Сказати, що Гена – його син, Ніна збиралася кілька разів.
Вперше, коли вранці її нудило від запаху яєчні, що звично шкварчала на сковорідці, зі шматочками докторської ковбаси і кружечками перестиглих помідорів з дачі.
Чомусь Ніна відразу зрозуміла, в чому справа, і ні секунди не сумнівалася, що дитину цю залишить у будь-якому випадку…
…Міша жив у сусідній квартирі, ставився до неї як до молодшої сестри, іноді забігав вечорами на партію в шахи.
Батько Ніну ще в п’ять років навчив цій грі, і суперником вона була серйозним навіть для такого розумника, як Міша.
Вона любила його безмежно, як тільки може кохати дівчина вперше, а він цього кохання не помічав. Одного разу він зайшов на партію і натрапив на її подругу Маринку.
З Маринкою вони познайомилися в перший же день інституту. Батько не тільки шахам Ніну навчав, але ще й англійської з французькою.
Виключно освічена людина він був, і в душі у Ніни були про нього найтепліші спогади. Коли його ховали, вона, п’ятнадцятирічна дівчинка, кидалася на труну і просила: «Не закопуйте тата, там темно, не треба, будь ласка!».
Якщо чогось і боявся цей розумний і сміливий чоловік, то це темряви: вдома в кожній кімнаті незмінно горів нічник, і після його відходу Ніна продовжувала їх запалювати.
Темряви він боявся не просто так: вітчим замикав його, маленького хлопчика, в темній коморі із щурами, і пам’ять про ті моторошні години так і не залишила його.
З Ніною батько завжди говорив чесно і відкрито, нічого не приховував і не прикрашав.
І вона вирішила, що буде, як він, викладачем, а в якості спеціалізації вибрала іноземні мови: це і модно було, та й знала вона їх на пристойному рівні.
Маринка в інститут влаштувалася по блату і перше, що запитала у Ніни, коли сіла поруч, поширюючи навколо солодкі важкі парфуми, це:
– Ти як, англійською добре шпрейхаєш?
– Спікую, – не розгубилася Ніна. – Добре.
З цього і почалася дружба: Маринка списувала у неї всі домашні завдання і семінари, натомість ділячись з Ніною своїм насиченим життям.
Того вечора вона якраз зайшла за конспектами і вразила Мішу в саме серце. Це й не дивно..
Марина була статна, з довгим фарбованим у чорний колір волоссям, а очі в неї завжди були підведені, як у актриси.
Вона носила виключно спідниці, які вигідно підкреслювали всі принади її фігури, і Міша від цих принад просто не міг відвести очей. Коли Маринка пішла, він запитав:
– У неї хлопець є?
– Є, – з викликом відповіла Ніна. – Ціла купа! Всі дипломати і спортсмени, вибирай – не хочу!
– А я все одно її дочекаюся, – впевнено вимовив Міша і навіть якось вище став і груди вперед висунув.
Він почав просити кликати Маринку до себе, а Ніна не могла йому відмовити, хоча прикро було до сліз.
Вона так намагалася показати йому, яка вона розумниця і відмінна господиня, він же не знайде кращої дружини, ніж вона!
Міша тільки-но вступив до аспірантури, був захоплений своїми щурами та іншими тваринами, на яких проводив експерименти, що Ніні здавалося моторошним і чудовим одночасно.
Було зрозуміло, що Мішу чекає майбутнє великого вченого, а такому потрібна дружина, яка буде про нього піклуватися. І вона, Ніна, зможе. Пощастило, що Маринці він не сподобався.
– Дивиться на мене як побите цуценя, – посміхалася вона. – Очі такі жалюгідні, ну що це за чоловік? Попрошу я, і на задніх лапках піде танцювати!
Марині подобалися інші чоловіки: брутальні, які хапали її в обійми і говорили: ти моя! Правда, потім вона ходила з червоними очима, а то й з синцями.
Міша ж все страждав, навіть схуд, і його темні очі стали здаватися величезними і нещасними. Він навіть вірші намагався Маринці писати, а вона його висміювала.
Одного разу він зустрів Марину в місті. Вона сідала в машину до хлопця в шкіряній куртці і виглядала такою щасливою, що Міша вирішив залити своє горе в найближчому барі.
Познайомився там з дівчатами, які розвели його на напої, ввалився до Ніни, підпитий і підбитий, бо по дорозі він впав і розбив ніс.
Ніна дбайливо витерла кров з його обличчя і пораділа, що мама на дачі у свого нового чоловіка і не бачить цього неподобства.
Міша, чи то розглянувши в Ніні дівчину, чи то ще з якихось причин, потягнув її до себе. А Ніна і не стала чинити опір. Вранці він втік, ховаючи очі, і цю ніч вони жодного разу не обговорювали.
Коли вона зрозуміла, що при надії, Ніна вирішила: це доля. І пішла в сусідню квартиру до Міші.
Двері їй довго не відчиняли. А коли відчинили, вона здивувалася: на порозі стояла Марина.
– Я тут що подумала, – повідомила вона подрузі, потягнувши її на балкон. – Хлопець надійний, з квартирою, не образить. Від добра добра не шукають. Загалом, у листопаді у нас весілля.
Ось тому Ніна нічого Міші не сказала. На весіллі була свідком, молячись про те, щоб ніхто не помітив її злегка округлий живіт.
Батьки Міші купили молодим квартиру і обіцяли фінансово допомагати, поки єдиний син стає світилом науки.
Маринка розповідала всім, як стане перекладачем і буде заробляти величезні гроші.
Ніна взяла академічну відпустку і поїхала до тітки на Полтавщину, щоб не заважати матері налагоджувати особисте життя, де і народила свого Гену.
Перевелася на заочне навчання, влаштувалася в школу через рік, а із сином сиділа тітка, вона якраз отримала інвалідність, і зайнятися їй було нічим.
– Треба ж, тихушка, – говорила по телефону Марина. – Від кого народила хоч?
– Та ти його не знаєш.
– А у нас ось ніяк не виходить, – зітхала Марина. – Скільки грошей на лікарів витратили, а толку все немає.
Без Ніни Маринку швидко відрахували, і вона пішла працювати продавчинею в парфумерний відділ.
Міша все також експериментував на своїх щурах, передавав Ніні привіти, але сам жодного разу не подзвонив. Мабуть, не зрозумів, що Генка – його син.
Мати сама до них їздила разом зі своїм новоспеченим чоловіком. Ніну це не те, що коробило, але пам’ять про тата була незнищенною.
Бачити поруч з мамою іншого було неприємно, тому в рідному місті вона не з’являлася.
Коли Гені було п’ять, Марина з Мішею самі приїхали в гості, практично без попередження: Марина зателефонувала з вокзалу і повідомила, що вони купили квитки.
Ніна страшенно хвилювалася: Гена був дуже схожий на Мішку. Ті ж темні очі, родимка на щоці, смішний чубчик на маківці. Але ні Марина, ні Мішка ні про що не здогадалися.
– Ви як дві краплі води! – захопилася Маринка. – Добре, що хлопчик, а то з таким носом… Сама знаєш.
Ніні стало прикро за свій ніс. Нормальний ніс, не всім бути грецькими богинями.
– У шахи грає? – поцікавився Міша.
– Ні, – відповіла Ніна. – Якось все не куплю, а старі у мами залишилися.
Міша пішов і купив шахи, після чого посадив розсудливого Гену вчитися грати. Хлопчик схоплював на льоту, і Міша радів:
– Треба ж, навіть я не такий кмітливий у дитинстві був!
Маринка, залишившись наодинці з Ніною, скаржилася, що з дітьми ніяк у них не виходять, а Міша відмовляється йти перевірятися.
– Ось упертий! – лаялася вона. – Каже, що у нього все в порядку. А звідки йому знати?
Ніна прикусила язика – у Міші і справді все було в порядку, але сказати про це вона не могла.
В останній день, поки Маринка спала, розморена домашнім тітчиним напоєм, Ніна з Мішею сиділи на веранді, милуючись заходом сонця, і мовчали.
– Може, і справді в мені справа, – глухо промовив він. – Але ти розумієш, страшно. Що, якщо я безплідний? Маринка ж мене кине! А я її так люблю, ти не уявляєш!
Ось тут Ніна вдруге хотіла йому зізнатися. Втішити, сказати, що син у нього є, а, значить, справа не в ньому. Але тут на веранду вийшла тітка і запитала:
– Ви чого в темряві сидите? Дивіться, у мене, дурниць мені не треба!
Ніна густо почервоніла і поспішила на кухню, різати шарлотку і заварювати чай.
Коли Гені було дев’ять, мама злягла з інсультом. Новоспечений чоловік тут же зник, не захотів доглядати за паралізованою. І Ніні довелося повернутися.
Вони жили в десяти хвилинах ходьби від подруги, і Маринка у неї прописалася. До того часу вона все ж народила хлопчика, хворого до неможливості, і тут же скинула його на піклування свекрухи.
Міші докторську треба писати, у неї свій бізнес, ніколи дитиною займатися. З понеділка по п’ятницю він був у дідуся й бабуся, а вони з Мішею по черзі до нього заглядали.
Міша і справді проводив час із сином, а Маринка все більше з подругою.
– Моє життя неймовірно нудне, – скаржилася вона. – Не про таке життя я мріяла.
Ніна знизувала плечима: їй було не до нудьги. Робота, мати, яка лежала в ліжку, син, якого в школі задирали хлопчаки.
Особистого життя не було, та й вона ніяк не могла вигнати Мішу зі свого серця. Та щемлива перша закоханість назавжди закарбувалася і не хотіла минати.
Мішка сам зголосився поговорити з Геною, коли Ніна вкотре поскаржилася, що його ображають.
Чим там закінчилася розмова, вона не знала, але через два дні її викликав інспектор у справах неповнолітніх: Гена розбив однокласнику голову…
Інспектором виявився молодий чоловік з ямочками на щоках. Гену він не лаяв, більше питав у Ніни про батька, а коли дізнався, що такого немає, уклав: беру вас під своє шефство.
Через рік вони одружилися. Саша виявився простим і добрим хлопцем, який і до Гени знайшов підхід, і Ніні показав, що можна не тільки одній все на своїй спині тягнути, але і покластися на когось.
– Щаслива ти, – зітхала Маринка. – Такого красеня відхопила! А Мішка мій так погладшав.
З вітчимом Гена ладнав. Але з віком став тягнутися до Міші. Теж захопився біологією, просився в науковий інститут на екскурсію, брав у нього книги, грав у шахи і, до речі, обігравав.
Ніна спостерігала це з подивом, але не втручалася: Мішка начебто не був проти, тим більше їх з Маринкою син ріс зовсім іншим, весь у Маринку пішов.
До навчання був байдужий, напружуватися не любив, всі навколо йому були зобов’язані.
Особливо дісталося, коли свекри вже не могли тягнути на собі онука і повернули його батькам. Маринка в буквальному сенсі тікала з дому, а Міша пропадав на роботі.
Докторську він захистив. А Гена в тому році вступив до університету на біологію, пішов по стопах рідного батька, сам того не знаючи.
З першого курсу прописався в його інституті, брав участь у конференціях, і науковим керівником вибрав Мішу.
Через шість років Міша спочатку зліг з якоюсь інфекцією, а потім довго не міг оговтатися: то тиск стрибав, то непритомність наступала, так що навіть найстрашніше запідозрили.
Пішов до лікарів, виявилося нирки. Ніна спочатку навіть зраділа: вип’є таблетки і пройде. Але не тут-то було: цю хворобу таблетками не вилікувати.
Нирки почали відмовляти через три роки. Міша стояв у черзі на донора, їздив на діаліз.
Марина злилася, скаржилася Ніні, що життя ніякого немає, ще й син щодня щось витворяє.
Ніна шкодувала подругу і підміняла її, сама возила Мішу: на той час вона отримала права, а чоловік купив їй машину.
– Мамо, я вирішив віддати нирку дядькові Міші.
Цими словами Гена її приголомшив. Не те, що вона не хотіла порятунку Міші, але ідея, що її єдиний син втратить нирку, їй не подобалася.
– Не відмовляй, я все вирішив, – сказав він. – Дядько Міша – мій наставник, це найменше, що я можу для нього зробити.
Перед операцією Міша просив у Ніни пробачення, розумів, як вона переживає.
– Ти хороша, Ніна, і сина такого ж виховала. Не те що ми з Маринкою, охламона.
Ніні захотілося сказати, що Гена його син виретє. Але перед операцією було страшно: раптом розхвилюється і щось трапиться. Вирішила, що потім.
Син оговтався швидко, у молодих все миттю заживає. Міша довго лежав у лікарні, і Ніна його відвідувала.
– Мені починати ревнувати? – жартома запитав Саша.
Вона так і не зізналася йому, чий Гена син.
– Що за дурниці, ми з ним тисячу років знайомі, до чого тут ревнувати, – відмахнулася вона.
І зрозуміла: адже й справді не варто. Любов кудись зникла, хоча він і був все ще важливою людиною. Батько Гени, все ж таки.
І тоді вона вирішила розповісти. Не Міші, а Генці. Довго збиралася, підібрала момент. Син слухав спокійно, не перебивав.
А потім сказав:
– Та він мені ще в дев’ять років тоді розповів.
– Він? – не зрозуміла Ніна.
– Ну, батько. Сказав, що поважає твоє рішення про таємницю, але більше мовчати не може. І що краще нам підігравати тобі.
Ніна опустилася на стілець, схопилася за серце.
– Мамо, ну ти чого?
Значить, знав… І не запитав жодного разу, чи потрібна допомога, жив собі, знаючи, що у нього є син…
– Нічого, синку, все добре. Просто розхвилювалася. Так, значить, ти знаєш?
– Ну так.
– Ось і добре.
– Мамо… Тільки давай іншим не будемо говорити? А то всі вважатимуть, що тато мене просуває. А я хочу довести, що і сам чогось вартий, та й тітка Марина не зрозуміє.
– Давай, – погодилася Ніна. – Так буде краще…
