника директора.
Вона гордо підняла підборіддя вгору, обійшла Морозова, що нависав над нею, і попрямувала до дверей.
— Ходімо, — суворо сказала вона. — Зараз заступник вам розповість все і про атестат, і про належну поведінку…
З Морозовим заступник розібралася — вона таких, як насіння, лущила, тридцять років стажу це тобі не жарти…
У самої Анфіси поки було тільки п’ятнадцять, хоча щось їй підказувало, що ніколи їй не стати такою, як заступник Ірина Віталіївна.
Ну і добре — їй би рік дотерпіти, і ще один протриматися, а там знову п’ятикласників візьме і відпочине трохи.
Коли ввечері вона повернулася додому, навантажена продуктами і недоперевіреними зошитами, з подивом виявила, що половина шафи порожня, а на столі записка:
«Вибач, я так більше не можу. Йду до неї».
Ось і все. Припливли…
Анфіса часто уявляла, як це буде, чекаючи, що вона завиє як звір або вибухне демонічним сміхом.
Але насправді вона нічого не відчувала, крім глухої туги десь всередині. Поки не відчувала.
Тиша в квартирі була просто дзвінкою, Анфіса не могла її терпіти і ввімкнула телевізор. Гучні награні голоси якогось серіалу трохи розвіяли атмосферу.
Вона важко опустилася на стілець, взяла телефон і зателефонувала подрузі. Вже через десять хвилин Анфіса мчала до неї в таксі.
А ще через двадцять подруга діставала келихи, нарізала сир, і весь вечір вони лаяли чоловіка Анфіси, плакали, голосно вили сльозливі пісні, так що сусіди по трубах стукали.
Під вечір Анфіса зібралася додому, і подруга вирішила викликати їй таксі, але Анфісу так нудило, так хотілося свіжого повітря…
— Я на тролейбусі, — заплітаючи язиком, сказала вона.
Дихати на вулиці було легко. Правда, до вечора вдарив морозець, і розталі вдень калюжі почали покриватися крижаною кіркою.
Через це Анфіса відчувала себе фігуристом на льоду — так майстерно вона долала всі ці слизькі місця.
Але, не доходячи до зупинки, вона все ж плюхнулася на землю, притиснувши своєю чималою вагою праву руку.
— Ой-ой-ой! — скрикнула Анфіса.
Якась молоденька дівчина з прямим чубчиком і в круглих окулярах почала допомагати їй підніматися, але Анфісу душили сльози сорому і болю, і вона зло крикнула їй:
— Іди геть!
Дівчина відсахнулася і сказала комусь:
— Напилася зовсім…
Анфіса ніколи в житті не відчувала себе такою жалюгідною і безпорадною.
Повз промайнули чиїсь чоботи, якісь підлітки – хоч би не з її школи! – грубо розсміялися над безглуздою тіткою.
Рука боліла нестерпно, і Анфіса почала стогнати, все ще намагаючись самостійно підвестися.
Якийсь чоловік схопив її за відсутню талію, легко підняв у повітря і поставив на землю, притримуючи якийсь час, щоб вона не впала.
— Оце так, які люди! — розсміявся він.
Перед нею стояв Морозов. Той самий, якого вона сьогодні направила до заступника Ірини Віталіївни, і та відчитала його як хлопчиська.
Щоки Анфіси обдало жаром.
— Дякую, — з гідністю сказала вона, спробувала зробити крок убік, щоб швидше сховатися від цього типа.
Але завислу руку пронизав різкий біль, вона скрикнула і мало знову не впала. Морозов підтримав її і зареготав.
— Ну і набралися ви, Анфіса Павлівна! Ось сміху-то буде, коли я Каринці розповім!
Ноги в Анфіси підкосилися, і він сказав:
— Та не бійся, що я, стукач, чи що. Вам би, Анфіса Павлівна, до лікаря.
— Треба ж, ім’я моє запам’ятали, — стиснула губи Анфіса, а він розсміявся.
— Так ви ж дочку мою вже четвертий рік вчите, як тут не запам’ятати! Так що щодо лікарні? Давайте я подзвоню, нехай приїде ваш чоловік або діти…
Анфіса сама не зрозуміла, як ці слова злетіли з її губ:
— У мене нікого немає. Ні чоловіка, ні дітей. Дякую, до травмпункту я доберуся сама, Валентине Євгеновичу. Усього найкращого.
Він розплився в задоволеній посмішці.
— Неймовірно, і ви моє ім’я запам’ятали… Ну раз так, відвезу я вас до лікарні, не зовсім чужі ж люди.
Анфіса почала відмовлятися, але він підхопив її за здорову руку, зловив машину, посадив її і сам не без зусиль втиснувся в салон.
По дорозі він, не перестаючи, базікав різні дурниці, а Анфіса мовчала. Те саме продовжилося і в травмпункті, де він висидів поруч з нею, поки не підійшла черга і їй не наклали гіпс.
Добре хоч додому вона поїхала одна, але в таксі він її заштовхнув, радо прощаючись, немов вони були давніми друзями.
Повернувшись у порожню квартиру, Анфіса вже не боялася ні її дзвінкої тиші, ні осиротілої шафи.
Їй хотілося тільки одного – зануритися в довгий і глибокий сон до завтра. А завтра – завтра буде новий день. І якесь зовсім нове життя.
