Усі діти та онуки приїхали на похорон Поліни Сергіївни. Вся родина нарешті зібралася разом.
У них п’ятеро дітей, дванадцять онуків і четверо правнуків. Не приїхали лише троє — у них зовсім маленькі діти.
Степан Ілліч залишився сам…
Гірко йому, не уявляє, як жити тепер, як він без своєї Полінки буде?.. Ображається на дружину.
Ну як же так? Чому? Адже він завжди думав, що це дружина його першим поховає, адже вона на цілих сім років його молодша.
Та й ніколи не скаржилася на здоров’я. До останнього дня завжди сама по господарству справлялася. Все щось метушиться, щось робить.
Він навіть бурчав на неї, мовляв, заспокойся ти, невгамовна. Посидь трохи або полеж.
А вона посміхається, що встигну, на тому світі належуся. Мені легше, коли чимось зайнята.
Та він і сам такий — теж ніколи не любив сидіти без діла. То щось лагодить, то щось майструє.
Тільки ось тепер руки вже зовсім не ті стали, погано слухаються, та й очі бачать погано…
Діти їх ніколи не забували. Завжди приїжджали, завжди привозили купу подарунків і продуктів.
Навіть до себе пропонували поїхати. Кожен із них до себе кликав, але вони ніколи не погоджувалися.
Тут, у рідному домі, доживатимуть. Разом із рідними людьми на кладовищі лежатимуть. Міське життя не для них, не зможуть вони там жити.
А тепер ось після поминок сидять рідні всі разом. Матір згадують, батька шкодують.
Знову навперебій вмовляють старого все ж поїхати з ними. Ну як же він один буде? Він уже зовсім старенький. Йому потрібна допомога.
Ну не можуть вони його одного тут залишити! І постійно з ним тут ніхто залишитися не може.
У всіх сім’ї, робота, діти. Адже не можна щодня сюди приїжджати!
Але Степан непохитний:
— Сказав, що нікуди не поїду, значить — не поїду! Не треба мене вмовляти! І крапка! Цей будинок ми з моїм батьком своїми руками будували.
Тут мої батьки на той світ відправились, тут моя Полінка до останніх днів прожила — значить і мені тут до останньої хвилини бути.
Та й за могилками хто доглядатиме? Раз на рік приїжджатимете? За мене не переживайте — он, продуктів на кілька місяців уперед привезли.
Голодним точно не залишусь. Поки що сам себе обслужити можу. Не хвилюйтеся.
— Тату, ну важко ж одному! Та нудно, навіть поговорити ні з ким. А разом буде легше і веселіше. Знову ж таки, не дай Боже, захворієш — хто допоможе?
А там ми завжди поруч. І лікарня поруч. І всі зручності в будинку. Телевізор. Їж, пий, відпочивай. На вулиці гуляй, парк поруч, там так гарно, повітря свіже.
Навколо таких, як ти, пенсіонерів багато. Є з ким поспілкуватися. Поїдемо, тату. Ось давай, як поминки відбудемо, так приїдемо, заберемо тебе. А ти поки що подумай, зберися.
— Все, сказав! На цю тему розмова закінчена! Я тут про інше з вами поговорити хотів… Поліна все хотіла поговорити, та так і не змогла зважитися. Не знала, чи треба… Або нехай вже так і буде…
— Що сталося? Про що поговорити? — діти насторожено дивляться на батька.
Той встав, у спальні відкрив стару скриню. Поліні вона ще від матері залишилася, а та від своєї матері отримала.
У ній Поліна зберігала якісь старі, нікому не потрібні, але пам’ятні й дорогі для неї речі.
Бабусині хустки, материнська весільна сукня, якісь саморобні іграшки, дитячі пошарпані пінетки та сандалі, дитячі кофтинки, сукні, штанці, сорочечки.
Якісь блокнотики та вицвілі листи, старий альбом із фотографіями.
Мати берегла ці речі, трепетно охороняла їх від сторонніх очей. Діти завжди знали, що там якийсь старий мотлох. Особливо й не цікавилися цим ніколи.
Ну, материнська пам’ять. Адже у всіх є щось дороге, як пам’ять. Головне — нічого цікавого там немає.
Батько витягнув із глибини скрині стару коробку з-під цукерок. Вона загорнута в папір, зверху в якусь ганчірку. Та ще й щільно обв’язана стрічкою.
— Ось і все. Мабуть, настав час… Може, й не треба було говорити, не знаю… Але, мабуть, мені теж вже недовго залишилося…
Хто ж вам потім розповість? А потім самі б знайшли й дізналися все… Толком й не змогли б нічого зрозуміти…
Спалити ж — рука не піднімається… — каже батько, розпаковуючи коробку й відкриваючи її вміст.
— Ви присядьте, поки дітлахи на вулиці бігають, а ми давайте й поговоримо…
Ми ж тоді теж у місті жили. Так… Я знаю ваше міське життя не з чуток…
Отож, мати — вона весь час по лікарнях їздила. Пологи в неї були дуже важкі. Сказали, що більше дітей не буде…
А потім з Колею до обласної клініки поїхала. Сказали, що синові треба робити операцію. Серйозна операція, складна. На серці.
Але без операції малюк довго не протримається. Тоді Полінка з матір’ю продали батьківський дім, тільки ось ця скриня й залишилася.
Мати до нас переїхала. У селі з хворою дитиною небезпечно, а в місті лікарня хороша.
Ну зробили Кольці операцію. Все ніби налагодилося. Тільки раз на пів року Поліна з ним у лікарні лежала. Все обстежували, та перевіряли.
А потім повернулася з лікарні ще й з Танею. Від неї мати відмовилася. Дівчинка дуже слабенька, хвороблива. Та й мати її сама без житла, без рідних.
Нікуди їй з хворою дитиною податися. Ось Поліна й почала мене вмовляти: — «Шкода дівчинку, давай до себе заберемо!»
Я спочатку боявся. Один хворий, ледве справляємося, а тут ще одна така сама… Але Поля вмовила. Ось ми й оформили Тетянку на себе…
А воно й справді тільки на краще. Удвох дітям веселіше. Так обидва й пішли на поправку. Все рідше по лікарнях стали їздити.
Потім Поліна захотіла дізнатися, як там мати Тані? Може, їй чимось допомогти треба? Ну стала з’ясовувати. З’ясували, що вона вже пішла у засвіти.
Сама теж сильно хворіла. Теж мала проблеми з серцем. Але, виявляється, у неї є ще одна дитина, брат Тетянки. Коли від Тані відмовлялася, вже другого чекала.
Пішла вона на той світ, коли його народжувала. Тані тоді вже виповнилося три роки.
Ну, з’ясували ми, де він знаходиться. Поїхали й його забирати. Як же розлучати брата з рідною сестрою?
Не відразу все вийшло, там його вже хотіли усиновити. Але потім все ж вирішили, що рідні брат і сестра мають бути разом. Так що, Таня, Микита — твій рідний брат по матері…
Коли за ним приїхали, а поруч лежить Настя. Плаче, кричить. Вся в якомусь висипі, у потниці. А нікому до неї діла немає ніякого.
Поліна її на руки взяла, а та раптом одразу замовкла, заспокоїлася та ще й посміхнулася, губками заплескала.
А Полінка в сльози, не можу, каже, її кинути. Адже вона мене, як матір, визнала. Їй тут погано. Дівчинка ж сирота кругла. Немає в неї нікого рідних.
Мати вже на тому світі, а батька й не було. Згублять дівчинку, їй мама потрібна, ласка, турбота…
Ну і знову почалися клопоти, як удочерити. Ми тоді вирішили сюди переїхати. Дітей багато, та дорослих аж троє. А у своєму ж будинку місця багато.
Знову ж таки господарство своє. Можна й корову, свиней тримати. Кури свої. Ще й таки город великий.
Ну домоглася Поліна, віддали нам і Настю. Навіть зробила документи, нібито Микита з Настею близнюки. Різниця у народженні була всього півтора тижня.
Переїхали ми всією зграєю сюди. Ми з Поліною, її мати, четверо дітей, та моя мати. Батька ж мого незадовго до цього не стало…
Господарством трохи обзавелися, щоб все завжди свіженьке і домашнє було. Я на тракторі працював. Нормально, здається, зажили.
Потім у Марії біда сталася… Вони по сусідству жили. Коля, Таня, ви, мабуть, її пам’ятаєте? Ви ж уже були великі. Колі, здається, років сім чи шість було, а тобі, Таня, значить, п’ять-шість десь.
Коля з Танею заперечно хитають головами. Щось пригадується, але дуже нечітко. Гната пам’ятають, а Марію — дуже нечітко. Начебто була ще якась бабуся, але хто саме — не пам’ятають.
З фотографії знають, що в них була ще бабуся Марія. Дуже старенька. Вважали, що сестра материної мами, тобто бабуся двоюрідна по материнській лінії…
— Ні. Вона нам не родичка, просто сусідкою була. Сім’я в них хороша була. Марія рано овдовіла, одну дочку Юлю виростила. А та до міста поїхала.
Заміж вийшла. Чоловік у неї з дитячого будинку. Хлопець хороший був. Дітей довго не було. У них робота хороша. Машину купили. Стареньку, вживану.
Потім раптом опинилась при надії дочка Марії. Як же вони всі раділи! А потім приїхали молодята матір провідати. До себе її кликали.
Дочка ж уже скоро має народжувати, можливо, допомога матері знадобиться. Але Марія не поїхала, вирішила приїхати пізніше, як народить.
А вони в цей день на тій проклятій розвалюсі й розбилися… Ось такі справи…
Хлопця миттєво не стало, а Юля ще жива була. Уже в лікарні їй зробили кесарів розтин. Дитину врятували, а от її не вдалося…
Марія тоді Петю сама забрала… Але вона сама була зовсім хвора. У неї цих болячок — цілий букет, а тут ще й таке горе. Вона зовсім звалилася, де вже їй самій хлопця підняти?
Ось тоді ми й забрали Марію разом із Петром до себе. А вона вже й ходити толком не могла. Усе просила не кидати онука.
Та як же його кинути? Дитина жива, здорова, а вже стільки бідоласі в житті дісталося…
Марія потім свій будинок продала, ми на ці гроші корову купили, поросят ще взяли, та й дітям усе необхідне набрали. Марія з нами, як рідна, жила, бачила, що ніхто її онука не ображає.
Він з нами, як наше рідне дитя, живе. Просила вона, щоб і його сином зробили, документи оформили. Ну ось. З’явився у нас ти, Петя…
Потім Марія пішла з життя. Тут у Гната сталося горе. Адже він старий і самотній був. Лазню затопив, та труба давно продірявилася. Іскри летять на всі боки. Ось і загорілася лазня.
Поки «пожежку» чекали, всі збіглися на допомогу. Але куди там? Гасили, гасили. А вітер, як на зло. Пожежа перекинулася на будинок.
Коли «пожежна» приїхала, то лазні вже й сліду не було, будинок теж майже весь згорів.
Добре, що далі вогонь не перекинувся. А Гнат залишився без дому. Ось ми його й взяли до себе.
Потім моєї матері не стало. А Гнат ще три роки з нами жив. Ви всі повинні його пам’ятати. Потім уже й Полініна мати нас покинула.
Ну а далі ви все й самі пам’ятаєте. Тепер ось розумієте, чому ви всі такі несхожі між собою… Це мати все казала, що той на бабусю, той на дідуся, а цей весь у тітку.
Але тепер все знаєте. Тому й наші близнюки такі несхожі. — Степан хитро сміється під бороду. Потім знову серйозно каже: — Ви, головне, завжди пам’ятайте, що всі ви нам — рідні!
Завжди рідними були. І між собою ви всі рідні. Завжди це знайте і пам’ятайте! Завжди тримайтеся один за одного. Рідні ж люди своїх у біді не кидають.
І ви завжди вболівайте один за одного. Допомагайте. Бережіть. Мати там зараз за вас радіє, а скоро і я звідти буду за вами наглядати.
Ось тут усі ваші документи справжні. Про усиновлення. Мати все записувала ще, коли кого і де взяли, чи є у кого хтось із родичів. З ким що і коли сталося, хто де похований…
Але тільки немає тепер у вас нікого, крім вас самих. Ви всі є один для одного. Завжди про це пам’ятайте!
Тут у скрині збереглися ваші речі. Хто в чому був, коли вас забирали… Дивіться, якщо хочете. Немає тепер ніяких таємниць…
Діти всі сиділи, глибоко замислившись. Хтось витирав сльози, хтось відверто схлипував.
Серця всіх були переповнені нескінченною любов’ю і ніжністю. Нескінченною вдячністю до своїх таких рідних і таких незнайомих їм батьків.
Ніхто не хотів нічого говорити. Вони обіймали батька, обіймали одне одного, немов вперше побачили.
Усі дякували батькові й матері — адже вона зараз поруч, теж чує. Усі це відчували.
Кожен розумів, наскільки вони справді близькі й рідні одне одному люди… І так буде завжди…
