Льоша рано вранці біг на лижах по лісопарку і раптом почув:
— Допоможіть! Люди, допоможіть!
Він зупинився, прислухався і поспішив на закличний голос прямо по заметах. Недовго біг.
Поруч була пішохідна стежка, і на ній лежала літня жінка. Намагалася встати, спираючись на палиці для скандинавської ходьби, але встати не могла.
— Що з вами? — запитав Олексій, підбігши до жінки. — Що сталося? Ногу підвернули?
— Ой, не знаю, молодий чоловіче, — сказала вона. — Може, підвернула. А може, зламала. Встати не можу — болить мені права нога.
— Ви поки не вставайте, — зупинив Льоша бабусю. — Я зараз швидку викличу. Вони приїдуть і піднімуть Вас.
Самостійно вставати не потрібно, може статися зміщення кісток, і тоді буде ще гірше. Ви вже потерпіть трохи.
З цими словами Олексій дістав з кишені смартфон і викликав швидку допомогу.
***
Швидка приїхала миттю, хвилин через п’ятнадцять. Бабусю завантажили в машину і відвезли до лікарні.
Але перед тим, як поїхати, вона встигла передати хлопцеві USB-накопичувач. Передаючи флешку, старенька сказала:
— Візьміть, молодий чоловіче, цю річ. Не знаю, що це таке. Знайшла сьогодні вранці на вході в парк, навпроти університету. Мені ця штука точно не потрібна.
Хотіла віднести її туди пізніше, до столу знахідок, але тепер не зможу. Може, ви віднесете? Бачу, ви порядна людина.
Льоша взяв флешку, покрутив її в руках і поклав у кишеню спортивних штанів.
— Добре, — сказав він бабусі, — я віднесу її за адресою. Не турбуйтеся і одужуйте.
Швидка поїхала, а Олексій поспішив додому. Потрібно було прийняти душ, поснідати і встигнути на роботу. До початку роботи залишалася ще година.
***
В офісі Олексій згадав про флешку. Він вийняв її з кишені, зняв ковпачок і хотів вже вставити в роз’єм робочого ПК, але передумав.
Хто знає, що на цьому носії — раптом вірус? Спрацює система захисту, у всьому офісі висвітиться попередження про загрозу, а потім буде службове розслідування.
Встановлять винуватця аварійної ситуації, і його, Льошу, звільнять. Шукай потім іншу роботу.
Ні. Ризикувати не варто. Він закрив ковпачком флешку і поклав назад у сумку. Вирішив подивитися вміст накопичувача вдома, після роботи.
Повернувшись ввечері до свого скромного житла і поспіхом повечерявши купленим по дорозі шматком піци, Олексій увімкнув ноутбук.
Чекаючи, поки завантажиться система, він уважно розглянув флешку. Зовні вона не здавалася новою. На ній були видні дрібні подряпини.
Однак ковпачок був на місці. Це говорило про те, що флешка постійно була в роботі, але ставилися до неї дбайливо.
До ковпачка флешки був причеплений брелок — маленьке сердечко, зроблене з червоного пластику.
«Можливо, і справді, віднести її до університету, — подумав Олексій. — Судячи з усього, звичайна студентська флешка.
Бабуся сказала, що знайшла її біля університету. Напевно, в ній немає нічого цінного — якісь контрольні, реферати або щось подібне».
Тим часом ноутбук увімкнув заставку і був готовий до роботи.
— Що ж, флешка, подивимося, що в тобі заховано. Якщо якась дурниця, напишу на міський сайт безкоштовних оголошень, може, знайдеться господар, — пробурмотів Олексій і рішуче вставив накопичувач у ноутбук.
Пароля на флешці не було. Вона відкрилася легко і швидко, і Льоша побачив її вміст. Там було всього дві папки. Одна мала назву «Мелодії для душі», друга — «Документи».
Олексій відкрив першу папку. Побіжно пройшовся по назвах музичних треків. Нічого цікавого — попса.
Попереду було ознайомлення з другою папкою. Він знову засумнівався, чи потрібні йому чужі секрети, але вказівний палець уже клацнув правою кнопкою мишки.
Папка з назвою «Документи» розкрилася. Вона містила всього один файл Word. Відкривши його, Олексій побачив перед собою щоденник.
Початок щоденника був датований — 01.09.2019. Щоденні записи вела дівчина. Як з’ясувалося далі — першокурсниця одного з факультетів місцевого університету.
Льоша і сам всього лише кілька років тому був його студентом — у 2020 році він закінчив економічний факультет.
Вдивляючись у щоденник, Олексій ніби знову занурився в студентське життя. Багато що було знайомим.
Студентка, яка писала щоденник, жила в тому ж гуртожитку, в якому ще нещодавно мешкав і сам Олексій.
Все, що згадувала дівчина у своїх записах, було до болю знайомим Олексію.
Взяти хоча б суботні дискотеки на дев’ятому поверсі після одинадцятої години ночі, про які згадувала першокурсниця. Хто з колишніх студентів, які проживали в цьому гуртожитку, не пам’ятає їх?
По суботах дозволялися танці, але тільки до одинадцятої години вечора, а після цього часу офіційна дискотека припинялася.
Приходила комендантка або за її дорученням вахтер. Відразу вмикалося світло в залі, і вечір відпочинку під незадоволене гудіння молоді припинявся.
Але завершувався він лише на першому поверсі, щоб вже неофіційно продовжитися на дев’ятому.
Так було завжди, і так, напевно, буде, поки на світі існують невгамовні і безтурботні студенти і студентські гуртожитки.
Читаючи чужий щоденник далі, Олексій дізнавався таємниці особистого життя першокурсниці.
Йому відомо її ім’я. Дівчину звали Наталею. Народилася і виросла Наталка в одному з обласних малих міст. Там же закінчила середню школу із золотою медаллю, а потім вступила до університету.
Ще Олексію стало відомо, що батьки у Наталі дуже суворі, навіть на танці не відпускали дочку, поки вона не закінчила школу.
Зрозуміло, що дівчина, ставши студенткою, здобула небачену раніше свободу. Ну і, звичайно ж, закохалася.
Заглиблюватися в любовну історію Олексію зовсім не хотілося. Він взагалі ніколи не цікавився любовної лірикою. Тому читати дівочі переживання Льоша не став.
Пропустивши досить великий відрізок з життєпису закоханої першокурсниці, Олексій зупинився на останніх записах щоденника.
Наталя писала, що дізналась про дитину, яку носить під серцем. Ця новина її шокувала. Те саме сталося і з її коханим.
Дізнавшись про стан дівчини, він перестав зустрічатися з нею, зник. Змінив навіть номер мобільного телефону.
Останній запис у щоденнику був датований 19.02.2022.
«Сьогодні я знову дзвонила Владу. Але телефон не відповідає. Я не знаю, що мені робити. Як жити, я не знаю.
Живіт скоро буде помітний. Пішов четвертий місяць. Додому з’являтися не можна. Батько приб’є. Мама не врятує. Вона сама боїться батька.
Це ганьба. Я нікому не потрібна. На роботу мене не візьмуть. Жити в гуртожитку з дитиною не можна. Значить, завтра 20.02.2022 рівно о 20:20 мене більше не буде…
У цю дату, в якій багато двійок і нулів, мене не стане. Я невдаха. Мені нема чого жити. Я стрибну вниз з даху нашого гуртожитку.
Я не впоралася з іспитом, який називається «доросле самостійне життя». Життя поставило мені круглі нулі і двійки.
Я зроблю це там, де він вперше мене поцілував. Де він згубив мене. Я думаю, це буде не боляче. Можливо, моє серце розірветься на частини ще під час падіння, до удару об землю».
Останній запис, зроблений вчора, приголомшив Льошу, і він майже закричав, обурюючись і протестуючи проти такого розвитку подій:
— Як?! Навіщо об землю?! Ти що, з глузду з’їхала?! Дурна!
Олексій подивився на годинник. Була 19:40.
«Так, час ще є. До гуртожитку я доберуся хвилин за двадцять. Потім вахта, — гарячково прораховував Олексій, — можуть не пропустити.
Але, сподіваюся, вахтери мене ще пам’ятають. Потім ліфт і сходи на дах. Повинен встигнути».
Олексій швидко одягнувся, зачинив за собою двері і швидко спустився вниз.
***
На щастя, на вахті в гуртожитку була Галина Іванівна. Вона знала Льошу і ставилася до нього добре.
Олексій привітався з нею і попросив вахтерку пропустити його в гуртожиток:
— Тітонько Галя, я ненадовго. Буквально десять хвилин. Дуже потрібно. Питання життя і … Ну, я пройду?
— Гаразд, Льошка, проходь, — посміхнулася поблажливо тітка Галя. — Але наступного разу без шоколадки не пропущу.
Олексій кинувся до ліфта, пообіцявши їй:
— Обов’язково принесу, Галина Іванівна! Дякую!
Через тридцять секунд він був на дев’ятому поверсі. Так і є, люк на дах гуртожитку був відкритий.
Олексій машинально поглянув на годинник, циферблат висвічував — 20:17. Він схопився руками за залізні поручні сходів і буквально ривком влетів на дах.
***
Вона стояла біля парапету даху. Їй залишалося тільки перелізти або перевалитися через нього, щоб назавжди покинути цей світ…
— Наталя, — окликнув Олексій дівчину, — візьміть! Я повинен вам її обов’язково повернути! Мені бабуся з парку доручила це зробити. Вона зараз у лікарні. Я обіцяв їй. Візьміть…
Олексій простягнув руку і повільно рухався в бік дівчини:
— Візьміть…
Вона повернула голову на незнайомий голос. Секунди дві дивилася здивовано на Олексія, а потім запитала:
— Хто ви такий? Яка бабуся? Що вам взагалі від мене потрібно?
Поки вона дивувалася і задавала Олексію питання, він підійшов до дівчини на відстань витягнутої руки.
Тепер вона вже не могла стрибнути з даху. Олексій нізащо на світі не дозволив би їй цього зробити.
Здавалося, і сама дівчина в цей момент забула, навіщо вона опинилася на самому верху цього проклятого будинку. Тепер її цікавило питання — хто цей хлопець?
— Я Олексій, — відповів хлопець. — А бабуся… Бабусю я і сам не знаю, як звати. Вона зараз у лікарні, а може і не в лікарні, може, її вже відпустили додому.
— Я нічого не розумію, — починала дратуватися дівчина. — І взагалі, звідки ви знаєте моє ім’я? Ми, здається, не знайомі. Що вам потрібно? Кажіть, у мене немає часу…
— Я вам все поясню, — заспокоював Олексій свою візаві. — Тільки давайте підемо з даху. Ходімо в кафе. Там тепло і музика. Я вам все розповім там, за столиком.
Дівчина мовчала секунд десять, абсолютно не розуміючи, що їй робити — йти в кафе чи виконати задумане…
Нарешті вона погодилася:
— Добре. Ходімо. Я все встигну, ще все встигну…
***
У невеликій кав’ярні поруч з університетським гуртожитком, посадивши дівчину за столик і замовивши каву, Олексій передав флешку:
— Це, мабуть, ваша флешка. Візьміть.
Вона подивилася на накопичувач і відповіла:
— Так, напевно, моя. У всякому разі, брелок точно мій. Де ви її взяли?
— Мені її одна бабуся передала, — повторив Льоша. — Вона флешку знайшла біля входу в парк, навпроти університетського корпусу. Напевно, ви її загубили.
— Так. Точно. А я її цілий день шукаю, — повідомила радісна Наталя.
Але потім її обличчя різко змінило вираз, і вона додала:
— Тепер я розумію, звідки ви знаєте моє ім’я! Ви читали мій щоденник. Взагалі, це огидно — читати без дозволу чуже.
— Я, власне, і не хотів нічого читати, — намагався виправдатися Олексій. — Я не такий. Мені просто потрібно було дізнатися, хто власник цієї дрібнички, щоб повернути загублене.
— Ну, що, дізналися тепер?
— Так. Дізнався. І хочу вам сказати, Наталя, я радий, що дізнався.
Олексій і Наталка просиділи в кафешці до самого її закриття. Хлопець багато говорив того вечора. Наталка прислухалася до його аргументів, ще раз повірила…
У гуртожиток того вечора вона не повернулася. Олексій її просто не відпустив, він боявся залишити дівчину одну.
***
Минуло два роки. Наталя гостювала у своїх батьків другий тиждень. Олексій сумував без дружини і маленької доньки Оленки.
По телефону спілкувався з ними кожну вільну хвилину, але хотів бачити їх по-справжньому, наживо.
Завтра п’ятниця. Після роботи він поїде до них і, нарешті, обійме найулюбленіших і найдорожчих його серцю дівчаток.
Сьогодні він випадково знайшов на комп’ютерному столі Наталчину флешку, ту саму.
Посміхнувся і знову, як тоді, вирішив прочитати таємниці, що зберігаються на її сторінках.
Щоденник закінчувався записом, зробленим Наталею перед від’їздом до батьків:
«Як я щаслива! Як я люблю мою доньку Оленку! Як я люблю мого Льошу! Доля, дякую тобі за все! У мене в житті знову одні п’ятірки…»
