Наталя стояла біля вікна свого кабінету на двадцять третьому поверсі і дивилася на місто, що розкинулося внизу, як на шахову дошку.
Звідси все здавалося маленьким і керованим. Машини повзли проспектами, як іграшкові, люди були крихітними крапками, а проблеми… проблеми залишалися десь там, далеко внизу.
Але не сьогодні… Сьогодні проблема піднялася на ліфті і зараз сиділа в приймальні, чекаючи, коли секретар проведе її в кабінет.
— Наталя Сергіївна, ваші батьки прийшли, — голос Аліни прозвучав делікатно, але з легким здивуванням. За три роки роботи вона вперше бачила чиїхось родичів в офісі.
— Знаю. Дай мені п’ять хвилин.
Наталя повернулася до столу, машинально поправила папки з документами, хоча вони і так лежали ідеально рівно.
Глибокий вдих. Видих. Вона навчилася контролювати емоції ще в дитинстві, коли зрозуміла, що сльози і образи нічого не змінюють. Тільки роблять тебе слабшою.
Батьки. Забавно, як це слово досі викликало легке поколювання десь під ребрами, немов скалка, яку ніяк не витягнути.
Наталя давно перестала ображатися на них. Вона розуміла, що вони намагалися зробити якнайкраще, як їм тоді здавалося. Але деякі речі забути не виходило.
Її нещастя почалися ще до того, як вона народилася.
Мама розповідала цю історію рідко, зазвичай після двох келихів ігристого на якомусь сімейному святі, коли язик розв’язувався, а контроль слабшав.
«Ми з твоїм батьком не збиралися одружуватися, — говорила вона, дивлячись кудись убік. — Ми просто зустрічалися.
Я вчилася в інституті, хотіла стати вчителем літератури. Він працював на заводі, хотів вступати до інституту. А потім виявилося, що я при надії.
Твоя бабуся сказала, що це ганьба, якщо ми не розпишемося. Ось і зіграли весілля в РАГСі, людей двадцять гостей, торт і напої. Не скажу, що ми тоді були щасливі».
Наталя добре пам’ятала квартиру, де провела дитинство. Хрущовка на околиці, дві кімнати, низькі стелі і вічна тіснота.
Батько працював на двох роботах, мама репетитором і прибиральницею. Грошей все одно не вистачало.
Вона пам’ятала, як батьки шепотілися ночами на кухні, як мама іноді плакала, як батько роздратовано грюкав дверима.
— Через тебе я не закінчила інститут, — одного разу сказала мама, коли Наталі було дев’ять років.
Сказала не зі злістю, просто констатувала факт, як повідомляють про погоду.
— Довелося кинути на третьому курсі. Грошей не було.
Наталя тоді не зрозуміла, чому ці слова так обпекли. Але запам’ятала. І через багато років усвідомила: вона була незапланованою дитиною, яка сильно змінила життя своїх батьків.
Вони не кохали одне одного, але зіграли весілля, коли дізналися, що буде дитина. Їм обом довелося працювати замість того, щоб здобути освіту.
Було важко… Але з часом все налагодилося. Батько отримав підвищення, мама влаштувалася на завод.
Квартиру обміняли на трикімнатну в більш пристойному районі. Наталі тоді було одинадцять. І саме тоді з’явилася Аліса.
Другу дочку чекали. Планували. Купували іграшки, облаштовували кімнату, вибирали ім’я. Коли Аліса народилася, батьки немов забули про всі минулі труднощі.
Наталя пам’ятала, як батько годинами катав коляску по парку, як мама співала колискові, схилившись над ліжечком.
Вони дивилися на Алісу з таким обожнюванням, з яким ніколи не дивилися на старшу дочку.
— Нехай у неї все буде краще, ніж у нас, — говорив батько. — Нехай вчиться, стане кимось. Ми постараємося.
І вони старалися. Алісу віддали в музичну школу, на англійську, на танці. Купували їй гарний одяг, іграшки, книги. А Наталці говорили:
— Ти ж уже доросла, розумієш. На двох не вистачає.
Наталя розуміла. І мовчала. Вона навчилася бути тихою, непомітною, не вимагати нічого. Після школи вона готувала вечерю, мила підлоги, сиділа з Алісою, поки батьки працювали.
У чотирнадцять років вона вже вела домашнє господарство практично самостійно.
— Допоможи сестрі з уроками. Приготуй їсти. Сходи в магазин. — ось і вся увага, яка їй діставалась.
А Алісу балували. Тій купували нові сукні, коли Наталя доношувала старі. Алісі дозволяли гуляти допізна, коли від Наталі вимагали бути вдома до дев’ятої. Аліса росла в любові та увазі, як квітка в оранжереї.
У старшій дочці з раннього дитинства жила злість на несправедливий світ.
Спочатку це була дитяча образа: чому їй не можна, а сестрі можна? Чому батьки посміхаються Алісі, а на неї дивляться втомлено і вимогливо?
Потім образа перетворилася на тиху, холодну лють. І ця злість виявилася тією силою, яка штовхала її вперед.
«Я вам доведу, — думала Наталя, схилившись над підручниками за північ, коли в сусідній кімнаті батьки читали Алісі казки. — Я вам усім доведу».
Вона вчилася відмінно. Не тому що любила навчання, а тому що це був її шанс. Золота медаль, бюджетне місце в університеті, червоний диплом. Все це вона здобула сама, без допомоги, без підтримки.
Батьки приходили на випускний в університет і гордо говорили знайомим: «Це наша старша дочка, бачите, яка молодець».
Наталя посміхалася натягнуто і думала: «Де ви були, коли мені було страшно, коли я не спала ночами перед іспитами, коли мені потрібні були слова підтримки?»
Вона отримала хорошу роботу у великій компанії. Працювала по дванадцять годин, брала додаткові проекти, не відмовлялася від відряджень. Піднімалася вгору наполегливо і методично.
У двадцять вісім стала керівником відділу. У тридцять два — директором філії. У тридцять п’ять очолила регіональне представництво.
А Аліса… Аліса виросла красивою, розпещеною і абсолютно не пристосованою до життя.
Вона вступила до інституту, але кинула через рік. Працювала в модному магазині, потім у салоні краси, потім взагалі ніде.
Вона змінювала хлопців, як рукавички, витрачала гроші на одяг і розваги, і постійно приходила до батьків з черговим проханням.
— Мамо, мені потрібно на курси візажистів, це всього тридцять тисяч.
— Тату, я хочу в Туреччину, всі подруги їдуть.
— Мені потрібно нове пальто, старе вже вийшло з моди.
І батьки давали. Відмовляли собі в усьому, але давали. Тому що Аліса була їхньою надією, їхньою улюбленицею, їхньою маленькою принцесою, яка чомусь не хотіла дорослішати.
Наталя дивилася на це з боку. Вона давно переїхала від батьків, купила собі квартиру, побудувала кар’єру.
Вона зустрічалася з батьками на сімейних святах, дарувала дорогі подарунки, але трималася відсторонено. Не холодно, але й не тепло. Ввічливо. Формально.
Вона пробачила їх. Але близькості між ними ніколи не було.
А батьки продовжували балувати молодшу дочку. І Аліса виросла вимогливою, примхливою та егоїстичною.
Їй було потрібно все більше, вона виросла, але продовжувала вимагати від батьків. Тільки вимоги стали дорожчими.
Коли Алісі виповнилося двадцять вісім, вона заявила, що хоче свою квартиру.
— Я не можу вічно жити з вами, — сказала вона за сімейною вечерею. — Мені потрібен особистий простір. Свій будинок.
Наталя тоді промовчала, але подумала: «У двадцять вісім вона хоче, щоб батьки купили їй квартиру? Серйозно?» Але батьки сприйняли це як належне.
— Звичайно, донечко, — сказала мама. — Ми щось придумаємо.
І придумали. Вони обміняли свою трикімнатну квартиру на дві.
Ту, що менша і гірша — собі. Однокімнатну на околиці, в старому будинку, де не працював ліфт, а з вікон був вид на промзону.
Більшу і кращу — улюбленій дочці. Аліса отримала однокімнатну квартиру в центрі, після ремонту, з новими меблями.
Коли Наталя дізналася про це, вона просто похитала головою.
— Ви серйозно? — запитала вона маму по телефону.
— Ну що ми могли зробити? — захищалася мама. — Вона ж просила. Їй потрібна квартира.
— А вам? Вам що потрібно?
— Ми проживемо. Нам вже небагато залишилося.
Наталя поклала слухавку і більше до цієї теми не поверталася. Який сенс? Вони самі зробили свій вибір. Як завжди.
Минуло два роки. Наталя чула від спільних знайомих, що Аліса живе добре, часто викладає фотографії з кафе і салонів краси.
Чи працює вона, ніхто достеменно не знав. Батьки бачилися з нею рідко — їм було незручно їздити через все місто.
А потім захворів батько… Спочатку це була просто слабкість, потім задишка, потім болі.
Лікарі довго не могли поставити діагноз. Коли нарешті поставили, виявилося, що потрібна операція. Складна, дорога. Платна, тому що за квотою довелося б чекати пів року, а часу не було.
Батьки збирали гроші як могли. Продали дачу, на яку колись збирали десять років. Взяли кредити. Просили в борг у знайомих. Все одно не вистачало.
Операцію зробили. Батько вижив, але знадобилося довге лікування. Реабілітація, ліки, процедури.
Вони опинилися в боргах. Пенсії маленькі. З них половина йшла на ліки, третина — на оплату кредиту. Наталя дізналася про все це випадково, від сусідки матері.
— Чому ви мовчали? — запитала вона, приїхавши до батьків.
Вони сиділи на старому дивані у своїй тісній квартирці. Батько схуд, постарів років на десять. Мама виглядала виснаженою.
— Не хотіли турбувати, — тихо сказала мама. — Ти і так багато працюєш.
— А Аліса?
Мама відвела погляд.
— Аліса… у неї зараз теж труднощі.
Наталя посміхнулася.
— Які труднощі? Вона ж у центрі живе, у вашій квартирі, яку ви їй віддали.
— У неї свої витрати, — захищалася мама. — Комуналка, продукти. Вона не може.
Наталя мовчала. Вона хотіла закричати, хотіла запитати: «А як же я? Я що, повинна була?» Але промовчала. Замість цього вона відкрила банківський додаток.
— Скільки вам потрібно?
— Наталя, не треба, ми не можемо…
— Скільки?
Вона сплатила борги. Все. Залишила грошей на ліки на три місяці вперед. Організувала доставку продуктів раз на тиждень. Найняла доглядальницю, щоб приходила допомагати батькові.
— Дякую, донечко, — мама плакала, обіймаючи її. — Дякую.
Наталя стояла з кам’яним обличчям. Вона допомогла не з любові. Навіть не з почуття обов’язку.
Просто тому, що могла. І тому, що, як не крути, це були її батьки. Але спокою це не принесло.
Минуло пів року. Батькові стало краще, він почав потроху ходити. Наталя зрідка дзвонила, питала, як справи, переказувала гроші. Але близькості не було. Був обов’язок.
І ось сьогодні вони прийшли до неї в офіс. Наталя випрямилася, розгладила спідницю і кивнула в бік дверей.
— Проведи їх.
Батьки увійшли невпевнено, немов боялися, що їх зараз виженуть. Батько спирався на палицю, мама тримала в руках якийсь пакет.
Вони виглядали маленькими і загубленими в цьому просторому кабінеті зі скляними стінами і сучасними меблями.
— Сідайте, — Наталя вказала на крісла для відвідувачів.
— Наталонька, ми знаємо, що ти зайнята, — почала мама, мнучи ручку сумки. — Ми ненадовго.
— Говоріть.
— Бачиш… — мама запнулася. — У нас знову проблеми.
Наталя зчепила руки на столі і чекала.
— Твоєму батькові потрібна ще одна операція. Лікарі кажуть, що без неї… загалом, потрібна.
Вона коштує дорого. Дуже. Ми намагалися знайти гроші, але… Банк більше не дає кредитів.
— Скільки?
— Майже чотириста тисяч, — голос мами затремтів. — Ми розуміємо, що це багато. Ми постараємося повернути, якось…
— А Аліса?
Зависла тиша.
— Аліса… — мама подивилася на батька. — Ми до неї зверталися.
— І?
— Вона сказала, що у неї немає таких грошей. Що їй самій важко. Вона нещодавно машину в кредит взяла…
— Машину, — повільно повторила Наталя. — Зрозуміло.
Вона встала, підійшла до вікна. Місто внизу жило своїм життям, байдуже до чужих драм.
Чотириста тисяч. Для неї це була сума, яку вона заробляла менше ніж за два місяці.
Вона могла просто зробити переказ. Могла вирішити проблему одним рухом руки. Але щось всередині раптом стиснулося в тугий вузол.
— Скажіть мені чесно, — вона повернулася до батьків. — Чому ви прийшли до мене?
— Наталонька, ти ж… ти у нас така успішна, ти можеш…
— Чому ви прийшли саме до мене? — повторила вона голосніше. — У вас же є улюблена дочка, якій ви подарували квартиру!
Яку ви балували все життя, яку обожнювали, заради якої від усього відмовлялися! Чому ви прийшли не до неї?
— Наталя, будь ласка…
— Ні! — вона відчула, як роки стриманості, мовчазного терпіння, пригніченого болю раптом вирвалися назовні. — Ні, я хочу почути! Чого ви до мене прийшли?!
У вас же є улюблена дочка, якій ви подарували квартиру! Якій ви купували все, що вона хотіла!
Яка, між іншим, живе у ВАШІЙ квартирі, поки ви тулитеся в однокімнатці на околиці! Яка має нову машину, яку вона може продати!
— Донечко, заспокойся…
— Я не донечка! — голос Наталі задзвенів від люті. — Донечка — це Аліса! Я була дівчинкою, яка готувала вечерю і мила підлоги! Я була тією, про яку згадували, коли потрібна була допомога!
А де ви були, коли мені було важко? Коли я одна складала іспити, одна шукала роботу, одна пробивалася?
Мама плакала. Батько сидів, опустивши голову.
— Ми… ми думали, що ти сильна, — тихо сказав він. — Що ти впораєшся сама. А Аліса… вона така вразлива, така…
— Розпещена? Егоїстична? Нездатна про себе подбати?
— Ми хотіли як краще, — прошепотіла мама. — Ми намагалися…
Наталя гірко засміялася.
— Ви намагалися виростити з однієї дочки прислугу, а з іншої — інфантильну принцесу. Вітаю, у вас вийшло. І тепер, коли принцеса відмовилася допомогти вам, ви прийшли до прислуги.
— Наталя, ми розуміємо, що були неправі, — батько спробував встати, але сил не вистачило. — Ми розуміємо. Пробач нас. Але я… мені потрібна ця операція. Без неї я не доживу до весни.
Тиша зависла важка, дзвінка. Наталя стояла, відчуваючи, як всередині борються дві сили: та злість, що накопичувалася роками, і щось інше. Не любов. Не жалість.
Можливо, просто усвідомлення того, що ці двоє літніх, зломлених людей — все, що у неї є з родини. І що після них залишиться тільки Аліса, з якою у неї взагалі немає нічого спільного.
Вона повернулася до столу, взяла телефон. Ввела суму, натиснула «Відправити».
— Це на операцію і на лікування після. Більше не приходьте.
— Наталонька…
— Я сказала — більше не приходьте. Я допоможу батькові, бо не хочу його відходу на своїй совісті. Але я не хочу вас бачити. Ні вас, ні Алісу.
Я втомилася бути запасним варіантом. Втомилася бути тією, до кого йдуть, коли більше ні до кого.
— Ми повернемо, — батько опустив очі вниз. — Обов’язково повернемо.
— Не треба, — Наталя відвернулася до вікна. — Аліна проведе вас.
Коли за ними зачинилися двері, Наталя опустилася в крісло. Руки тремтіли. У грудях було порожньо і важко одночасно.
Вона вчинила правильно, казала вона собі. Допомогла, бо могла. Бо в неї вистачило сил заробити ці гроші. Бо вона не така, як Аліса, яка бере і нічого не дає натомість. Але чому ж так боляче?
Телефон завибрував. Повідомлення від мами: «Дякую, донечко. Вибач нас. Ми любимо тебе».
Наталя довго дивилася на екран. Місто внизу продовжувало жити. Машини повзли по проспектах, люди поспішали у своїх справах.
Вона пробачила батьків. Давно пробачила. Але деякі речі не можна забути. І не можна повернути.
Наталя провела рукою по обличчю, випрямилася і відкрила ноутбук. У неї через годину нарада, а ввечері презентація нового проекту.
Життя тривало. Як завжди. Вона впорається. Вона завжди справлялася. Сама.
