Вечір у Павла видався чудовим.
— Ледве-ледве від Катьки сьогодні вирвався, — розмовляв він по телефону з приятелем, сидячи в таксі, — шикарну вечерю приготувала! Ти б бачив її вбрання! Хоча, ні. Обійдешся! А я з-за столу встав з іншим голодом. Не меншим! Торта вона смачного купила! Піддобрила мене знатно! Заздри, заздри!…
Таксист із заздрістю поглядав у дзеркало заднього виду.
Павло розреготався, а водій ледве стримав посмішку.
— Не хвилюйся, дружина про Катьку нічого не знає! Вона з Ромкою і Сонькою днями крутиться. Мене тільки на вихідних помічає, та й то не завжди.
Павло переклав трубку до іншого вуха:
— Не знаю, може, і піду до Катьки… Ну так, діти. Ні, я їх особливо не виховую. Олена з ними возиться, а я працюю… Так-так, годувальник!
— Приїхали, — сказав таксист, — з вас сто двадцять рублів!
— Тримай двісті! Дякую!
Павло попрощався з приятелем і сів на лавочку біля під’їзду, щоб трохи провітритися після бурхливого вечора, та й відрепетирувати вираз крайньої заклопотаності.
Не просто ж він так «на роботі» затримався. Проблеми там були.
Півгодинне просиджування він вважав достатнім і увійшов у під’їзд.
— Пошту треба забрати, — сказав він собі, звертаючи праворуч, — додумався ж хтось розташувати поштові скриньки мало не в окремій кімнаті!
Дістав зв’язку, вставив у поштову скриньку ключ, повернув… Раптом Павло почув, як хтось крокує за ним. Глухий удар… А потім він втратив свідомість…
Скільки це тривало, він не знає. Але коли прокинувся, оцінив старанність нападників.
Ні гаманця, ні телефону, ні годинника.
Навіть пальто з нього зняли і модні черевики.
З трудом привалився до стіни під поштовими скриньками. Встати поки не виходило.
— Де тут моя пошта? — він пам’ятав, що скриньку відкрив.
Там був всього один лист.
— Андрій Михалович вирішив голос подати…
«Пашенька, синку, привіт!
Я розумію, що ти дуже зайнята людина, але, прошу тебе, дочитай лист.
Я хотів пробачення у тебе попросити, що був поганим батьком тобі і поганим чоловіком твоїй мамі.
Зараз, перебуваючи в пансіонаті, я багато думаю. І зрозумів, що був несправедливий. Я відчуваю за собою велику провину. Мені соромно.
Але я вдячний тобі, що ти відправив мене в це місце, а не залишив вдома одного.
Пашенька, пробач мене за все! І за жорстокість, і за черствість, і за нерозуміння.
Не тримай зла на старого. Я своє вже, вважай, прожив. Погано прожив. Якби можна було переграти, я б вчинив інакше.
Сподіваюся тільки, що ти щасливий. Сподіваюся, що не підеш моїми шляхами. Я не вмів цінувати сім’ю і не був її гідний. Тому і зіпсував життя і мамі, і тобі.
Пробач, синку, і не згадуй мене злим словом!
Твій батько».
З куточка рота Павла потекла слина, змішана з кров’ю. Він кашлянув кілька разів, окропивши лист, і, завалившись набік, знову втратив свідомість.
Ранок в пансіонаті починався звично.
— Андрій, підемо на сніданок чи що? — запитав Віктор, сусід по кімнаті.
— Не хочу, — кинув він і відвернувся до вікна.
— Ти що! До обіду потім голодному ходити? — здивувався Віктор.
— У мене від їхньої каші мисленнєвий процес активізується.
— Що?
— З туалету вилізти не можу! — підвищив голос Андрій.
— А-а, — простягнув Віктор, — так це щоб легше організму було! Пішли!
— Не лізе в мене вже ця вівсянка! Гадість!
— А сьогодні, казали, пшоняна каша буде! Жовтувата! Смачненька!
— Що ти мене вмовляєш? — Андрій перевернувся на спину. — Я в сортах комбікорму не розбираюся! Сто грам би до неї дали і шматок м’яса.
— Хто ж тобі м’ясо тут дасть? У нас харчування дієтичне. А м’ясо тільки за готівковий розрахунок!
— Во-во! А вони нам його і продають на залишки пенсії, що нам після оплати цих хором належать. Тільки ціни у них на курятину, що в столичному ресторані на яловичину мармурову!
— А ти яловичину мармурову куштував? — запитав Віктор. — Як вона?
— Ну, м’ясо і м’ясо, — припідняв плечі Андрій, — жирненьке!
— Ти, як хочеш, а я піду поїм! З твоїх розповідей у мене просто страшенний апетит прокинувся.
— А я не піду, — сумно відгукнувся Андрій і знову втупився у вікно.
До пансіонату Андрій Михайлович потрапив не сам, але за своєю згодою.
Поки працював, ще якось тримався. А як вийшов на пенсію, чомусь стало нелегко і ходити, і за будинком доглядати, і порядок наводити.
Попросив сина допомогти, а той:
— Тату, у мене немає часу, щоб навколо тебе танцювати. У мене робота, сім’я і справ купа. Будинок мені цей не потрібен, пенсія твоя теж. Пропоную відправити тебе в пристойне місце, щоб нагляд був. А в якості оплати, як за законом: три чверті твоєї пенсії.
— А так можна? — запитав Андрій Михайлович у сина.
— Я домовлюся.
І домовився. Через тиждень Андрій Михайлович підписав усі документи і переїхав у двомісний номер, фактично — палату, в колишню будівлю якогось профілакторію, що тепер називається «Пансіонат «Спокій».
Павло довіз його до ганку, передав речі та документи Жанні Олександрівні, адміністратору, і вже більше півроку Андрій Михайлович про сина нічого не чув.
— Даремно не пішов, — сказав Віктор Семенович, повернувшись, — там по шматочку ковбаски до каші дали. То я твій шматочок тобі на хлібці приніс. Підкріписься, друже!
Михайлович сів на ліжку, піднявши подушку вище:
— Дякую, друже!
Шматочок ковбаски, звичайно, був чисто символічним. Але, судячи з запаху, в ньому навіть була якась частка м’яса.
Не мармурової яловичини, звичайно, але й не з хвостів і копит.
— Ходімо, може, в шашки пограємо? — запропонував Віктор. — Або в шахи? А може, доміно?
— А який сенс? — запитав Андрій Михайлович. — Ходи, сиди, грай. Я краще тут полежу. Все одно, доживаємо. Так яка різниця, як цей час проводити?
Семенович засумував. Він прекрасно все розумів, але намагався не думати про майбутнє. Виходило слабо, але він хоча б намагався. А Михайлович навіть не намагався.
Віктор приліг, вирішивши не залишати сусіда на самоті, тим більше з такими думками.
Та й відпочити після сніданку корисно. Ну і дієта не сприяла активному способу життя.
Та й натяки Андрія про туалетні роздуми теж мали місце бути. У будь-який момент могло накрити.
— Знаєш, що я думаю, Віть, — задумливо промовив Андрій, — такі місця, як це, вони спеціально зроблені.
Це щось на зразок чистилища або передвісник пекла на землі. Самотні і непотрібні тут люди. А все чому? Тому що життя прожили неправильно… А тут воздається.
Віктор ледь не впав на підлогу від таких роздумів. Так-то він був згоден, але настільки глибоко не замислювався.
— Я ось все своє життя згадав, благо, часу достатньо. І знаєш, по заслузі мені.
— Вилий душу, може, полегшає, — запропонував Семенович.
— У мене була дружина, — почав розповідь Михайлович, — хороша жінка. Нормальний мужик би їй трапився, може, і зараз жива була. А так, вже десять років, як немає. А вона ж мене молодша років на п’ять була.
Як згадаю тепер, що не міг я пройти повз, коли вона спокійно сиділа. Уколоти мені її треба було. Хоч словом, хоч ділом. Серце коле, в грудях пече. Навіщо? Навіщо я з нею так?
То жирною назву, то страшненькою. То сукню нову обругаю, то кофту. Криворучкою величав. А вже підозрами в невірності обливав, що помиями, не шкодуючи.
Вона в сльози, а мені тепло так ставало на душі, як медом помазали!
Радів. Як, мовляв, я її підстьобую. Як радів все життя, так на поминках і проплакав.
— Вампіризм! Це по езотериці вампіризмом називається! — вставив слово Віктор.
— Ну так, — Михайлович почухав стрижену під нуль голову (з різними нечистотами так боролися в пансіонаті), — схоже. А ще у мене є син. Пашка. З його допомогою мене і пристроїли сюди. Але я на нього не ображаюся.
— Йому теж діставалося?
— Так. Але тоді я думав, що виховую. Я йому за все життя доброго і ласкавого слова не сказав.
— Слухай, Михайловичу, а напиши синові листа! Так, мовляв, і так. Вибач свого непутящого батька. Напиши, що визнаєш свою неправоту. Покайся. Все ж менше з собою нагору тягнути.
— А я й напишу! — вигукнув Михайлович…
Через два місяці Павла виписали з лікарні додому, а поки він лікувався, Олена до нього їздила практично щодня.
Привозила домашню їжу, речі, новий телефон. Приїжджала сама, іноді привозила дітей.
І що характерно, Павло бачив щире занепокоєння в їхніх очах. Не награне.
Його родині насправді було не байдуже, як у нього справи.
І Каті він з лікарні подзвонив, теж запропонував їй відвідати його, але та відмовилася, сказавши, що вона не з тих, хто в лікарняних палатах послуги надає.
А судячи з тону, їй взагалі було байдуже, чи виживе він і чи одужає…
— Дім, милий дім, — промовив Павло, переступаючи поріг.
Ходити поки що було складно. Поламали його знатно, а потім два місяці постільного режиму в лікарні було.
З одного боку його підтримувала Олена, а з іншого — син Рома. І тільки так Павлу вдавалося пересуватися по квартирі.
— Що б я без вас робив? — запитав він з посмішкою. — Добре, що ви у мене є!
— Тату, — Соня простягнула Павлу конверт, — це дідусів лист. Він був у тебе в руках, коли мама тебе на першому поверсі знайшла.
— До речі, про дідуся, — промовив Павло, обережно беручи конверт, — ви не будете проти, якщо ми його заберемо сюди? Місця у нас достатньо. Мені здається, що це неправильно, що він там.
— Мені теж так здається, — сказав Рома, — я вже думав адресу запам’ятати, куди тебе потім здати!
І, слава Богу, що Рома потім розсміявся, бо у Павла ледь серце не зупинилося.
— Не треба так жартувати, синку! — Павло посміхнувся.
Але він зрозумів, що дісталось йому не просто так. Це був знак, що такий спосіб життя колись приведе його до подібного пансіонату.
Ніколи не пізно почати жити правильно, тим більше у Павла ще є час.
Ніколи не пізно.
