Скільки Алла себе пам’ятала, вони завжди жили удвох з мамою. Мама її, звичайно, любила. Але їй потрібно було заробляти гроші, і Алла часто залишалася вдома одна.
Мама працювала в магазині, приносила додому продукти в пом’ятих, а то й подертих упаковках.
— Подумаєш, пом’ята, зате дісталася майже задарма. Всередині все ціле. Їж, давай, — говорила мама, висипаючи цукерки у вазу і викидаючи подерту коробку у сміттєве відро.
Якісь люди приходили до них додому. Мама виносила їм невеликі пакунки або пакети.
— Це тобі на зимові чобітки, — казала мама, коли чергова жінка йшла з пакетом, а вона з задоволеним виглядом ховала гроші в шафу.
Батька в Алли не було. Він кинув маму, коли дізнався, що вона при надії. Вони навіть одружитися не встигли.
Не було і дідуся з бабусею. Дідуся не стало задовго до народження Алли. А бабуся не прийняла маму з дитиною, яку вона нагуляла невідомо від кого.
Квартира у них була однокімнатна, але своя. Мама любила все яскраве. На вікнах висіли аляпові фіранки в трояндах, а на комоді в пузатій вазі стояли штучні яскраві квіти.
Сама вона теж одягалася яскраво, волосся фарбувала в рудий колір і сильно підводила очі. Аллі вона здавалася найкрасивішою на землі.
А сама Алла була звичайною дівчинкою, яка мало чим відрізнялася від інших. З п’ятого класу дівчата почали звертати увагу на хлопців, обговорювати на перервах, хто кому подобається, хто на кого подивився.
Один Юра чомусь був обділений дівочою увагою. Може тому, що не брав участі в бійках і хуліганських хлопчачих витівках.
Він добре вчився, говорив без слів-паразитів. Вчителі ставили його в приклад всім іншим хлопчикам. Ось він і став об’єктом пильної уваги Алли.
Одного разу Юра відповідав на урок біля дошки, а Алла прискіпливо його розглядала і нічого особливого не знаходила.
Їхні погляди зустрілися, і Юра збився, що траплялося з ним вкрай рідко.
Потім Алла часто ловила на собі його погляди. Так і грали в переглядки до старших класів.
А в десятому класі він вивихнув ногу і кілька днів не ходив до школи.
— Алла, — покликала її якось класна керівниця. — Віднеси Юрі домашні завдання, та поясни, що проходить, а то відстане. Ти найближче до нього живеш. — І написала їй його адресу.
Виявилося, він жив у сусідньому дворі. Двері відчинила його бабуся, маленька, худенька жінка з абсолютно білим волоссям.
На ній була біла блузка з мереживним комірцем і коричневий однотонний сарафан.
Алла подумала, що вона звідкись прийшла або збиралася йти. У такому одязі ходять на роботу або в поліклініку.
Але Катерина Федорівна нікуди не збиралася йти. Вона завжди вдома виглядала так, ніби чекала гостей.
А мама Алли воліла вдома ходити в короткому халаті з рюшами і досить глибоким вирізом на грудях.
І анітрохи не соромилася, зустрічаючи в ньому несподіваних гостей.
— Ти до Юри? Роздягайся. Взуй капці. Ходімо. — І Катерина Федорівна повела Аллу в кімнату Юри.
По дорозі Алла розглядала старовинні темні меблі, білосніжну однотонну тюль на вікнах, масивну кришталеву люстру під стелею.
Особливо Алі сподобалася засклена з усіх боків шафа для посуду, яку Катерина Федорівна називала вітриною. Все тут було не схоже на те, до чого Алла звикла з дитинства.
А у Юри була своя кімната! Алла могла про це тільки мріяти. Юра сидів із забинтованою ногою на дивані і читав.
Книгами в його кімнаті були заставлені всі настінні полиці і книжкова шафа під саму стелю.
— Ти їх усі прочитав? — запитала Алла.
— Ні, але більшість, — відповів Юра.
Алла взяла в руки «Маленького принца».
— Моя улюблена книга. Читала? — запитав Юра, не зводячи очей з Алли.
— Ні, мультфільм кілька разів дивилася, — зніяковіла Алла під його пильним поглядом.
— Мультфільм — це зовсім не те. Хочеш, візьми, почитай.
— Хочу, — відповіла Алла.
Потім бабуся покликала їх пити чай. Юра спирався на палицю і кульгав, йдучи на кухню.
— Болить? — співчутливо запитала Алла.
— Тільки коли наступаю на ногу.
Навіть на свято вони з мамою не накривали стіл так, як накрила його до чаю Катерина Федорівна.
Аллу вразили чашки із золотистим малюнком. Вони були такими тонкими і легкими, що можна було бачити темний чай крізь фарфор.
А вони з мамою пили чай з різнокольорових товстостінних склянок. Чай теж був смачним.
Алла подумала, що такі чашки потрібно виставляти тільки перед важливими гостями. А вона була всього лише Юриною однокласницею.
— Не соромся, бери цукерки, — привітно сказала Катерина Федорівна, ставлячи на стіл вазочку з яскравими фантиками. У Алли цукерки завжди були без фантиків.
Після чаю вони знову сиділи з Юрою в його кімнаті.
— Ти з бабусею живеш? У тебе немає батьків?
— Чому ні, є. Вони лікарі, часто їздять у відрядження. Зараз вони в Африці.
Ось чому Юра не такий, як усі. У нього є чудова квартира із золотими чашками і скляною вітриною.
Є мама і тато, і бабуся з білим волоссям. Вони не купують печиво в магазині, бабуся пече його сама. У нього є своя кімната з книгами…
Після Юриної обстановки їхня з мамою квартира здалася Аллі жахливо некрасивою і безглуздою.
Алла прочитала книгу за два дні, щоб швидше віднести її Юрі і побувати в дивовижній квартирі, та знову пити чай із золотих чашок.
З тих пір Алла стала часто бувати у Юри, навіть коли він одужав. Брала книги і читала вечорами, забувши про уроки.
Добре, що мама не цікавилася, чим займається дочка. Та й не було її вдома вечорами. У неї з’явився шанувальник, і вона часто навіть ночувала у нього.
Вони з Юрою кілька разів ходили в кіно, але частіше просто гуляли.
Він збирався стати лікарем, як і його батьки, як бабуся – гінеколог у минулому. На питання, ким хоче стати Алла, вона не знала, що відповісти.
— Навіщо тобі інститут? Головне для жінки – вдало вийти заміж. Вступай до коледжу на бухгалтера. Робота не пильна, при грошах, – говорила мама.
Ну що це за мрія – стати бухгалтером? І Алла сказала, що ще не вирішила.
Юра не говорив про кохання, навіть коли вони цілувалися. Після закінчення школи він просто поїхав до Києва. Алла з мамою відпочивали в цей час у якоїсь маминої подруги в Затоці.
Вона навіть не встигла попрощатися з Юрою, а піти до Катерини Федорівни, щоб запитати його нову адресу і номер телефону, посоромилася.
Але вона чекала на нього. Він же повернеться. А поки навчалася в коледжі і осягала таємниці і можливості бухгалтерії…
Влаштуватися в комерційну фірму після закінчення коледжу допоміг В’ячеслав, черговий мамин залицяльник.
Алла бачила його всього один раз, коли мама запросила його до них на обід познайомитися.
— Ти тепер доросла, сама заробляєш. Я можу спокійно залишити тебе і переїхати до В’ячеслава. Ти тепер дівчина з приданим, з квартирою, не нароби дурниць, як я свого часу. Вибирай чоловіка з розумом, не бідного, — вчила мама.
Вона дійсно переїхала до свого В’ячеслава, а Алла залишилася в квартирі господинею. За нею почав доглядати водій директора після того, як відвіз Аллу по роботі в банк.
Він нагадував їй Юру, може, тому вона і відповіла на його залицяння. Він завжди ходив у костюмі.
Одного разу Алла йшла з магазину через Юрин двір. Вона часто так робила останнім часом.
Біля його під’їзду стояв катафалк і якісь люди. Алла зупинилася. З під’їзду винесли труну і поставили на табуретки. І раптом вона побачила Юру.
Він стояв поруч з труною, низько опустивши голову. Алла підійшла до нього.
— Це Катерина Федорівна? — запитала вона тремтячим голосом.
Юра кивнув. Потім його покликали… Алла не стала чекати, коли труну завантажать в автобус, і пішла, розмазуючи сльози по щоках.
Вона засмутилася через втрату бабусі, яка їй дуже подобалася, адже своєї у Алли не було. Але найбільше вона плакала через Юру, що він не впізнав її, як їй здалося.
Кілька днів вона плакала, а потім пішла до нього додому. Але їй ніхто не відкрив. Юра поїхав.
А Володимир був поруч, завжди готовий підвезти і допомогти. Він не пив, з ним було легко. І коли він зробив Алі пропозиції, вона погодилася вийти за нього заміж.
Володимир переїхав до Алли, зробив ремонт. Алла викинула мамині завіси, зняла незрозумілі картини зі стін. Купила скляну вітрину для посуду.
Навіть купила чайний сервіз з позолоченим малюнком, страшенно дорогий, який трохи нагадує сервіз Катерини Федорівни.
Алла намагалася ввести порядки, які були в родині Юри. Але у неї нічого не вийшло. Чоловік не хотів пити чай із позолочених чашок.
— Та ну їх, сильно крихкі. У мене палець не влізає в ручку.
Дійсно, в його великій руці чашки здавалися іграшковими. Він пив чай з величезної кружки, навіть коли приходили гості.
— Чого ти знову вбралася? — бурчав він, коли Алла одягала вдома блузки зі спідницями. — Ти мені більше подобаєшся в халаті.
Поки розстебнеш ґудзики, знімеш спідницю, все бажання пропадає, — незадоволено говорив Володимир, згрібаючи Аллу в обійми і завалюючи на диван.
Читання книг він вважав марною тратою часу. Був грубуватим, терпіти не міг заумних розмов. Вони жили разом близько двох років, а дітей у них так і не вийшло.
— Та нічого, не переживай, будуть у нас діти. Хіба нам погано удвох? Іди до мене, моя маленька…
Він був хорошим, веселим, добрим, але вона мріяла зовсім про інше.
Мріяла про таку квартиру, яка була у Юри. Мріяла пити чай з красивих тонких чашок з позолоченим малюнком, ходити по дому в ошатних сукнях.
І вітрину купила, і чашки, але все було не те, не так.
Одного разу ранньою весною директор викликав Аллу до себе.
— Їдь, Алла Дмитрівна, до Києва, на стажування. Більше нікому. У інших діти або літні батьки, яких не можна ні на день залишити без нагляду. А ти у нас, ну… зручна.
За чоловіка не переживай, я за ним догляну. Освоїш нові програми, повернешся і навчиш інших бухгалтерів, — сказав директор.
Алла їздила в метро по столиці і все вишукувала Юру, а раптом зустріне. Але так і не зустріла його.
В останній день, перед самим від’їздом, вона послизнулася і вивихнула ногу. Сіла прямо на тротуар і заплакала.
Хтось із випадкових перехожих викликав «швидку», Аллу відвезли до лікарні. Кісточка розпухала, стала бордовою, ледве вдалося розстібнути блискавку на чоботі.
Яким же було її здивування, коли вона побачила Юру.
Він оглянув її ногу, а вона стогнала чи то від болю, чи то від його дотиків. Юра наклав тугу пов’язку на ногу і залишив Аллу в лікарні.
— Якби ви жили тут, відпустив би вас додому. Але в дорогу… Вам не можна навантажувати ногу. Два-три дні полежте у нас, потім подивимося. Він уже хотів піти, коли вона окликнула його.
— Юра! Невже ти знову не впізнав мене?
— Впізнав, — сказав він, обернувшись. — То на похоронах бабусі ти не привиділася мені?
— Це була я. Розумію, не до мене тобі було тоді, але чому ти не прийшов до мене потім? Я подумала, що ти забув мене.
Так злилася на тебе. Приходила, але ти вже поїхав. Якби тоді прийшов… Я б не зробила помилку і не вийшла заміж.
— Ти заміжня?
— Так.
— А я розлучився. Вибач, мені потрібно йти, потім поговоримо.
Увечері він зайшов за Аллою і відвіз її на кріслі в ординаторську. Вони пили каву і розмовляли, згадували.
А вранці він приніс їй букет квітів і полуницю.
— До тебе ж ніхто не приходить. Я буду відвідувати тебе, — сказав він.
Алла так раділа, що зовсім забула про чоловіка. А він подзвонив і запитав, чому вона не приїхала.
— У лікарні лежу, ногу сильно підвернула. Через три дні приїду, — відповіла вона.
Наступного дня Юра знову прийшов з квітами і яблуками. Вони знову пили каву в ординаторській. Алла вже ходила з тростиною.
— Якщо хочеш, ти можеш поїхати додому, — сказав він. — Я не можу довго тримати тебе в лікарні.
— А ти хочеш, щоб я поїхала?
— Ні, але ти заміжня.
— Так, треба повертатися, — сказала Алла.
Юра домовився, щоб на машині швидкої допомоги Аллу відвезли на вокзал. Вони попрощалися досить холодно.
Він простягнув їй пакет з невеликою коробкою, попросив відкрити вдома.
До останньої хвилини Алла сподівалася, що він приїде на вокзал. Але Юра не приїхав.
Засмучена, вона всю дорогу в поїзді ледве стримувала сльози. І мало не забула пакет у вагоні, коли виходила. Сусідка наздогнала її і віддала.
Чоловіка про свій приїзд Алла не попередила. Доїхала з вокзалу додому на таксі. Увійшла в квартиру і побачила чуже пальто на вішалці.
— Де мій лев? Коханий, твоя кицька чекає на тебе! — пролунав із кімнати жіночий голос.
З ванної вийшов чоловік у рушнику на стегнах.
— Алла? Ти ж сказала, що приїдеш через три дні? — розгубився він.
— Я дуже вчасно приїхала. Забирай свою кицьку і забирайтеся обоє з моєї квартири, — сказала Алла і похромила на кухню.
Вона швидше здивувалася, ніж засмутилася. У руках вона, як і раніше, тримала пакет.
Алла дістала коробку і відкрила, розгорнула папір і побачила золоті чашки. Місцями позолота від часу стерлася, потьмяніла, але це були ті самі чашки із золотим малюнком.
Правда, їх було всього чотири, напевно, інші розбилися.
«— А ти знаєш, я свою квартиру намагалася обставити так само, як вашу. Навіть вітрину купила, на жаль, чашок із золотим малюнком, як у вас, не знайшла.
— І як, вийшло? — запитав Юра.
— Схоже. Не вистачає лише тебе і золотих чашок.
— Ти смішна, — посміхнувся Юра…»
Алла згадала їхню з Юрою розмову в лікарні, як він приносив їй квіти і полуницю. Згадала Катерину Федорівну, їхні чаювання на кухні. І заплакала.
Грюкнули двері. Це чоловік з коханкою пішли. Алла увійшла в кімнату, зірвала з дивана зім’яту постільну білизну і віднесла у ванну. Потім відкрила вікно, вдихнула свіже весняне повітря.
Принесла і поставила чашки у вітрину. Відійшла назад, помилувалася і залишилася задоволеною. Вона буде пити чай з них з Юрою, коли він приїде…
Але час минав, а Юра не приїжджав. Чоловік намагався повернутися, але Алла не пробачила, подала на розлучення. І знову чекала.
Але ж Юра не знає, що вона розлучається. Можна, звичайно, зателефонувати в лікарню, але вона не буде. І чому забула попросити у нього номер телефону?
Настали травневі свята. Погода зіпсувалася, похолоднішало, часто йшов дощ. Вдома було холодно. Алла застудилася і куталася в плед.
Коли в двері подзвонили, подумала, що це знову чоловік, відкривати не поспішала. А коли відкрила, навіть не повірила своїм очам. Вона вже майже не сподівалася його побачити.
— Ти ж казала, що для повного щастя тобі не вистачає чашок і мене. Чашки у тебе вже є.
Алла не дала Юрі договорити, підійшла і притиснулася до нього.
До Києва вони повернулися разом. Її ніщо тут не утримувало. А незабаром Алла дізналася, що вона при надії. З чоловіком жила кілька років і ніяк, а тут відразу.
— У наших дітей обов’язково будуть сімейні традиції.
— Пити чай із золотих чашок? — запитав Юра.
— І це, і все інше. У нас будуть онуки. У мене не було бабусі. Я обов’язково стану такою бабусею, як Катерина Федорівна…
«Тільки втілення в життя мрії дитинства може принести щастя» Зигмунд Фрейд.
